– Так я плив за водою десять днів, – сказав чоловік зі шрамом на обличчі, – дурниця, коли про це розповідаєш, правда? Кожний день був точнісінько такий самий, як попередній. Тільки ранками і вечорами міг я обдивлятися море навколо себе, – так немилосердно пекло. Після перших трьох день вітрил майже не видно було, а ті, що я бачив, не помічали мене. Здається, шостої ночі, не більш як за пів милі від мене, проплив великий корабель з відчиненими ілюмінаторами, увесь в огнях, неначе якийсь велетенський блищак. На ньому грала музика. Я стояв, витягшись на ввесь зріст, кричав, верещав. Другого дня я проколов гузку одного з епіорнісових яєць і обережно, по кавалочку, облупив кругом проколу шкаралупу. На моє щастя виявилося, що яйце можна їсти; від нього трохи тхнуло, та не гидко, і смаком нагадувало воно качаче. З одного краю на жовтку була кругленька плямочка, цалів із шість діаметром, з кривавими смужками і білою цяточкою, – наче драбинка. Мені це видалося трохи чудним, я не міг зрозуміти, що воно таке, але вередувати, звичайно, не думав. Яйця стало на три дні. Я їв його з бісквітами, запивав водою і жував зерна кави, що дуже мені додавали духу. Друге яйце я розбив на восьмий день... і перелякався.
Чоловік зі шрамом на лиці з хвилину мовчав.
– Яйце розвивалось, – заговорив він знову. – Я знаю, що вам трудно повірити цьому. Та я й сам не хотів вірити, хоч воно було перед моїми очима, – те яйце, що, може, триста років пролежало в холодній чорній тванюці. Але помилки не могло бути. Там лежав, – як то він, ембріон, чи що? – з великою головою, вигнутою спиною і з серцем, що билось йому під горлом. Жовток був зморщений, по ньому і скрізь у середині яйця попротягались плівки. Отже в моїй маленькій пірозі, що пливла серед Індійського океану, вилуплювалися пташенята найбільшого птаха з тих порід, що вже давно перевелися на Землі. Ото коли б старий Давсон знав це! За таку знахідку варт було би заплатити платню за чотири роки. Як ви гадаєте?
І мені довелося з’їсти цю коштовну річ, геть чисто всю, до найменшого шматочка, хоч на смак була вона часом препаскудна. Третього яйця я не рушав. Я підіймав його проти світла, щоб роздивитися, що там всередині, але шкаралупа була надто груба, і не можна було нічого побачити. Мені здавалося, що я чую, як всередині його б’ється кров, та можливо, що то просто мені шуміло у вухах так само, як буває, коли прикласти вухо до морської мушлі.
Аж от одної днини показався атол. Він неначе раптом упав на воду разом з першим сонячним промінням. Вода зносила мене просто на нього, але за півмилі від берега течія враз повернула вбік. Я взявся гребти руками та шматками шкаралупи і таки добився до острова. Це був звичайний атол, не більш як чотири милі навколо, з кількома деревами, з джерелом солодкої води і з лагуною, де водилося силa-силенна риб-папуг. Я переніс яйце на берег і поклав на сонці в безпечному місці, далі за лінію прибою, тобто дав йому всі шанси, які тільки міг, а сам витяг пірогу на берег і подався на розвідку. Аж дивно, які нудні всі ці атоли. Коли я знайшов джерело, на острівці більше не лишилося нічого цікавого для мене. Малим хлопчиком я завжди уявляв собі, що не може бути нічого в світі кращого і цікавішого за пригоди Робінзона Крузо, та цей острів був такий одноманітний, як книжка з казаннями. Я обійшов його, шукаючи, чи не знайду чого їстівного, і думаючи, думаючи без кінця, і можу сказати вам, що ще не встигло смеркнути першого дня, як мені вже було нудно до смерти. Проте острівець був моїм щастям, бо тієї самої днини, як я вийшов, погода змінилася. З півдня рушилася хуртовина і крилом захопила острів. Уночі почалася злива, забушував ураган. Для моєї піроги, ви розумієте, не так і багато було б треба, щоб перекинутися догори дном.
