Він помовчав.
– Гадаю, що це те саме місце, – щось подібне до болота за дев’яносто миль на північ від Антананаріво. Ви не знаєте часом? Треба плисти човном уздовж берега. Пригадуєте?
– Ні, не пригадую, але, здається, Ендруз казав мені про якесь болото.
– Мабуть, те саме. На східному березі. Там ще така дивна вода. В ній є щось таке, що не дає гнити. Тхне ніби креозотом. Мені та місцина нагадувала Тринідад... А яйця вони теж знайшли? Ті кілька яєць, що я знайшов, були півтора фути завдовжки. Бачте, болото там заломлюється коліном, відтинаючи геть увесь той клаптик землі від решти острова. Вода на болоті здебільшого теж солона... Ну, добре... Отож і часину випало мені там пережити! Я натрапив на свою знахідку зовсім випадково. Ми подалися по яйця, – я і двоє тубільців, – одною з тамтешніх подвійних пірог і наскочили на кості. З нами було харчів на чотири дні і намет. Ми напнули його в найсухішому місці. Я й тепер, як згадаю про те, неначе чую той дивний смоляний дух. Кумедна була робота. Ми ходили з залізними прутами і зондували болото. Яйця звичайно виймали розбиті. Не знаю, скільки часу минуло з тієї пори, коли в тих місцях водилися епіорніси. Як кажуть місіонери, в тубільців збереглися легенди про них, та сам я ніколи не чув нічого{38}. Але ті яйця, що ми знайшли, були зовсім цілі і свіжі, неначе щойно знесені. Свіжісінькі! Коли ми переносили їх у човен, котрийсь з моїх негрів упустив одно, і воно розбилось на камені. Дістав же тоді той телепень пам’яткового! Яйце було зовсім свіже, без найменшого духу, а мати, що знесла його, загинула може чотириста років тому. Чорномазий виправдувався, що його вкусила стонога. Я переказую вам усе так, як воно було. Цілий день бабралися ми в болоті, повиймали ті яйця цілими і сами геть чисто вимастились в огидне чорне багно. Цілком натурально, я був злий як собака. Скільки мені відомо, ті яйця, що я знайшов, були єдині нерозвиті. Потім я ходив до музею природознавства в Лондоні. Яйця, що там зберігаються, розбиті, посклеювані, мов та мозаїка, а в деяких навіть бракує кусків. Мої ж яйця були бездоганні, і я сподівався, що, повернувшись, добре зароблю на них. Отже цілком зрозуміло, що я розлютувався вкрай, коли той проклятий бевзень пустив з рук три години моєї праці. Ну, то я й напутав його трошки.
Чоловік зі шрамом добув з кишені глиняну люльку. Я підсунув до нього свою калитку з тютюном. Він неуважно набив люльку.
– А як же було з іншими яйцями? Довезли ви їх додому? Щось не пригадую...
– Отут починається дивовижна частина моєї історії. В мене лишилося троє яєць, троє зовсім цілих і свіжих яєць. Гаразд. Ми поклали їх у човен, і я повернувся до намету, щоб зварити собі каву, а обох своїх поган покинув на березі. Один увесь час панькався зі своїм покусом, другий допомагав йому. Звісно, мені й на думку не спадало, що ці пройдисвіти можуть скористатися з мого становища і зчинити сварку зо мною. Та я гадаю, що отрута стоноги та мої стусани роздрочили його, – він взагалі був дуже лихий, – і він вплинув і на другого.
Пам’ятаю, я сидів, курив, грів окріп на спиртівці, як звичайно робив це під час експедиції, і мимохіть милувався заходом сонця над болотом. Болото було геть чорне, з криваво-червоними пасмугами, – прегарне видовище! Віддалеки, по той бік болота, рівнина підвищувалась і переходила в горби, сива й туманна на вигляд, над горбами полум’яніло небо, червоне, як челюсті в розжареній печі. Саме в той час за плечима в мене, ярдів за п’ятдесят, оті двоє клятих поган змовлялися серед тиші й спокою втекти з човном і покинути мене самого з харчами на три тільки дні, з полотняним наметом та маленьким барильцем води. Я почув наче якусь метушню позаду, озирнувсь і побачив, що вони вже поралися в пірозі, – ярдів за двісті від берега. В ту ж мить я все зважив. Моя рушниця лишилась у наметі, до того ж не мав я набоїв, а тільки шріт на птахів.
Вони це знали. Але в кишені у мене лежав маленький револьвер. Я духом вихопив його і кинувся до берега.
– Назад! – крикнув я, вимахуючи револьвером.
