– Я так само не думаю, щоб це було дуже вигідно, але, очевидно, є люди, яким до смаку такі речі, – заперечив Веддерберн. – В усякому разі тубільці з його загону були досить цивілізовані, щоб зберігати його колекції, аж доки не повернувся його супутник, орнітолог, що блукав на той час у глибині острова. На жаль, вони не могли пояснити, що це за орхідея, і не догляділи її, так що вона засохла. Та через те справа стає ще цікавіша.

– Ще огидніша. Я боюся, чи не пристала до них малярія. А ще як подумаю, що мертве тіло лежало на цій паскудній грудці! Досі це не спадало мені на думку, а тепер... тепер я навіть обідати не можу! Кавалок поперек горла стає.

– Коли хочете, я заберу їх зі столу і покладу отуди, на ослін під вікно. Звідси мені їх буде видно незгірш як тут.

Кілька днів після того містер Веддерберн справді мав силу праці у своїй маленькій вогкій тепличці. Він запопадливо порався з вугіллям, з оцупками тикового дерева, з мохом та всякими іншими таємничими причандалами викохувача орхідей. Йому здавалось, що тепер в його житті напрочуд багато подій. Вечорами він тільки й розмовляв із приятелями, що про орхідеї, і раз-у-раз говорив, що чекає чогось незвичайного.

Декілька екземплярів Vanda і Dendrobium загинули, незважаючи на всі його турботи, а невідома орхідея почала виявляти ознаки життя. Пойнятий захватом, він відірвав свою економку від роботи, – вона варила повидло, – і привів її, щоб вона помилувалась, у теплицю.

– Дивіться, ось брунька, – казав він, – з неї розів’ється листя, а отут випинаються повітряні корінчики.

– Зовсім неначе якісь маленькі білі пальці тягнуться з бурої маси. Не подобаються вони мені.

– Чому не подобаються?

– Не знаю. Вони ніби силкуються дотягтися до вас, до мене. Я не можу перемогти своєї відрази. Завжди так буває, що одне подобається, а інше викликає огиду.

– Не скажу цього напевно, але мені здається, що жодна з відомих мені орхідей не має таких самих повітряних коренів, як оці. Звичайно, це, може, тільки моя уява. Ви бачите, вони на кінчиках неначе трошечки приплескані?

– Не подобаються вони мені, – сказала економка і, раптом здригнувшись, відвернулася. – Добре знаю, що поводжуся по-дурному, і мені дуже прикро це, особливо тому, що ви в такому захваті. Але перед очима в мене весь час стоїть те мертве тіло.

– Та, може, там була зовсім не ця рослина. Я тоді висловив лише свій власний здогад.

Кузина знизила плечима.

– Усе одно, не подобається мені ця рослина, та й годі, – правила вона своє.

Веддерберна навіть трохи образила така огида до рослини, проте це не перешкоджало йому розмовляти з економкою про орхідеї взагалі і про цю зокрема, скільки він хотів і коли хотів.

– Орхідеї мають дуже чудні властивості, – казав він їй одного разу. – Від них можна чекати всяких несподіванок. Ви знаєте, Дарвін вивчав їх обпилковування і довів, що квітка звичайної орхідеї так збудована, щоб метелики могли переносити заплідний пилок з одної рослини на одну. Гаразд. Але, здається, є багато порід таких орхідей, що їхня квітка зовсім непристосована запліднюватись таким способом. Наприклад, деякі з циприпедій. Досі ще не встановлено, яка саме комаха обпилковує їх. У декотрих навіть і насіння ніколи не знаходили.

– Тоді як же вони множаться?

– Пагінцями, памолодками, тощо. Це легко пояснити. Та от що важко зрозуміти, – навіщо їм тоді квіти? Скидається на те, – додав він помовчавши, – що моя орхідея з цього погляду буде щось виняткове, і коли так, то я робитиму спостереження. Я не раз думав узятися до таких спостережень, які робив Дарвін. Та досі завжди якось так виходило, що мені або було ніколи, або щось заважало. Вже починають розвиватись листочки. Дуже хочу, щоб ви прийшли глянути на них.

