Чудно було почути таке незвичайне оповідання у вагоні третього класу на Сессекській залізниці. Здавалось, що реальне – то лише запона, за якою таїться фантастичне, і що фантастичне визирає з-за неї на світ.

– Це він? – тільки й спромігся вимовити містер Гінчкліф.

– Згідно з легендою, – вів далі незнайомець, – ті низенькі дерева, що густо розрослися в долині, походять від яблука, яке Адам тримав у руці, коли його та Єву вигнано з раю. Він відчув щось у своїй руці, побачив напівз’їдене яблуко і сердито шпурнув ним. І ось тепер ростуть дерева ті там, у тій пустельній долині, оточеній вічними снігами, і огненні мечі вартують їх і вартуватимуть аж до дня останнього.

– А я гадав, що все воно... – містер Гінчкліф затнувся, – вигадка... Чи то, певніше, приповідь. Невже ви хочете сказати, що там, у Вірменії?..

На це недокінчене запитання незнайомець відповів тим, що розтулив руку, в якій тримав яблуко.

– Та ви ж не знаєте, – заперечував містер Гінчкліф, – чи справді воно з Древа Пізнання. В того вірменина могла бути, скажімо, галюцинація. Припустіть...

– Погляньте на нього, – перебив незнайомець.

Безперечно, це була чудна на вигляд кулька, не звичайне собі, як побачив містер Гінчкліф, яблуко; воно було якогось блискучо-золотого кольору, неначе зроблене з самого світла.

Дивлячись на яблуко, містер Гінчкліф почав ясніше уявляти собі пустельну гірську долину, огненні мечі, що охороняли її, казкову давнину допіру почутої легенди. Він протер собі очі.

– Але ж... – почав він.

– Плід цей увесь час свіжий ось уже три місяці і кілька днів. Не висихає, не зморщується, не загниває.

– А ви самі, – спитав містер Гінчкліф, – ви справді вірите, що це?..

– Так. Це заборонений плід.

Не було сумніву, що ця людина говорить зовсім серйозно, і що вона цілком нормальна.

– Плід пізнання, – додав незнайомець...

– Нехай і так, – помовчавши, вів далі містер Гінчкліф, не відводячи очей від яблука. – Та все ж це не те знання, якого я шукаю, – знання іншого ґатунку. Тобто, я хочу сказати, що Адам і Єва вже скуштували його.

– Нам дісталися в спадщину їхні гріхи, а не знання їхнє, – відповів незнайомець. – А це яблуко повернуло б нам його в усій його первісній ясності й свіжості. Ми змогли б заглянути в суть усього, прозирнули б наскрізь найпотаємніше значення речей.

– То чому ж ви самі не з’їсте його? – здогадався спитати містер Гінчкліф.

– Я на те і взяв його, щоб з’їсти, – відповів незнайомець. – Людство занепало. Просто ізнов з’їсти яблуко, – це навряд чи....

– Знання – сила, – перебив містер Гінчкліф.

– Та чи щастя ж? Я старший за вас, чи не вдвоє старший. Не один раз брав я це яблуко в руки, і серце мені стискалось на саму згадку про те, скільки можна було б знати в цьому страшному просвітленні... Припустіть, що враз все на світі стане вам немилосердно ясним.

– Гадаю, що в цілому це було б чималою перевагою, – обізвався містер Гінчкліф.

– Уявіть собі, що ви змогли б заглянути в серця і думки всіх, хто оточує вас, в найзахованіші таємниці тих людей, що ви любите, що їх любов до вас дорога вам. Що тоді?

– Можна було б незабаром викрити всяке ошуканство, – сказав містер Гінчкліф, вражений цією думкою.

– А ще гірше, – ви спізнали б самого себе, без ніяких прикрас, позбавленого найдорожчих вам ілюзій. Побачили б себе на належному вам місці і все те, чому ваша недолугість, ваші пристрасті не дали здійснитись. Жорстока перспектива!

– Це так само було б чудово. «Спізнай самого себе», – як сказано.

– Ви молоді, – промовив незнайомець.

– Якщо ви не хочете з’їсти цей плід, і він заважає вам, то чом просто не викинете його?

– Боюсь, що і в цьому ви не зрозумієте мене. Як же можна викинути таку чарівну, таку блискучу річ? Кому вона припала, той уже невільний. Віддати яблуко, – це щось інше! Віддати комусь такому, хто прагне знання, хто не жахається думки прозирнути....

– Та може бути й так, – роздумливо сказав містер Гінчкліф, – що це якийсь отруйний овоч.