Вони заджеркотіли щось до мене, а той, що розбив яйце, глузливо засміявся. Я націлився в другого, – він не був поранений і тримав весло, – але не влучив. Вони голосно зареготались. Проте я не піддавався. Я знав, що треба тільки не втрачати спокою, і знову націлився в нього. Він підскочив, коли його ошпарило, і більше вже не сміявся. За третім разом я влучив йому в голову. Він шубовснув у воду, і з ним разом і весло. Як на револьвера, це був дуже вдалий постріл, бо між ними і мною, гадаю, було ярдів п’ятдесят. Він зразу пішов на дно, – не знаю, чи я його забив, чи тільки приглушив пострілом. Я гукнув до другого, щоб вертався, та він тільки скоцюбивсь у пірозі і не хотів відповідати. Я повистрелював у нього всі свої патрони, але ближче до нього не став.
Можу вам сказати, що почував я себе в найдурнішому становищі. Я стояв на гнилому чорному березі, за мною тяглося рівне болото, переді мною стелилося море, холодне після заходу сонця, і чорніла маленька пірога, щораз далі відпливаючи від берега. Я проклинав усіх Давсонів та Джемраків, музеї і все на світі. Я гукав до негра, щоб він повернувся, аж доки мій крик не перетворився на безпорадний вереск.
Одно тільки лишалося – доганяти його вплав і випробувати своє щастя в сутичці з акулами. Рознявши свого складаного ножа, я взяв його в зуби, роздягсь і ввійшов у воду. Пливучи, я спочатку не міг бачити піроги, але розрахував і взяв напрямок так, щоб перетята їй дорогу. Той негр, що в ній лишився, навряд чи міг керувати нею, і, мабуть, її зносило в тому самому напрямку. Незабаром вона вигулькнула на південному заході. Відблиск вечірньої заграви догоряв, звідусіль насувалася нічна темрява, і в глибокому синьому небі почали висипати зорі. Я плив щодуху, наче на змаганні, хоч як боліли мені руки і ноги.
Діставсь я до човна, коли зорі вже добре розжеврілись. Що більше темнішало, то більше займалось у воді блискучих цяток, – то фосфоресценція, ви знаєте. Часом мені навіть у голові паморочилось від того світла, і я не міг розібрати, де були зорі, а де лише світилося море, і чи я пливу головою догори, а чи ногами. Пірога видавалася чорна, як той гріх, а вода навколо неї дзюркотіла, немов розтоплений огонь. Певна річ, з обережности я не зразу поліз в неї. Треба було подивитись, на що він був готовий. Він мабуть лежав у передній частині, згорнувшись клубком. Корма високо підносилася над водою. Пливучи за течією, пірога поволі поверталась навколо себе, – виходило щось подібне до якогось вальсу, розумієте? Я схопився за корму і тягнув її вниз, сподіваючись, що він прокинеться. Я наготовився відбити напад і з ножем в руці поліз у пірогу. Він не рухався. Так ми вдвох, я на кормі, а він там, на носі, пливли тихим освітленим фосфоресценцією морем, а вгорі палали незліченні зорі.
Минуло чимало часу, і я нарешті окликнув його. Він не відповідав. Я був занадто стомлений, щоб зважитись підійти до його, і ми лишилися кожний на своєму місці. Здається, я навіть раз чи два задрімав. Коли розвиднілося, я побачив, що він мертвий, увесь розпухлий, багровий. Моїх троє яєць і кості лежали посеред піроги, барильце з водою, трошки кави й бісквіти загорнуті в капштадтську газету «Argus», були коло його ніг, а під ним – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, і не було нічого, крім тієї бляшанки, що б могло замінити його, тому я вирішив плисти за водою, аж доки хтось не підбере мене. Я уважно оглянув трупа, виголосив засудний вирок гадюці, скорпіонові, чи то невідомій стонозі, а мертвяка вирядив за борт.
Після того я випив води, з’їв кілька бісквітів і почав роздивлятись навколо. Звісно, з човна не можна побачити далеко, а все ж я переконався, що Мадагаскар геть зник з очей. Ніде не видно було й натяку на землю. Ген-ген біліли вітрила, мабуть, якоїсь шхуни, що посувалась на південний захід, але корпусу її я так і не побачив. А сонце вже підбилось височенько і почало добре припікати. Господи! Від спеки мій мозок мало не кипів. Щоб хоч трохи освіжитися, я занурював голову в море. Випадково погляд мій спинився на «Argus’i». Я ліг на дні і розстелив газету над собою. Дивна штука оті газети! Ні разу доти я жодної не вичитав від початку до кінця, а от тоді перечитав увесь той старенький любий номер капштадтського «Agrus’a», не менш як двадцять разів. Смола на дошках аж парувала від спеки і бралася великими пухирями.
