– Павуки! – пролунав голос сухорлявого. – В цих клубках повно величезних павуків. Гляньте сюди, господарю!
Але чоловік зі срібною уздечкою, мов зачарований, стежив за тим, як летіла сіра маса.
– Погляньте ж, мій пане!
Господар отямивсь і подивився на червоного, роздушеного гада, що лежав на землі, конаючи, безсило ворушив ногами.
Потім сухорлявий показав рукою, що на них спускається новий клубок, і господар похапцем вихопив свою шаблю. Там попереду, в долині, тепер немов клубочилась подерта на клапті завіса туману. Ватажок силкувався зрозуміти становище.
– Геть звідси, мерщій! – крикнув маленький. – Скачіть униз долиною!
Те, що сталося потім, нагадувало зам’ятню під час бою. Вершник зі срібною уздечкою бачив, як маленький проскакав повз нього, скажено рубаючи гадане павутиння; бачив, як він з розгону наскочив на коня сухорлявого, і як той перекинувся разом з вершником. Його власний кінь метнувся вбік і промчав кроків з десять вперед, перш ніж він спромігся приборкати його. Тоді він озирнувся назад, спочатку глянувши, чи нема небезпеки, і побачив коня, що качався по землі, а коло нього стояв сухорлявий і рубав шаблею пошматовану сіру тріпотливу масу, від якої тяглися довгі пасма, обволікаючи і коня, і вершника. А щільні клубки павутиння насувались суцільною лавою, мов клубки чортополохового пуху на пустці вітряної липневої днини.
Маленький вершник зліз із коня, але не наважився пустити його. Одною рукою він силкувався стримувати тварину, що рвалась і пручалась, а другою весь час без пуття рубав шаблею. Помацки другого клубка заплутались, потяглися вниз, і ця друга сіра маса теж поволі осіла.
Вершник зціпив зуби, напнув поводи, нахилив голову і стиснув свого коня острогами. Кінь сухорлявого все ще качався по землі. На клубах у нього була кров і якісь ворухливі тіні. Сухорлявий раптом покинув його і побіг до свого господаря, та зміг зробити не більш як десять кроків. Ноги йому були обплутані сірим, що заважало бігти. Дарма розмахував він своєю шаблею – сірі пасма маяли навколо нього, а лице вкривав тонкий сірий серпанок. Лівою рукою він бив по чомусь, що сиділо на його тілі, потім враз спіткнувся і впав. Спробував був встати, але впав ізнов і раптом несамовито заголосив: «Ой-ой-оой!»
Господар побачив, що по ньому і поруч нього, по землі, бігали велетенські павуки.
Тим часом як господар силкувався примусити свого коня підійти ближче до цієї сірої постаті, що репетувала і борсалася в марних зусиллях підвестися, залунав тупіт копит, і маленький вершник, без шаблі, лежачи животом поперек сідла на білому коні і вхопившись йому в гриву, як вихор промчав повз свого хазяїна. І знов липуче пасмо сірого павутиння мазнуло ватажка по лиці. Скрізь і навколо нього, і над його головою безгучно кружляли клубки павутини і насувалися ближче і ближче.
Згодом, аж до дня своєї смерти, не міг він пояснити собі, як усе те трапилось. Чи він повернув свого коня, чи той сам поскакав слідом за білим конем? Досить сказати, що в наступну мить він уже нісся вчвал униз долиною, шалено вимахуючи шаблею над головою. Вітер дедалі дужчав, і повітряні судна павуків, їхні повітряні вузли і простирала немов свідомо мчали за ним навздогін.
Туп-туп-туп, цок-цок-цок – скакав вершник зі срібною уздечкою, не думаючи про те, куди скаче, з переляканим лицем, позираючи то праворуч, то ліворуч і з шаблею напоготові. А попереду, за яких кілька сотярдів, їхав маленький чоловік, усе ще не сівши як слід на сідло. Розірване павутиння довгим хвостом волочилось за ним. Очерет згинався перед ними, вітер щораз міцнішав; озираючись, господар бачив за плечима в себе клубки павутиння, що здоганяли його чимдуж...
У голові в нього була одна лише думка – втекти від цього павутиння, і тому тільки в останню мить, коли його кінь уже напружився, щоб стрибнути, помітив він, що перед ним – урвище. Весь час він їхав, припавши коневі до шиї, а тепер раптом вирівнявсь і відхилився назад, але було пізно.