Я ліг спати під нею, а яйце, на щастя, лежало в піску вище на березі. Перше, що я пам’ятаю, це страшенний гуркіт, неначе сотні камінців затарахкотіли по моєму човні, а потім цілі потоки води полилися на мене. Мені приснилося Антананаріво. Я сів, гукнув на Інтоші, питаючи її, що це за чортовиння таке, і простяг руку до стільця, на якому звичайно лежали сірники, і лише тоді згадав, де я. Ніч була чорна, непроглядна; величезні хвилі, відсвічуючи, кидалися на берег, немов завзялися поглинути мене. Повітря виповняв безнастанний гуркіт. Хмари зависли над самою головою, дощ періщив такий, що здавалося, ніби вся твердь небесна розкрилась. Велетенський бурун, звиваючись, мов огненний змій, мчав просто на мене, але я встиг відбігти. Коли вода з шипінням відлинула, я вернувся, щоб подивитись, що сталося з моєю пірогою. Вона щезла. Згадавши про яйце, я навпомацки доліз до нього. На щастя, воно було ціле: найбільші хвилі не доходили туди, де воно лежало. Я сів поруч і притулився до нього. Та й ніч же була!
Під ранок буря вщухла. Коли почало світати, на небі не лишилося й сліду будь-якої хмарки. По всьому березі валялись уламки дощок – так би мовити, розчленована снасть моєї піроги. В мене відразу закипіла робота. Знайшовши два дерева, що росли поруч, я за допомогою тих уламків спорудив коло них щось подібне до намету, щоб заховатись від бурі.
Того самого дня надклюнулося моє яйце. Воно надклюнулось, коли я спав, поклавши на нього голову. Вві сні почув я, неначе щось ворушиться і стукає в мене під головою. Прокинувшись раптом, я сів. Один кінець яйця був продовбаний, і чудна маленька руда голівка визирала звідти на мене. «Ага, це ви! – скрикнув я. – Просимо до господи!» Пташка без особливих труднощів вилізла з яйця.
Спочатку це було славне, приязне створіння, як невеличка курка завбільшки, подібне до інших пташенят, тільки, що більше за них. Перше пір’я було брудно-рудяве, вкрите неначе якимсь струпом, але той струп незабаром зліз. Пір’я було дуже рідке і більше скидалось на пухнате волосся. Не можу вам висловити, як я зрадів, побачивши пташа. Новітній Робінзон Крузо не зовсім був самотній: він мав цікаве товариство. Мій товариш дивився на мене, кліпаючи очима, як курка, потім запищав і зразу почав шукати дзьобом їсти, так наче вилупитися з яйця на триста років пізніше, ніж треба, то була звичайна подія.
«Дуже радий вас бачити, П’ятнице!» – сказав я, бо ще тоді, в пірозі, як вперше помітив у яйці життя, поклав назвати П’ятницею те, що з нього вилупиться. Тепер мене трохи турбувало, чим я буду годувати пташеня? Для спроби я дав йому кавалок сирової риби-папуги. Воно проковтнуло і знову розкрило дзьоба. Я був дуже задоволений. У моєму становищі, коли б виявилось, що воно перебірливе, мені довелося б із’їсти його самого.
Вас би вразило, яке втішне було те епіорнісеня. З самого свого народження воно ні на крок не відходило від мене. Коли я ловив рибу в лагуні, воно стояло коло мене, спостерігало і брало свою пайку. А що вже було розумне! Там, не березі, завжди вилежувались якісь огидні зелені бородавчасті істоти, неначе мариновані огірки. Одного разу воно покуштувало було одну, але дістало від того бігунки. З того часу пташеня ніколи й не дивилось на них.
Росло воно надзвичайно швидко. Можна було мало не спостерігати, як воно щодень більшало. Я ніколи не був дуже громадською людиною, і його спокійна приязна вдача цілком пасувала до моєї. Майже два роки ми були щасливі, як тільки можна бути щасливим на такому острові. За свої справи я не сушив собі голови, знаючи, що моє утримання в Давсона росте собі і без мене. Коли-не-коли в далечині з’являвсь вітрильник, але ніколи не підпливав близько. Я розважався тим, що оздоблював острів орнаментами, складеними з морських їжаків та гарненьких різнобарвних і різноманітних мушель. Мало не по всьому острові розкидані були мої математичні обчислення, або якісь узори, чи то викладені великими літерами слова: «Острів Епіорніса», як от бувають написи з різнобарвного каміння на залізничних станціях у стародавніх містах. Часто-густо я лежав і дививсь, як моє хороше пташеня походжало навколо, як росло в мене перед очима. Я думав про свої майбутні прибутки, коли я показуватиму його, якщо коли видеруся звідти. Воно вилиняло і дедалі кращало із своїм гребенем, блакитними сережками і цілою копицею зеленого пір’я ззаду. Часом я думав собі, чи має Давсон яке право на нього, чи ні?
