Коли зривалася буря, чи починалась дощова пора, ми звичайно залазили під повітку, що я зробив з решток піроги, і лежали там, тісно притулившись одно до одного. Я розповідав йому всякі байки про тих своїх друзів, що покинув удома. Після бурі ми завжди обходили острів, щоб подивитись, чи не викинуло чого на берег. Про наше життя можна сказати, що воно було подібне до ідилії, і якби був у мене ще й тютюн, то навіть до райської ідилії.
Та наприкінці другого року наш маленький рай минувся. П’ятниця був тоді футів з чотирнадцять заввишки, лічачи до дзьоба. Голову він мав велику, широку, формою схожу на сапу, з великими, в жовтих обводах, карими очима, що сиділи не так як у курки, а як у людини. Пір’я було надзвичайно гарне, не в такому напівжалібному стані, як у струся, а більше скидалося кольором і малюнком на пір’я казуара. Приблизно під той час почав він іноді наїжувати до мене гребінь, почав путритись і виявляти певні ознаки поганої вдачі.
Трапилося так, що кілька днів поспіль мені дуже не щастило з рибальством. Він тинявся коло мене чудний і наче замислений. Я подумав, чи не наївсь він отих морських огірків, чи чогось такого, але направду це було тільки ознакою його незадоволення. Я був так само голодний, і коли мені нарешті пощастило зловити рибину, хотів залишити її собі самому. Того ранку ми обоє були в недоброму настрої. Птах дзьобнув і схопив рибу, я вдарив його по голові, щоб відігнати геть. І тоді він кинувся на мене...
– Це він зробив мені на лиці, – чоловік показав на свій шрам, – потім хвицнув мене ногою, незгірш від доброго бендюжного коня. Я скочив і, бачачи, що цьому ще далеко не край, кинувся бігти, затуливши лице руками. Він мчав за мною на своїх незграбних ногах швидше, ніж перегоновий кінь, раз-у-раз даючи мені копняка ногою, мов тим молотом, і дзьобаючи мене в потилицю. Я метнувсь до лагуни і вліз у воду по саму шию. Він не терпів мочити ніг і лишився на березі. Скрегочучи подібно до пави, тільки хрипкіше, він ходив надувшись туди й сюди над водою. Мушу признатися, мені видавалося найбільшою образою дивитись, як він, цей клятий пережиток давніх давен, походжав собі немов пан, а в мене лице й голова обкипали кров’ю; що ж до всього тіла, то це були... чисті драглі з уразок.
Я вирішив переплисти лагуну і на якийсь час, поки справа налагодиться, дати йому спокій. Забравшись на найвищу пальму, я сидів і думав про все, що сталося. Ніколи, здається, ні перед тим, ні потім ніщо мене так не боліло. Така брутальна невдячність! Я був йому більше, ніж братом, вилупив, викохав його. Він – величезний, незграбний, допотопний птах, і я – людина, спадкоємець віків тощо!
Я сподівався, що незабаром він сам побачить становище в тому ж освітленні і буде жалкувати, що так обійшовся зо мною. Коли б мені зловити риби, – розважав я, – і ніби випадково піти і кинути йому, може б він і схаменувся. Чимало збігло часу, перш ніж я переконавсь, який сердитий і вредний може бути птах зі зниклої з лиця Землі породи. Скільки може він появити люті!
Не буду говорити вам про всякі маленькі хитрощі, яких я вживав, щоб утихомирити того птаха. Просто не можу. Ще й тепер, як згадаю про всі стусани та ляпаси, що я дістав від того пекельного антика, паленію з сорому. Я брався й до жорстоких способів, кидав на нього уламками коралів, зостаючись сам на безпечній відстані, та він тільки ковтав їх. Якось я шпурнув у нього своїм розкритим ножем і мало не загубив його, але, на щастя, він був надто великий, і птах не міг проковтнути його. Пробував я теж морити його голодом і переставав ловити йому рибу. Тоді він взявся полювати на гробаків, як спадала вода, і тим живився. Половину всього часу я сидів у лагуні, по шию в воді, а решту на пальмах. Одна з них була не досить висока, і, заскочивши мене на ній, він добре попотішився моїми литками. Становище робилося нестерпним. Не знаю, чи вам доводилось коли спати на верховітті пальми? Мене щоразу мучили найжахливіші кошмари. А яка ганьба! Створіння, що належало до породи, яка давно перевелася на Землі, походжало собі, немов який пиндючний герцог, а я не смів і ногою ступити на землю. З утоми і роздратування я часом навіть плакав. Я казав йому прямісінько в очі, що мені й на думку таке не спадало, щоб десь на пустельному острові ганявся за мною якийсь проклятий анахронізм. Я гукав на нього, щоб він ішов собі геть, а коли вже хоче когось довбати, то нехай шукає якого мореплавця ще з тих часів, коли отаким птахам, як він, належало жити. На відповідь він тільки клацав дзьобом. Препаскудне пташисько, що складалося з самих лише ніг та шиї!