Та хоч йому й не пощастило перескочити яр, проте він не забув, як треба падати, і відразу опанував себе, коли його кінь стрибнув уперед. Вершник тільки ушкодив собі плече, а кінь його покотився вниз, забив у корчах ногами і незабаром затих. Ватажкова шабля з розгону ввіткнулась вістрям у твердий ґрунт і переломилася надвоє, так наче доля не захотіла більше мати його за свого лицаря, а зламаний кінець, відскочивши, пролетів може на який цаль від його лиця.
Він умент зірвався на ноги і, затаївши дух, втупив погляд у клубки павутиння, що летіли за ним. Одну мить він хотів був кинутися навтіки, та згадав про яр і спинився. Метнувшись убік, щоб ухилитися від одного жахливого клубка, що летів близько нього, він почав похапцем спускатися стрімкими схилами, шукаючи такого місця, де не було вітру.
Опинившись унизу під захистом крутих берегів висхлої річечки, він зможе припасти до землі і безпечно стежити за цими химерними масами, що пролітали вгорі, аж поки не стихне вітер, а тоді можна буде тікати. І він довго лежав там, скоцюрбившись, і дививсь, як пливли вузенькою смугою неба в нього над головою сірі розкошлані маси, тягнучи за собою свої довгі пасма.
Раз один павук, відбившись від інших, впав на дно яру недалечко від нього. Від кінця одної ноги до кінця другої був він із фут завдовжки, а тулуб мав завбільшки як половина долоні в людини. Постеживши якийсь час, з якою дивовижною швидкістю павук шукав здобичі і відскакував, чоловік підставив йому вкусити свою зламану шаблю, а потім підняв ногу в чоботі з залізною підковою і, лаючись, розчавив його на гамуз. Після того він довго дивився вгору і собі під ноги, чи не побачить де ще павука.
Переконавшись нарешті, що весь рій павуків не зможе впасти в яругу, він знайшов собі вигіднішу місцину, сів, поринув у думки і почав гризти своїм звичаєм суглоби пальців і кусати нігті. З цього стану вивело його несподіване прибуття вершника на білому коні.
Ще задовго до того, як він побачив свого служника, знав він, що той наближається, бо почув цокання копит, нетверду кінську бігу і заспокійливе нукання. Потім вигулькнула й жалюгідна постать маленького чоловіка, а за ним усе ще волочились сірі клапті павутиння. Хазяїн і наймит зустрілися мовчки, не привітались. Маленький чоловік був зморений, до краю пригнічений соромом; він зупинився перед господарем, що сидів на землі. Той злегка тріпнувся під поглядом свого підлеглого.
– Ну? – сказав він нарешті без найменшого натяку на свій колишній владний тон. – Ти покинув його?
– Кінь мій зовсім сказився.
– Знаю. Мій так само.
Наймит похмуро всміхнувся в лице своєму господареві.
– Я ж кажу: мій кінь поніс, – промовив чоловік, що мав колись срібну уздечку.
– Обоє ми боягузи, – відповів на це маленький.
Деякий час господар мовчав, в задумі кусаючи собі пальці і не відводячи очей від свого підлеглого.
– Не називай мене боягузом, – сказав він нарешті.
– Ви такий самий боягуз, як і я.
– Може, й боягуз. Є межа, за якою кожній людині випадає зазнати страху. І я зазнав його нарешті, та не в такій мірі, як ти. Отут-то й починається між ними різниця.
– Мені таке і не приснилось би ніколи, щоб ви могли покинути його. За дві хвилини перед тим він урятував вам життя... Та чому, власне, пануєте ви над нами?
Господар знову взявся до своїх пальців, і обличчя йому було похмуре.
– Ще ніхто не називав мене боягузом, – мовив він, – ніхто в світі... Краще зламана шабля, ніж ніякої... Не можна сподіватись, щоб слаба на ноги коняка витримала вагу двох людей протягом чотирьох днів. Я не терплю білих коней, та цього разу нічого не вдієш. Ти починаєш розуміти мене?.. Я помічаю, що на підставі того, що ти бачив і що вигадав собі, ти намислив закаляти мою добру славу. Такі, як ти, скидають королів з тронів... До того ж... ти ніколи не подобався мені...
– Мій пане! – почав благати маленький чоловік.
– Ні! – мовив хазяїн. – Ні!
Тільки наймит ворухнувся, він скочив на рівні ноги. З хвилину вони мовчки дивилися в вічі один одному. Над головами в них летіли клубки павуків. У наступну мить зашорошіло ріння під швидкими кроками, розлігся тупіт ніг, пролунав розпачливий зойк, потім – важке зітхання, удар...
