І тоді він заговорив.

– Я мушу поговорити з вами, – сказав він. – Це не діло. Тут щось не так. Воно зовсім мені не помогло. Ви не шануєте пам’яті вашої прапрабабки.

– Де рецепт?

Він обережно видобув пергамента з кишенькового записника.

Я нашвидку перебіг очами всі пункти рецепта.

– А яйце ви взяли тухле?

– Ні. Та хіба доконче треба було тухле?

– Обов’язково – відповів я. – Це само собою передбачається в усіх рецептах моєї любої сердешної прабабки. Коли якісь умови чи якість складової частини точно не визначено, треба брати найгірші. Її ліки або діють дуже сильно, або зовсім нічого не допомагають. І в цьому рецепті можлива одна чи дві альтернативи для деяких складових частин ліку. Ви дістали свіжої отрути гадюки-гримучки?

– Я роздобув гримучку в зоологічній крамниці Джемрака. Це мені коштує...

– То вже ваша особиста справа. А остання складова частина...

– Я знаю людину, що...

– Так. Гм... Гаразд, я запишу вам, як треба вибирати складові частини. Скільки я розумію по-гіндустанському, зготувати як слід це зілля особливо важко. До речі, собака, що тут про нього згадано, мабуть, повинен належати парієві{50}.

Цілий місяць після того Пайкрафт регулярно відвідував клуб, і був він такий, як і завжди, гладкий та заклопотаний. Але він додержувався нашої угоди і тільки коли-не-коли порушував її тим, що безнадійно хитав головою. Якось у роздягальні він був почав:

– Ваша прапрабабка...

– Ні слова про неї! – перебив я, і він занімів.

Я вже ладен був уважати, що він зрікся своєї спроби. Одного разу я навіть побачив, як він розмовляв з трьома новими членами клубу про свою огрядність з таким виглядом, наче шукав іншого рецепту, – коли це зовсім несподівано одержав я від нього телеграму.

– Містере Формаліне! – гукнув під самим моїм вухом хлопчина-розсильний.

Я взяв телеграму і відразу ж розпечатав її:

«Бога ради, негайно приходьте – Пайкрафт».

– Гм! – вихопилось у мене, і я, признатись, так зрадів, що моя прабабка, очевидно, себе зреабілітувала (бо, певно, саме це мала ствердити телеграма), що поснідав у найкращому настрої.

Про адресу Пайкрафтову я довідався у швейцара. Пайкрафт мешкав у горішній частині будинку в Блумзбері, і я пішов туди, тільки допив каву з лікером. Я навіть не дозволив собі докурити сигару.

– Містер Пайкрафт удома? – спитав я коло парадних дверей.

Мені відповіли, що він хворий; він уже два дні не виходив з помешкання.

– Він чекає на мене, – сказав я, і мені показали дорогу до нього.

Я подзвонив коло ґратчастих дверей на майданчику.

«Йому все ж таки не варто було робити цієї спроби, – подумав я. – Людина, що їсть, як свиня, мусить і вигляд свинячий мати.

Поважна на погляд жінка з заклопотаним обличчям, у недбало надітому чепчикові, підійшла до дверей і дивилась на мене крізь ґрати.

Я сказав, хто я такий, і вона впустила мене, помітно вагаючись.

– Ну? – спитав я, коли ми спинилися в коридорі.

– Вони казали впустити вас, як ви прийдете, – промовила жінка, і все дивилась на мене, не роблячи найменшого руху, щоб показати куди мені йти. І потім додала конфіденційним тоном: – Вони замкнулися, пане.

– Замкнулись?

– Замкнулися вчора вранці, пане, і нікого з того часу не пускають до себе. І все тільки лаються. От лихо!

Я глянув на двері, куди вона показувала очима.

– Там? – спитав я.

– Там, пане.

– Що ж таке трапилося?

Вона сумно похитала головою.

– Вони вимагають увесь час їжі, і все щоб таке щось важке. Я роздобула їм, що могла. Свинини, солодкого пудингу, сосисок, свіжого хліба. Отакі от речі. Просять залишати все це біля дверей, а самій відійти. Та й їдять же вони, пане, аж страх бере!

З-за дверей почувся пискливий голос.

– Це Формалін?

– То ви, Пайкрафте? – обізвавсь я і постукав у двері.

– Скажіть їй, щоб вона собі йшла.

Я так і зробив.