У цей момент погляд його спинився на якійсь непорушній речі, на кінчику білої з чорними літерами таблиці за вікном вагона: «...мвуд», – прочитав він і похапцем схопився.

– Падку мій! – скрикнув він. – Голмвуд! – і реальна дійсність витіснила з його свідомости той містичний настрій, що почав був охоплювати його.

У наступну мить він відчиняв дверцята вагона, тримаючи в руці портплед. Кондуктор уже вимахував зеленим прапорцем. Містер Гінчкліф сплигнув. «Нате!» – почув він голос позад себе і, обернувшись, побачив темні блискучі очі незнайомця, що простягав йому з розчинених дверей вагона нічим не загорнутий ясно-золотий плід. Містер Гінчкліф інстинктивно взяв його. Поїзд уже рушив.

– Ні! – вигукнув враз незнайомець і вихилився з дверей, так наче хотів відібрати яблуко.

– Обережно! – крикнув кондуктор, кинувшись вперед, щоб зачинити дверцята вагона.

Незнайомець висунувся з вікна і щось кричав, схвильовано розмахуючи рукою, чого містер Гінчкліф не міг розібрати, а незабаром тінь від мосту впала на незнайомця, і він щез з очей.

Містер Гінчкліф стояв здивований, тримаючи в руці дивний плід, і дивився, як останній вагон зникав за заворотом залізниці. Кілька хвилин він був зовсім розгублений, та потім помітив, що двоє чи троє людей на платформі зацікавлено придивляються до нього. Та ж він новопризначений викладач у тутешній середній школі! Здалеку їм могло видатися, що то він збирається підживитися помаранчею. На думку про таке наївне пояснення містер Гінчкліф почервонів і засунув яблуко в бокову кишеню, і кишеня якнайнезграбніше випнулась. Проте нічим не можна було зарадити, і він підійшов до тих людей і, невдало силкуючись приховати своє почуття зніяковілости, спитав, як йому дістатися до школи і перевезти туди свій портплед та дві валізи, що стояли на платформі. І треба ж було слухати такі небилиці!

Він довідався, що багаж йому можуть приставити візком за шість пенсів, а сам він може йти попереду пішки. Йому видалося, що відповідь звучить трохи іронічно. Він болісно відчув віддутість своєї кишені.

Дивна поважність тієї людини в вагоні і захватна сила її оповідання на якийсь час перебили містерові Гінчкліфу звичайний біг його думок. Рухливе полум’я! Огненні мечі! Тепер усе це зникало, мов туман, перед турботами живої дійсности. Ще не встиг він перейти вокзалу, як тривожні думки про нове становище, про те враження, що він справить у Голмвуді взагалі і серед шкільного товариства зокрема, з новою силою охопили його і прояснили його розумовий обрій. Дивна річ, до якої міри може бути незручний вразливому юнакові, що хоче справити якнайкраще враження, такий маленький додаток, як оте м’яке і трохи блискотливо-золоте яблуко, лише на яких три цалі в діаметрі. Воно жахливо віддимало йому кишеню чорного піджака, псувало всі лінії його постаті. Дорогою він зустрів якусь літню пані в чорному вбранні і відчув, що вона відразу спинилася поглядом на цьому його нарості. Одну рукавичку він надяг, а другу тримав у руці разом з палицею, отже ніяк не міг нести відверто ще і яблуко. В одному місці, де дорога до міста здалася йому досить безлюдною, він добув завадливий предмет з кишені і спробував, сховати його в капелюх. Та яблуко було завелике, капелюх смішно хитався, і саме тоді, як містер Гінчкліф знову виймав яблуко з капелюха, з-за рогу несподівано виїхав різників хлопчина.

– Хай йому чорт! – буркнув містер Гінчкліф.

Він, може, й з’їв би яблуко і тоді відразу здобув би всезнання, але йому видавалося надто кумедним входити в місто, жуючи соковитий плід, а плід був, безперечно, соковитий. Коли б він зустрів когось із учнів і той побачив таке, – це, напевне, серйозно порушило б його вчительський авторитет. До того ж, від соку могло зробитись липким його обличчя або забруднились би манжети, а коли сік їдкий, приміром, як цитриновий, – хто знає, чи не взявся б ясними плямами його костюм.

І враз за поворотом на дорозі показались попереду дві гарненькі, освітлені сонцем, дівчини. Вони йшли повільно, щебечучи, в напрямку до міста. Кожну хвилину могли вони оглянутись і побачити позад себе молодика з якимсь лискучим жовтим баклажаном у руці. Напевно, поглузували б з нього.