Звичайно, на сході ті човни були сірі, дуже чіткі і виразні, але на заході то були човники з золота, з блискучого золота, кожний – майже як маленьке полум’я. А саме під ними стриміла скеля і в ній – арка. Блакитна морська вода переходила в зелений колір, шумувала навколо скелі, а з-під арки виринав човен.

– Я знаю ту скелю, – сказав я. – Я там замалим не втопився. Зветься вона Фаральйоні.

– I Faraglioni? Еге, вона її так називала, – відповів чоловік з блідим обличчям. – Там трапилась якась то пригода, та це... – він знову доторкнувся до лоба. – Ні, – додав він, – я забув, яка саме пригода.

Так, це – перше, що я пам’ятаю, то був перший мій сон – та маленька кімната в затінку, розкішне повітря і небо, кохана дівчина, її освітлені сонцем руки, ошатна її одежа, і як ми сиділи і пошепки розмовляли одне з одним. Ми розмовляли пошепки не тому, що хтось міг нас чути, а тому, що все ще було таке незвичне в наших взаєминах, і наші думки, гадаю, трохи боялися остаточно втілюватися в слова. Тому то й текли вони поволі.

– Ми зголодніли і пішли з нашої кімнати чудними переходами з рухомою підлогою, поки не дісталися до великої їдальні, де бив водограй і грала музика. То було гарне, веселе місце – сонце, плюскотіння води, рокотання струн. Ми сиділи, снідали, усміхалися одне до одного, і мені не хотілось звертати уваги на людину, що пильно стежила за мною з-за сусіднього стола.

Потім ми пішли в танцювальну залу, та я не можу змалювати її. То було величезне приміщення, більше від усього, що ви будь-коли бачили; в одному місці в стіну галереї було вмуровано вгорі старовинну браму Капрі. Височіли легкі колони, золоте віття й паростки звисали зі стовпів, наче водограї, затоплювали стелю, як вранішня зірниця, переплітаючись, як... як нитки змови. Навколо всієї зали стояли чудові статуї, чудні дракони і дивовижні химери, держачи світники. Всю кімнату заливало штучне світло, ясніше за світанок.

Коли ми проходили повз натовп, усі обертались і дивились на нас, бо всі знали мене з лиця і на ймення, і знали теж, що я несподівано відмовився від влади й боротьби і приїхав сюди. Всі дивились і на мою даму, хоч ніхто не знав напевно, як вона опинилася коло мене, або неправдиво уявляли собі це. І декотрі чоловіки, що були там, – добре знаю, – уважали мене за щасливого, дарма що ім’я моє вкрили безчестя і ганьба.

Повітря сповнене було музики, гармонійних пахощів і ритму чарівних рухів. Тисячі вродливих людей ходили по залі, товпились в галереях, сиділи тут і там по затишних куточках.

Усі були одягнені яскраво і заквітчані квітками; тисячі пар танцювали у великому колі, під білими статуями давніх богів, пишні процесії юнаків і дівчат проходили туди й назад. Ми танцювали з нею не нудні одноманітні танці ваших днів... тобто нашого часу, хотів я сказати... а якийсь чарівний, п’янкий танок. Ще й досі бачу я її радісні рухи. Вона, знаєте, танцювала з серйозним обличчям, поважно, і все ж усміхалася до мене, голубила мене – усміхалась і голубила поглядом.

Музика теж була інша, – промурмотів він. – Вона звучала... ні, я не можу віддати цього; але вона була безмірно багатша і різноманітніша, ніж будь-яка інша музика, що мені доводилося чути в житті.

Потім, – це трапилося, коли ми танцювали, – підійшов до нас той добродій і почав розмовляти зі мною. Був він худий, енергійний на вигляд і для такого місця надто звичайно вбраний. Ще за сніданком я помітив, що він стежив за мною, і потім, коли ми йшли до танцювальної зали, я весь час уникав зустрічатись із ним очима. Але тепер ми сиділи в маленькій ніші і, посміхаючись, стежили за розвагами публіки, що снувалася в усіх напрямках по лискучій підлозі, – і він підійшов, доторкнувся до мене і почав розмову, так що я примушений був слухати його.

І він попросив у мене дозволу поговорити зі мною на самоті.

– Ні, – сказав я, – я не маю таємниць від цієї дами. Що ви хочете сказати мені?

Він відповів, що мова його буде нецікава і, в усякому разі, суха як для дами.