Потім я почув якесь чудне шарудіння, наче хтось у темряві шукав навпомацки ручку дверей, і відоме мені Пайкрафтове рохкання.

– Усе гаразд, – сказав я. – Вона пішла.

Та двері ще довго не відчинялись.

Я почув, як повертається ключ. Потім Пайкрафтів голос промовив:

– Заходьте!

Я повернув ручку і відчинив двері. Звичайно, я сподівався побачити Пайкрафта.

Та, уявіть собі, його там не було!

Ніколи ще в житті не доводилося мені зазнати такого зворушення. В кабінеті панував неймовірний розгардіяш, – тарілки і блюда перемішалися з книжками та писемним приладдям, кілька стільців стояло догори ногами, а сам Пайкрафт...

– Ну, буде, буде, зачиніть, голубе, двері! – сказав він, і тоді я побачив його.

Він висів угорі, саме наді мною, притиснутий до карниза біля дверей, неначе хто приліпив його до стелі. Обличчя в нього було збентежене і сердите. Він важко дихав і вимахував руками.

– Зачиніть двері, – сказав він. – Коли ця жінка довідається...

Я зачинив двері, відійшов від них і зупинився, витріщивши на Пайкрафта очі.

– Коли там щось увірветься, і ви впадете додолу, – сказав я, – ви звернете собі в’язи, Пайкрафте.

– Та я б не від того, – засопів він.

– Людині вашого віку й комплекції дійти до такої хлоп’ячої акробатики...

– Цитьте, – перебив він; у нього був такий вигляд, наче він кінчається. – Ця клята прабабка ваша...

– Балакайте обережніше, чоловіче! – застеріг я.

– Я вам усе розкажу, – мовив він і знов почав жестикулювати.

– Сто чортів! – сказав я. – За що ви там учепились?

І тоді я враз усе зрозумів: він ні за що не вчепився, а завис у повітрі, точнісінько так, як висів би надутий газом пухир.

Він почав тріпатися, щоб відірватись від стелі і сповзти до мене вниз по стіні.

– Це все отой ваш рецепт, – сопів він за цієї роботою. – Ваша пра... пра...

– Припніть язика! – крикнув я.

Він необережно вхопився за раму гравюри; гравюра зірвалась, і Пайкрафт знов пурхнув під стелю, а картина впала на канапу. Він стукнувся об стелю, і я зрозумів тоді, чому найбільш випнуті опуклості і кути його персони були аж білі від глини. Він знову спробував, уже обережніше, спуститися вниз за допомогою каміна.

З цього здоровенного, гладкого, апоплексичного на вигляд чоловіка, що висів сторч головою і силкувався спуститись із стелі на підлогу, справді, будо найнезвичайніше видовище.

– Той ваш рецепт, – сказав він, – занадто вже допомагає.

– Як це так?

– А так, що я тепер майже зовсім позбувся ваги.

І тоді, звичайно, я все зрозумів.

– Далебі, Пайкрафте, – сказав я, – вам потрібні були ліки від огрядности! Але ж ви завжди звали її вагою. Ви ж звали її вагою!

Та хоч би там що, мене це дуже потішило. Я навіть полюбив Пайкрафта на якийсь час.

– Дозвольте мені допомогти вам! – сказав я і, схопивши його за руку, потягнув униз. Він брикався на всі боки, силкуючись обпертись на щось ногами. В мене було таке відчуття, наче я тримаю прапора проти вітру.

– Отой-о стіл, – сказав він, показуючи пальцем, – з міцного червоного дерева і дуже важкий. Коли б ви змогли підсунути мене під нього...

Я запхнув його під стіл, і він гойдався там, мов той аеростат на прив’язку, а я стояв на маленькому килимку біля каміна і розмовляв з його власником.

Я запалив сигару і спитав:

– Розкажіть мені, що таке трапилось.

– Я випив його, – відповів він.

– Яке воно було на смак?

– Ой, гидке!

– На мою думку, всі ліки моєї прабабки й повинні бути такі на смак. Як їх складові частини чи то вся сумішка, так і можливі наслідки їх видаються мені щонайменше непривабливими. Щодо мене...

– Я спершу лише покуштував їх.

– Ну?

– Через годину мені трохи полегшало, і я зважився випити всю мікстуру.

– Любий мій Пайкрафте!

– Я затулив собі носа, – пояснював він, – і почав пити її, відчуваючи, що чимраз стаю легший і безпорадніший, – ви розумієте?