Увесь ентомологічний світ чекав, затаївши дух, на Повкінзову відповідь. Він, безперечно, спробує відповісти, бо завжди був бойовитий... Та коли вона з’явилась, ота відповідь, то всіх приголомшила. Бо заперечення Повкінзове полягало в тому, що він дістав інфлюенцу, яка перейшла в запалення легенів, і вмер.

За даних обставин то, може, була найкраща відповідь, і громадська думка повернулася проти Геплея. Те саме товариство, що недавно радісно плескало обом гладіаторам, замислилося над таким наслідком. І справді, не могло бути жодного сумніву, що хвилювання, викликане поразкою, прискорило Повкінзову смерть. Для наукової полеміки теж є межі, казали поважні люди. Ще один руїнницький напад було здано до друку, і він з’явився напередодні похорону. На мою думку, Геплей не дуже старався затримати цю другу свою статтю. Всі пригадали собі, як Геплей цькував свого супротивника, але забули про вади цього самого супротивника. Злопідступна сатира погано звучить над свіжою могилою. Стаття викликала коментарі в газетах. Саме це й примушує мене думати, що ви, напевно, чули про Геплея і цю полеміку. Та, як я згадував, наукові робітники живуть у своєму власному маленькому світі; я певен, що половина тих людей, які рік-у-рік проходять щодня по Піккаділлі повз Академію, не змогли б сказати вам, де містяться наукові товариства. Багато котрі навіть уявляють собі науковий світ, як щось подібне до клітки з муштрованими звірами, де люди всіляких порід мирно лежать укупі.

На самоті з собою Геплей не міг простити Повкінзові його смерти. По-перше, то був з боку померлого ворога ганебний викрут, щоб перешкодити Геплеєві розтерти його на порох; а по-друге, Повкінзова смерть залишила в Геплеєвих думках якусь дивну прогалину. Двадцять років він уперто працював, іноді до пізньої ночі, безупинно всі сім днів на тиждень порався він з мікроскопом, скальпелем, сіткою, щоб ловити комахи, та пером, і майже вся ця праця так чи так стосувалася до його боротьби з Повкінзом. Европейська слава, що її набув Геплей, була наче якимсь випадковим додатком до тієї великої його ненависти. Він крок за кроком дійшов найвищого щабля в цій останній полеміці. Вона вбила Повкінза, але й самого Геплея, так би мовити, збила з пантелику, і лікар радив йому покинути на деякий час свою працю і відпочити. Отже Геплей поїхав на село, в один затишний куточок у Кенті, і там удень і вночі тільки й думав, що про Повкінза та про ті гарні речі, яких уже не можна було сказати про нього.·

Геплей почав розуміти, куди тягне його ця настирлива думка. Він вирішив боротися з нею і спробував читати побутові романи. Та йому не пощастило відвернути своїх думок від Повкінза: він бачив перед собою бліде обличчя небіжчика під час останньої його промови, що кожне її твердження давало Геплеєві блискучий привід до критичних зауважень. Геплей перейшов до фантастичної літератури, але ж і вона не захопила його. Він читав Стівенсонові «Розмови вночі на Острові», доки не дійшов до оповідання «Чортеня в пляшці», яке вкрай обурило його «почуття ймовірности». Тоді Геплей узявся за Кіплінґа, але виявилося, що Кіплінґ «нічого не доводить», до того ж він непочтивий і надто вульгарний, – оті учені де в чому мають дуже обмежені поняття. Нарешті Геплеєві, на його нещастя, потрапила до рук «Внутрішня Домівка» Анні Безант, і перший же розділ цієї книжки знову навів його думки на наукові товариства та Повкінза.

Після того Геплей вдався до шахів і знайшов, що вони трохи краще заспокоюють. Незабаром він опанував науку пересування фігур, головних гамбітів і фінальних позицій, і його партнерові, вікарієві, раз-у-раз випадало зазнавати поразок. Але потім циліндрична постать ворожого короля почала нагадувати Геплеєві Повкінза, – це він, Повкінз, стояв перед ним і, задихаючись, марно боронився від мату. Геплей поклав покинути шахи.