– А можливо, що й для мене? – сказав я.

Він подивився на неї, наче просив у неї допомоги. Потім раптом спитав мене, чи чув я про ворожу Івішемову заяву. Треба вам знати, що перше Івішем завжди стояв поруч мене на чолі тієї великої партії, там, на півночі. Це була владна, сувора, нетактовна людина, і лише я один умів стримувати і втихомирювати його. Я гадаю, що більше через нього, ніж через мене так тоді всі схвилювались, коли я відійшов, – тому це запитання знову збудило мою цікавість до того життя, що його я на якийсь час покинув.

– Уже багато днів я не цікавився новинами, – сказав я. – Що ж говорив Івішем?

І він почав швидко розповідати. Мушу сказати, навіть мене вразила Івішемова нерозважність, – такі дикі і загрозливі речі він говорив. Їх посланець не тільки переказав мені Івішемові слова, а й почав просити поради і доводити мені, який я їм потрібний. Поки він говорив, моя дама сиділа трохи нахилившись і стежила за виразом мого обличчя та обличчя мого співбесідника.

У мені відразу прокинулася моя давня звичка обмірковувати і складати плани. Я навіть раптом уявив собі свій поворот на північ і весь драматичний ефект цього повороту. Все, що говорила ця людина, свідчило, що в партії панує безлад, влада моя була б міцніша, ніж до того, як я виїхав звідти. І тоді я подумав про свою подругу. Бачте... як би вам сказати? Були певні особливості в наших взаєминах, – нема потреби згадувати про них, – і через них вона не могла бути там. Я мусив би залишити її, мусив би одверто й назавжди відмовитися від неї, коли б захотів цілком віддатися своїм справам на півночі. І та людина знала про це, розмовляючи зі мною і з нею, знала це так само добре, як і моя подруга: виконати повинність означало для мене спочатку розлуку, а потім остаточний розрив. Ці думки розвіяли мою мрію про повернення на північ. Я враз обернувся до свого співбесідника, і він подумав був, що його красномовство переконало мене.

– Яке мені тепер діло до всього цього? – сказав я. – З усім цим у мене скінчено. Чи не думаєте ви, що, зрікшись влади і оселившись тут, я кокетую з вашим народом.

– Ні, – запевнив він, – але...

– Так чому ж ви не даєте мені спокою? З усім тим справа скінчена. Тепер я лише приватна особа.

– Так, – відповів він. – Та чи подумали ви?.. Ці чутки про війну, ці зухвалі виклики, ці шалені напади...

Я встав.

– Ні! – скрикнув я. – Я більше не хочу вас слухати. Я все взяв до уваги, все зважив, – і відійшов від ваших справ.

Здавалося, він обмірковував, чи є ще надія переконати. Він перевів очі з мене на мою подругу, що стежила за нами.

– Війна, – сказав він, наче сам до себе, потім звільна повернувся і пішов геть.

Я стояв, охоплений вихором думок, що їх збудив його заклик.

Тоді пролунав її голос.

– Любий мій, – промовила вона, – коли ти їм потрібен...

Вона не скінчила своєї фрази і замовкла. Я поглянув на її любе лице, піднесення моє захиталось і зникло.

– Я їм потрібен лише для того, щоб зробити те, чого вони самі не зважуються зробити, – відповів я. – Коли вони не мають довіри до Івішема, нехай самі роблять з ним, як хочуть.

Вона глянула на мене з сумнівом.

– Але війна… – заперечила вона.

Я помітив сумнів на її лиці, що з’являвся вже й перше, – сумнів щодо мене й себе; перша тінь такого сумніву, правду кажучи, вже могла роз’єднати нас навіки.

Я був старший за неї і легко міг переконати її в усьому.

– Люба моя, – почав я, – не хвилюйся тим, що трапилось. Ніякої війни не буде. Війни напевно не буде. Часи війни проминули. Вір мені, я знаю, як стоїть справа. Вони не мають ніяких прав на мене, моя люба, і ніхто не має права на мене. Я вільний був вибирати собі життя, і я його вибрав.

– Але ж війна... – сказала вона удруге.

Я сів поруч неї, пригорнув одною рукою, а другою взяв її за руку. Я намірився розвіяти її сумніви, хотів розважити її. Я говорив їй неправду, разом з тим і себе обманюючи. А вона надто охоче вірила мені, надто ладна була забути про все.