Але кузина відповіла, що в теплиці надто душно, і їй завжди починає боліти голова. Вона вже бачила раз рослину і повітряні корінці. Деякі з них були тепер з фут завтовшки і, на жаль, нагадували їй помацки; їй навіть якось снилося, що вони неймовірно швидко виросли і тяглися до неї. Вона заспокоїлася на тому, що поклала собі не ходити більше дивитися на рослину. Отже Веддербернові довелося самому втішатися листям. Воно було широке, звичайної форми, лискучо-зелене, побризкане й поцятковане темно-червоним аж до самої ніжки. Нічого подібного йому ще зроду не траплялося бачити. Рослина стояла на низенькому ослоні недалеко від термометра, а поруч містився простий прилад для того, щоб вода капала з невеличкої трубочки на труби з гарячою водою і так, випаровуючись, підтримувала в повітрі вогкість. Тепер містер Веддерберн гаяв увесь свій вільний час по опівдні в думках і мріях про те, що незабаром орхідея зацвіте.

Велика подія, нарешті, сталася. Ввійшовши до теплиці, він ту ж мить зрозумів, що квітка розцвіла, хоч ще не бачив її, бо велика Palaeonophis Lowia заслоняла той куток, де містилася нова Веддербернова улюблениця. Повітря виповняв густий, надто солодкий аромат, побиваючи дух усіх інших квіток, що цвіли в цій маленькій теплиці.

Містер Веддерберн кинувся до орхідеї. Нарешті! На довгих, простелених зелених стеблинах здіймалися три великі кетяги квітів, і то від них розходився в повітрі солодкий запаморочливий пах. Містер Веддерберн спинився перед ними в екстазі.

Квітки були білі з золотистими жовтогарячими смужками на пелюстках. Важка горішня губа загорталась і творила чудної форми виступ. Дивний блакитнявий пурпур мішався на ній із золотом. Містер Веддерберн відразу побачив, що перед ним зовсім нова, незнана досі порода орхідей. Але які задушливі пахощі! Та ще й так гаряче тут! Квіти попливли йому перед очима.

Зараз він перевірить, чи температура саме така, як треба. Він ступив один крок до термометра, і враз усе навколо видалося йому хистким, непевним. Цегляна підлога неначе затанцювала, підіймаючись і спускаючись під ногами. Білі квітки, зелене листя, стіни теплиці хитнулися вбік, потім кривою лінією злетіли вгору...

Було пів на п’яту. Завжди в цю пору вони пили чай. У кузини все було готове, але містер Веддерберн не йшов.

«Молиться на свою жахливу орхідею, – подумала вона і почекала ще хвилин із десять. Він не приходив. – Мабуть його годинник спинився».

Вона попростувала до теплиці і, відчинивши двері, озвала містера Веддерберна. Він не відповідав. Спочатку вона звернула увагу тільки на те, що повітря було дуже задушливе, напахане квітами, а потім побачила, що на цегляній підлозі між трубами з гарячою водою щось лежить.

Може, з хвилину постояла вона, не рухаючись з місця.

Він лежав горілиць на підлозі біля ослона з дивовижною орхідеєю. Подібні до помацків повітряні корінці тепер не гойдалися вільно в повітрі, а, сплівшись докупи, напнулись, наче сірі мотузки, і своїми приплесканими кінчиками щільно прилипли йому до підборіддя, до шиї і рук.

Вона нічого не розуміла. Раптом вона побачила, як з-під одного помацка бризнула і потекла по щоці містера Веддерберна тоненька цівка крови.

Несамовито скрикнувши, економка підбігла до хазяїна і спробувала відтягти його від паростків, що присмоктались до нього, мов п’явки. Вона відірвала два помацки, і з них приснув червоний сік.

Задушливі пахощі почали впливати і на неї. Їй запаморочилось у голові. Як вони прилипли до нього! Вона не перестаючи відривала від його тіла тугі мотузки, але і він і білі квіти чимраз більше коливалися перед нею. Вона почувала, що мліє, знала, що з цим треба боротися. Покинувши містера Веддерберна, вона метнулась до найближчих дверей і, відчинивши їх, з хвилину дихала свіжим повітрям. Нараз їй сяйнула блискуча думка. Економка схопила якогось вазона і, жбурнувши ним у вікно в кінці теплиці, розбила його. Потім повернулась до хазяїна і з подвоєною силою знову почала тягти його нерухоме тіло. Химерна орхідея гримнулась на підлогу, проте все ще із злісною впертістю чіплялася за свою жертву. Знавісніла з переляку жінка виволокла її разом із тілом на свіже повітря.

Віддираючи один по одному присмоктані корені, вона за хвилину визволила містера Веддерберна і відтягла його від цього нелюдського жаху.