Може, студіювання якоїсь нової наукової галузі кінець-кінцем краще розважило б. Перемінити свою звичайну працю – от найліпший відпочинок. Геплей надумав поринути у вивчення діатомій і виписав з Лондона один із своїх маленьких мікроскопів разом з Гейлібетовою монографією про діатомії. Він гадав, що коли б йому пощастило завести добру суперечку з Гейлібетом, то, може б, він спромігся тоді почати нове життя і забути Повкінза. Невдовзі, з властивою йому завзятістю, він заходився працювати, ретельно вивчаючи мікроскопічних мешканців придорожнього ставка.

На третій день своєї праці над діатоміями Геплей відкрив новий вид у місцевій фауні. Він працював пізно ввечері з мікроскопом, і єдиним джерелом світла в кімнаті була сліпучо-ясна невеличка лампа з зеленим абажуром спеціальної форми. Як в усіх досвідчених мікроскопістів, його обидва ока були розплющені. Це єдиний засіб уникнути надмірної втоми. Одним оком він дивився в пристрій і бачив перед собою виразне й чітке округле поле, по якому поволі посувалася бура діатомія. Друге розплющене Геплеєве око ні до чого не додивлялося. В Геплея була лише неясна свідомість, що внизу перед ним – мідна поверхня мікроскопа, освітлена частина скатерки, аркуш паперу для нотаток і ніжка лампи, а навколо – темна кімната.

Раптом його увага зосередилася на тому, що бачило саме це друге око. Скатерка була з тієї матерії, що її крамарі звуть килимовою, доволі ясного·кольору. Вона була заткана золотом з невеликою домішкою кармазину та блідої блакиті на сіруватому тлі. В одному місці узір, здавалося, трохи перемістився, і там начебто тремтіли і пересувались фарби.

Геплей враз підвів голову і подивився обома очима. З подиву він аж рота роззявив.

На скатерці сиділа велика нетля, чи ні, – метелик, крила в неї були розгорнуті, як у метелика!

Дивна річ, як це могла вона опинитись у кімнаті – адже вікна були зачинені. Дивно було й те, що вона не привернула його уваги, коли летіла туди, де тепер сидить. Дивно, що вона своїми фарбами гармоніювала зі скатеркою. Але ще більше вражало те, що йому, Геплеєві, славетному ентомологові, ця нетля була абсолютно невідома. Ні, не була вона маною. Отепер вона поволі повзла до ніжки лампи.

– Далебі, новий рід! І в Англії! – скрикнув Геплей, втупивши в нетлю очі.

І раптом він згадав Повкінза. Ніщо не могло б більше розлютувати Повкінза... А Повкінз помер!

Щось у голові і тулубі нетлі почало нагадувати йому Повкінза саме так, як воно було з шаховим королем.

– Проклятий Повкінз! – сказав Геплей. – Але я мушу піймати її.

І роздивляючись навкруги, чи не знайде чого напохваті, щоб накрити нетлю, він поволі підвівся. Раптом нетля пурхнула, вдарилась об край абажура – Геплей почув цей звук – і щезла в тіні.

Ту ж мить Геплей скинув абажура, так що вся кімната освітилася. Нетля десь зникла, але незабаром Геплеєве досвідчене око помітило її на шпалерах біля дверей. Він попрямував до неї з абажуром в руках, щоб накрити її. Та перш ніж він наблизився, нетля знялась угору і почала літати по кімнаті. Як і всі подібні до неї істоти, вона літала, поривчасто зупинялась і міняла напрямок, немов зникаючи в одному місці і знов з’являючись в іншому. Одного разу Геплей був націлився на неї абажуром, та схибив; не влучив він і вдруге.

Третього разу він ударив абажуром по мікроскопі. Прилад похитнувсь, зачепив лампу, перекинув її і гучно гримнувся на підлогу. Лампа покотилася по столі і, на щастя, погасла. Геплей залишився в темряві. Здригнувшись, він відчув, що дивна нетля черкнулась об його обличчя.

Від цього можна було з глузду зсунутись. У нього не було світла. Якщо він відчинить двері, нетля зникне. Майже виразно бачив він у темряві Повкінза, що глузував з його. Повкінз завжди огидно сміявся. Геплей шалено вилаявсь і тупнув ногою.

Незабаром хтось боязко постукав у двері. Потім двері дуже поволі відхилились, – на один фут, не більше. Поза рожевим полум’ям свічки показалося перелякане обличчя його господині; на сивому її волоссі був нічний чепець, а плечі прикривало якесь пурпурове вбрання.

– Що це за жахливий гуркіт? – спитала вона. – Може, що...

Дивна нетля з’явилася знов, пурхаючи біля прочинених дверей.