– Зачиніть двері! – гукнув Геплей і прожогом кинувся до жінки.

Вона похопилася грюкнути дверима. Геплей залишився сам у темряві. Незабаром він почув серед тиші, як його господиня щодуху бігла сходами нагору, зачиняла двері і тягла по підлозі щось важке, щоб заставити двері.

Геплей зрозумів, що його поведінка і весь вигляд десь, певно, видалися їй дивними і жахливими. А будь вона проклята, та нетля! Та й Повкінз удвох із нею! Проте йому шкода було загубити нетлю. Він навпомацки пройшов до передпокою і знайшов сірники, причому, не помітивши свого циліндра, скинув його на землю, і той впав з таким гуркотом, немов хто забарабанив. Запаливши свічку, Геплей повернувся до вітальні. Нетлі й сліду не було. Проте якусь мить йому здавалось, ніби вона літає навколо його голови. Раптом він надумався облишили нетлю і лягти спати. Але він надто розхвилювався. Всю ніч не давали йому спати сни про нетлю, Повкінза та господиню. Двічі він уставав і встромляв голову у холодну воду.

Одна річ була йому цілком ясна: його господиня, мабуть, нічого не зрозуміє в цій історії з дивною нетлею, особливо тому, що він її не піймав. Ніхто, крім ентомолога, не зміг би зрозуміти його самопочуття. Її, напевно, налякала його поведінка, проте він і тями не мав, як би його пояснити їй, що сталося. Він вирішив зовсім не згадувати про нічну пригоду. Після сніданку він побачив господиню в садку і зважився піти до неї побалакати, щоб заспокоїти її. Він розмовляв з нею про боби і картоплю, про бджоли, гусінь та ціни на садовину. Вона відповідала йому своїм звичайним тоном, але дивилась на нього трохи підозріливо і, походжаючи з ним по садку, старалася, щоб поміж ними була або грядка з квітками, або рядок бобів, чи щось подібне, Незабаром це почало його якось дивно дратувати, і, щоб не виказати своєї досади, він повернувся до хати, а потім пішов пройтися.

Під час тієї прогулянки нетля (чи певніше, метелик), що чимсь нагадувала йому Повкінза, не сходила Геплеєві з думки, незважаючи на всі його зусилля не думати про неї. Одного разу він зовсім виразно побачив її: вона сиділа, розправивши крила, на старому мурі вздовж західного краю парку, але, наблизившись, Геплей побачив, що то були лише два шматочки сірого та жовтого обріснику. «От випадок зворотної мімікрії, – сказав собі Геплей. – Не метелик скидається на камінь, а камінь на метелика». Другого разу щось пролетіло і запурхало навколо його голови, але зусиллям волі він відігнав від себе цю ману.

Удень Геплей завітав до вікарія і почав з ним дискусію на богословські теми. Вони сиділи в маленькій альтанці, вкритій терником, курили і сперечались.

– Гляньте на цю нетлю! – раптом сказав Геплей, показуючи на край дерев’яного стола.

– Де? – спитав вікарій.

– Хіба ви не бачите нетлі на тому кінці стола? – відповів запитанням Геплей.

– Авжеж не бачу, – відказав вікарій.

Геплей сидів, наче громом ударений. Він ледве зводив дух. Вікарій визирився на нього. Ясно, що він нічого не бачив.

– Очевидно, віра бачить не краще за науку, – нескладно зауважив Геплей,

– Я не розумію вашої думки, – відповів вікарій, уважаючи Геплеєві слова за якийсь новий аргумент, що стосувався до їх розмови.

Уночі Геплей побачив, що нетля повзе по його ліжкові. Він сів в одній сорочці з краю ліжка і почав міркувати сам із собою. Невже це тільки галюцинація? Він розумів, що котиться з гори, і боровся за свій добрий розум з такою самою мовчазною енергією, яку перше виявляв, змагаючись проти Повкінза. Психічні навички такі сталі, що йому видавалось, ніби все ще триває його боротьба з Повкінзом. Він добре розумівся на психології. Він знав, що такі зорові ілюзії бувають наслідком розумового напруження. Та в тім-то й полягала справа, що він не тільки бачив нетлю, а й чув, як вона стукнулась об край абажура, а потім об стінку, і відчував, як в темряві вона торкнулася його обличчя.

Геплей подивився на нетлю. Вона зовсім не скидалась на примару: в світлі свічки він цілком виразно бачив її тіло. Він бачив її волохатий тулуб і коротенькі пір’ясті вусики, членуваті лапки, навіть те місце на крилі, де стерся пилок. Раптом він сам на себе розсердився за те, що боїться маленької комашини.