Не хочу й казати, скільки часу так тривало. Безперечно, я забив би його раніше, коли б тільки знав, як це зробити. Кінець-кінцем я таки добрав способу, як мені його звести зі світу. Це, власне, південноамериканська вигадка. Я взяв та позв’язував докупи все волосіння своїх вудок, кілька стеблин морських водоростей та свій одяг, і в мене вийшов доволі міцний мотузок, ярдів із дванадцять завдовжки, коли не більше. До обох кінців я поприв’язував по великому уламкові коралів. На це пішло в мене трохи часу, бо мені раз-у-раз доводилося або залазити у воду, або видиратись на пальму, – то вже як мені більше подобалося. Коли мотузок був готовий, я закрутив його швидко-швидко над головою і пустив на птаха. Перший раз я не влучив, але за другим разом мотузок упав йому на ноги і чудово обкрутився кругом них. Птах гепнувсь додолу. Я стояв по пояс у воді, і коли він перекинувся, я вискочив з води і ножем перерізав йому горлянку.
Ще й досі неприємно мені згадувати про те. Хоч увесь я кипів гнівом, а все ж почував себе вбивцею. Коли я стояв над ним, дивлячись як кров йому з шиї цебеніла на білий пісок, а його довгі прекрасні ноги і шия корчились в агонії... брр!..
Після цієї трагедії самотність пригнітила мене, наче прокляття. Ви не можете уявити собі, як бракувало мені того птаха. Я сидів над його трупом, плакав і, здригаючись, дивився на свій пустельний, мовчазний острів. Мимоволі згадувалось, який він був веселий маленьким, навертались на пам’ять тисячі смішних і втішних його вибриків, аж поки він не здурів. Коли б я тільки поранив його, а потім ходив за ним, то, може б, він став поміркованіший... Не маючи коло себе нічого, щоб викопати йому могилу в кораловій скелі, я не міг поховати його. Ввесь час у мене було таке почуття, ніби то була людина, і я навіть і думати не міг про те, щоб з’їсти його, отже я спустив його в лагуну, де маленькі рибки геть чисто його общипали. Не зберіг я навіть пір’я.
По якійсь годині одному моєму приятелеві, що плавав своєю яхтою в тих місцях, набігло на думку поглянути, чи ще існує мій атол. Він прибув саме впору. Я майже занедужав з розпуки, тільки не знав, що краще: чи мені піти просто в море і так покласти край усьому, чи вдатись до отих огидних зелених бородавчастих штук...
Кістки я продав одному чоловікові, на ймення Вінслов, – він держить крамницю недалеко Британського музею. Він каже, що перепродав їх старому Геверзові. Та Геверз той, видимо, не зрозумів, що вони мають винятковий розмір, і тільки по його смерті на це звернули увагу. Як то названо цих птахів? Aepyornis...
– Aepyornis vastus, – сказав я. – Цікаво, що саме про це згадував мені мій приятель. Коли знайдено було епіорніса з гомілкою на один ярд завдовжки, то подумали, що то найбільший екземпляр і назвали його Aepyornis maximus. Потім хтось знайшов гомілку на чотири фути і шість дюймів, чи навіть більше, і дали птахові назву Aepyornis titan. Згодом, після смерти старого Геверза, в його колекції знайшли ваш екземпляр, і отак виявилось, що існував ще й Aepyornis vastissimus.
– Вінслов казав мені про це, – промовив чоловік зі шрамом на обличчі. – Він гадає, що коли буде знайдено породу епіорнісів ще більших розмірів, то декому з учених спухне зі зворушення мозок і полопаються жили. А правда ж, чудна пригода трапилася людині, – ви згодні?
