– Це почалось... – підказав я.
– Це було, як у житті, з самого початку. Здавалось, я враз прокинувся уві сні. Дивно, що в тих своїх снах я ніколи не згадував теперішнього свого життя. Те життя вві сні начебто захоплювало мене всього. Може статися... Та я розкажу вам, якого я себе бачу, коли пробую пригадати все. Спочатку в моїх спогадах нема нічого виразного; потім виявляється, що я сиджу немов у якійсь лоджії{31} і милуюся чистим морем. Я дрімав, і враз прокинувся бадьорий і жвавий, зовсім не сонний, – прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене віялом.
– Дівчина?
– Так, дівчина. Не перебивайте, бо ви мене зіб’єте, – він раптом примовк. – Ви не подумаєте, що я божевільний? – спитався він.
– Ні, – відповів я, – вам снився сон, розкажіть його мені.
– Так от, кажу, я прокинувся, бо дівчина перестала обвіювати мене. Ви розумієте, я зовсім не здивувався, не збентежився, що перебуваю там. Я не відчув, що опинився там несподівано. Я все сприйняв просто так, як воно було. Спогад про це життя, про життя дев’ятнадцятого століття, злиняв, ізник, мов сон. Я все знав про себе, знав, що мене вже звуть тепер не Купер, а Гедон, і знав про свій стан в суспільстві. Я багато чого забув відтоді, як прокинувся, в пам’яті моїй великі прогалини, – але тоді все було зрозуміло й логічно.
Він знов замовк вагаючись, схопив ремінь од вікна, нахилився вперед і благально глянув на мене.
– Вам не здається, що це дурниця?
– Ні, ні! – скрикнув я. – Говоріть далі. Скажіть, що ж то була за лоджія.
– То не була справжня лоджія, – не знаю, як би її назвати. Вона була мала і виходила на південь, уся в затінку, крім півкола над балконом, звідки видно було небо, море і куток, де стояла дівчина. Я лежав на канапці, – то була металева канапка з легкими смугастими подушками, – і дівчина стояла плечима до мене, схилившись на бильця балкона. Проміння вранішнього сонця падало їй на вухо і щоку. Її гарна біла шия, кучеряві коси і білі плечі освітлювало сонце, а граційну постать вкривала прохолодна блакитна тінь. Убрана була вона, – не знаю, як би це описати, – в щось таке легеньке, прозоре. Так вона стояла переді мною, і я зрозумів, яка чарівна й бажана була вона, так наче я ніколи її до того часу не бачив. А коли я нарешті зітхнув і звівся на лікоть, вона обернулась...
Він спинився.
– Я прожив п’ятдесят три роки на світі. В мене була мати, сестра, приятельки, дружина й дочки, – всі їхні обличчя, всякі відміни виразу їх я пам’ятаю, та лице цієї дівчини багато реальніше для мене. Коли я згадую його, бачу його перед собою мов живе, я міг би намалювати його. І все ж...
Він замовк, я так само нічого не говорив.
– Лице ваших снів... ваших мрій... Вона була чарівна. Не тією страшною, холодною красою, що викликає побожність, як краса святої; не тією, що збуджує пристрасть, а тією, що просвітлює душу – лагідна усмішка ніжних уст і замислені сірі очі. Рухи її були такі граційні, здавалося, вся краса світу відбивалась у ній...
Він урвав, схиливши голову і закривши лице руками. Потім глянув на мене і почав розказувати далі, вже й не намагаючись більше критися, що вірить в абсолютну реальність свого переживання.
– Бачите, ради неї я зрікся всіх своїх намірів, честолюбства, зрікся всього, чого прагнув, чого бажав. Я був видатною людиною, там, на півночі, впливовою, багатою і знаною, але ніщо не могло рівнятися до неї. Я приїхав з нею туди, в те місто сонця й насолоди, покинувши все напризволяще, щоб радуватися з життя хоч на схилі своїх літ. Доки я любив її, не знаючи, чи думає вона про мене, не знаючи, чи вона зважиться, чи зважимося ми, – життя здавалося мені марним і нікчемним, ніщо для мене не мало ніякої вартости. Так воно й було: все марнота. Ніч за ніччю і довгі дні я нудьгував і мучився – душа моя боролась із забороненим.
Та всього цього не можна переказати іншій людині. Це – лише натяк, лише тінь, це – як той світ, що сходить і заходить. Тільки поки він отут, перед очима, – все, все напрочуд міняється. Річ у тому, що коли настала криза, я покинув усе напризволяще і поїхав.