Тієї ночі його господиня попросила служницю лягти спати разом з нею в її спальні, бо їй було моторошно залишитися на самоті. Крім того, вона зачинила двері на ключ та ще приставила до них комод. Полягавши, жінки якийсь час прислухались і розмовляли пошепки, але не чути було нічого такого, що могло б стурбувати їх. Близько одинадцятої години вони наважились погасити свічку і обидві задрімали.

Раптом вони попрокидались, попідводилися на своїх ліжках і почали прислухатися в темряві.

Вони почули, що хтось ходить у капцях туди й сюди по Геплеєвій кімнаті. Перекинувся стілець, і хтось шалено стукнув чимсь м’яким у стінку. Потім упала одна з порцелянових забавок, що стояла на каміні, і розбилась об камінові ґрати. Нараз відчинилися двері, і обидві жінки почули, що Геплей вийшов з кімнати на майданчик сходів. Міцно притулившись одна до одної, жінки прислухались. Він неначе танцював на сходах. То швидко збігав на три-чотири сходинки вниз, то знов здіймався вгору, а потім метнувся вниз, до передпокою. Вони почули, як перекинулась підставка для парасолів і розбилася шибка в дверях. Потім стукнув засув і забряжчав ланцюжок. Пожилець відчиняв двері.

Господиня і служниця підбігли мерщій до вікна. Ніч була похмурна, сіра; майже суцільний завій дощових хмар мчав по небу, затьмарюючи місяць; чорні силуети огорожі й дерев перед будинком вимальовувались на блідому тлі шляху. Жінки побачили Геплея, схожого в своїй сорочці і білих підштанках на привид; він гасав по шляху, хапаючи щось руками в повітрі. Він то зупинявся, то прожогом кидався до чогось невидного або тихенько підкрадався до нього. Нарешті він зник з очей, пропростувавши до горба. Поки обидві жінки сперечались, хто з них спуститься вниз зачинити двері, він повернувся. Йшов він дуже швидко, ввійшов навпрямець у будинок, старанно зачинив двері і тихенько пройшов до своєї спальні.

– Місіс Колвіл! – озвав Геплей вранці свою господиню, стоячи вгорі на сходах. – Сподіваюсь, я не налякав вас цієї ночі?

– Ви ще й питаєте! – відповіла місіс Колвіл.

– Річ у тому, що я сновида, і останні дві ночі в мене не було моєї снодійної мікстури. Вам нема чого турбуватися, запевняю вас. Я дуже шкодую, що так безглуздо поводився. Оце я йду до Шоргему і дістану якого зілля, щоб добре спати. Треба було зробити це ще вчора.

Але на півдорозі, коли він спускався з горбка, біля крейдяних ям, нетля знову з’явилась. Геплей ішов далі, силкуючись зосередити свої думки на шахових завданнях, та нічого з того не виходило. Нетля тріпотіла коло самого його лиця, і він, обороняючись, ударив по ній капелюхом, і лютість, колишня лютість – та лютість, що він часто відчував до Повкінза, – знов охопила його. Він ішов уперед, підскакуючи і замахуючись на в’юнке створіння. Раптом він ступив ногою в якусь порожняву і впав сторч головою.

На якийсь час Геплей знепритомнів, а коли прийшов до пам’яті, то побачив, що сидить з підгорнутою ногою на купі каміння проти устя крейдяної ями. Дивна нетля все ще пурхала навколо його голови. Він ляснув по ній рукою і, озирнувшись, побачив, що до нього наближаються двоє. Один з них був сільській лікар. Геплей думав, що воно вийшло дуже доречі. Потім йому сяйнула надзвичайно яскрава думка, що ніхто, крім нього, ніколи не зможе побачити дивної нетлі, отже він мусить мовчати про неї.

Та пізно ввечері, після того, як йому заправили зламану ногу, в нього почалася гарячка, і він забув про те, що надумав бути стриманим. Він лежав, розпластавшись на ліжку, і обводив очима кімнату, щоб побачити, чи нетля все ще тут. Він силувався не робити цього, але даремно. Незабаром він помітив, що вона сидить біля самої його руки, недалеко каганця, на зеленій скатерці столу. Нетлині крила тріпотіли. Пойнятий нагальною люттю, він ударив по ній кулаком; доглядачка прокинулась і голосно скрикнула. Геплей не влучив.