– Кого покинули? – спитав я, не розуміючи.
– Людей, там, на півночі. Треба вам знати, вві сні я був великою людиною, такою, якій вірять, за якою йдуть. Мільйони людей, ніколи мене й не бачивши, ладні були на всякі вчинки, на небезпеку лише тому, що безоглядно вірили мені. Я провадив цю гру цілі роки, цю велику і важку гру, цю небезпечну, жахливу політичну гру, серед інтриг і зради, промов і заколотів. То була простора, невпокійна країна, і кінець-кінцем я зробився проводирем у боротьбі зі Зграєю – так їх і звали Зграєю, – з тією системою шахрайських планів, ганебного честолюбства, задурювання людей безглуздим прожектерством і голосних лозунгів, з тією Зграєю, що з року в рік підбурювала і засліплювала народ і тягла його до неминучої загибелі. Ви, звичайно, не зрозумієте, який складний і темний був той час. Та я все знав – уві сні – до найменших дрібниць. Гадаю, все воно снилось мені перед тим, як я прокинувся, і неясні риси якоїсь нової подробиці ще стояли в моїй уяві, коли я протирав очі. То була брудна, небезпечна справа, і я дуже зрадів, побачивши ясне сонячне сяйво. Я підвівся на канапці, не відриваючи очей від дівчини і безмежно втішаючись з того, що встиг, поки ще не пізно було, відмовитись від тієї метушні, від того шаленства й насилля. Кінець-кінцем, думав я, тут – життя, кохання, краса, бажання, насолода. Чи не дорожче все це за похмурі змагання за невідому, непевну, нехай і грандіозну мету? І я кляв себе, що завжди прагнув бути вождем замість присвятити все своє життя коханню. А потім подумав, що коли б я з юнацтва ставив до себе менші вимоги і не жив так суворо, як досі, то, можливо, змарнував би свої сили на нікчемних, негідних жінок. Ця думка сповнила мене всього коханням і ніжністю до моєї дорогої владарки, що прийшла нарешті і примусила мене... примусила своїми непереможними чарами покинути колишнє життя.
«Ти варта цього, – казав я сам собі, – ти цього заслуговуєш, моя кохана! Ти варта гордости, хвали, всього найкращого в світі. Кохана! Володіти тобою – варто всіх їх разом».
На мої слова вона обернулась.
– Іди сюди й поглянь, – скрикнула вона, і я ще й досі чую її голос, – глянь, як сонце сходить над Монте-Соляро.
– Пам’ятаю, я скочив на ноги і підійшов до неї. Вона поклала білу свою руку на плече мені і показала на громадище вапнякових скель, що наче оживали, залляті рожевим сонячним сяйвом. Я подивився туди. Та перше я зауважив, як промінь сонця голубив її щоки і шию. Як описати вам усе, що розгорталося перед нашими очима? Ми були на Капрі...
– Я теж бував на Капрі, – промовив я, – здіймався на верховину Монте-Соляро і пив там vero Capri – каламутне питво, схоже на сидр.
– Ага! – підхопив чоловік з блідим обличчям, – то, може, ви скажете мені, чи справді то було Капрі, бо в тутешньому своєму житті я ніколи там не бував. Ось я зараз змалюю вам. Ми жили в маленькій кімнатці, в одній з незліченних маленьких кімнаток, прохолодних і ясних, висічених з вапняку на якомусь розі, високо над морем. Бачите, весь острів являв собою наче один велетенський готель надзвичайно складної будови, а по той бік рогу на цілі милі тяглися пливучі готелі і величезні пливучі ж помости, де приставали літальні машини. Це звалося Містом Насолоди. Певна річ, нічого цього не було за ваших часів... тобто, я хотів сказати, цього нема тепер. Так, звичайно, – тепер!
Отже наша кімната була з самого краю рогу, так що видно було і схід і захід. На сході підносилася висока скеля, – мабуть, із тисячу футів заввишки, – холодна й сіра, крім одної вузенької ясно-золотої смуги; далі простягався Острів Сирен і стрімкий берег, що губився в далині, зливаючись з гарячим промінням ранішнього сонця. Глянувши на захід, можна було виразно побачити поблизу маленьку затоку і вузьку прибережну смугу, ще повиту тінню. І з тієї тіні високо і гордовито здіймався Соляро, рожевий, золотоверхий, як гордопишна красуня, а поза ним плив на небі блідий місяць. Перед нами ж від сходу до заходу стелилося барвисте море, покрапковане маленькими човнами під вітрилами.
