Спочатку сузір’я непорушно сяяли на чорному тлі безмірної просторіні, коли це навколо Геркулеса та Скорпіона начебто почала скупчуватися група зір, тим часом як Косарі, Альдебаран і сусідні зорі дедалі розсипалися. Раптом з темряви вилетів рій оповитих легким променистим туманом кам’яних уламків що летіли, мов порошинки в сонячному промені. Вони кружляли навкруг мене і незабаром зникли в мерехтливій далечині. Потім я побачив трохи осторонь блискучу пляму світла. Вона швидко зростала, і я зрозумів, що то Сатурн лине назустріч. Він щоразу більшав, поглинаючи небо і з кожною хвилиною заступаючи нову безліч зір. Я розглядів приплесканий закружений диск, кружалуватий пояс і сім маленьких супутників планети. Сатурн чимраз збільшувався, зробився величезним, і тоді я поринув у безладний потік каміння, в танок порошинок і коловертні газу. На одну мить я побачив потужний потрійний пояс, немов три концентричні арки місячного світла вгорі наді мною, а чорна тінь від них падала на хаос, що клекотів унизу. Все це забрало не більш як одну десяту частину часу, потрібного, щоб розповісти про це. Планета промайнула повз мене, мов сполох блискавки; на кілька секунд вона затьмарила Сонце і незабаром обернулась на чорну закружену пляму з двома крилами обабіч, що заступала світло. Землі, цього атома, який породив мене, я більше не міг бачити.
Так з великою швидкістю, серед глибокої тиші, Сонячна система відділялась від мене, наче скиданий одяг, і Сонце кінець-кінцем перетворилося на звичайну зірку поміж тьми-тьмущої зір і загубилося з вихором маленьких плямок – своїх планет у невиразному блиманні далекого світла. Я вже не був жителем Сонячної системи: я перейшов до зовнішнього Всесвіту і немов осягав розумом усе матеріальне всесвіття. Навкруг того місця, де в блискучому тумані зникли Антарес і Вега, дедалі швидше зближалися зорі. Що більше перетворювалась та частина неба на якийсь вир туманности, то ширше розступалася переді мною безодня чорної порожнечі, і зорі сяяли рідше та рідше. Мені видалося, ніби я наближаюсь до якоїсь точки між Поясом і Мечем Косарів, а порожнеча навколо цього місця щосекунди ширшає, – незбагненна безодня небуття, куди я падав. Щоразу швидше мчав повз мене Всесвіт, – хаос завихрених атомів, що летіли серед німотної тиші в порожняву. Чимраз яскравішали зорі, в міру того, як я до них наближався; обсипані примарним сяйвом планети, що обертались навколо них,·спалахували і знов зникали в небутті. Бліді комети, грона метеоритів, мерехтливі пасма матерії, вири світлоносних цяток пролітали повз мене, котрі, може, за сотні мільйонів миль, котрі ближче. Вони мчали з неймовірною швидкістю, оті летючі сузір’я, наглі виблиски огню, крізь чорну безмірну ніч. Більш ніж будь на що інше скидалося це видовище на вихор пороху, освітлений сонячним промінням. Усе ширше, розлогіше і глибше розступалася беззоряна просторінь, – те порожнє тогосвіття, куди мене несло. Нарешті вже ціла чверть неба зробилася чорна й порожня, і ввесь бурхливий потік зоряної просторіні зступився позад мене, мов жмут проміння у фокусі. Він віддалявся від мене, той зоряний струмінь, неначе велетенський мандрівний вогник, гнаний вітром. Я опинився в пустинях просторіні. Чорна порожнява ширшала й ширшала, доки, нарешті, юрма зір не почала видаватися лише роєм огняних цяток, що летів геть від мене, незбагненно далекий. Тьма, небуття і порожнява обступили мене звідусіль. Незабаром маленький матеріальний світ, гроно порошинок, де почалося моє існування, присмерк, обернувся на закружене коло іскристого мерехтіння, далі – на маленьке кружальце світла. От-от він стиснеться в цятку, а там і зовсім зникне.
Нараз до мене повернулось почуття, – почуття гнітючого жаху. Мене посів невимовний страх перед темними просторищами. Разом з тим у мені прокинулась жадоба співчуття і єднання. Чи існували навколо мене в цій темряві інші душі, невидимі мені, як я їм? Невже я справді був тут сам-самісінький, такий самотній, яким я себе почував? Чи я з буття перейшов до якогось такого стану, що не був ні буттям, ні небуттям? З мене спала моя тілесна, моя матеріальна оболонка, а з нею зникли ілюзії дружби і безпеки. Навкруги панувала темрява, панувала тиша. Я перестав існувати. Я був ніщо. І навкруг мене теж не було нічого, крім отієї безконечно малої крапки світла, що загасала в безодні. Я напружував усі свої сили, щоб почути і побачити що, але за хвилину настав такий момент, коли навколо зосталися лише безмірне мовчання, нестерпна тьма, жах і відчай.
Потім я постеріг, що круг плямки світла, в яку обернувся ввесь матеріальний світ, мріє бліде сяйво. Обабіч його проступала з темряви туманна смужка. Мені видавалося, що я довгі віки стежу за мороком, і після нескінченного чекання туман начебто почав ледве помітно яснішати. Потім навколо смужки з’явилась нерівна хмарка найблідішого, ясно-цинамонового кольору. Мене поривала нетерплячка, та вияснювалося так поволі, що ледве можна було помітити яку зміну. Що то за світло займалось? Що могла означати ця дивна червоняста заграва світанку серед нескінченної ночі простору?
Хмарка мала якусь чудну форму: внизу – начебто з чотирма виступами, вгорі ж вона кінчилася простою лінією. Що то була за примара? Я був певний, що вже бачив її колись, але не міг пригадати де, за яких обставин. І враз я зрозумів. То була стиснута рука. Я був сам-самісінький у світовому просторі, на самоті з тією велетенською, схожою на тінь рукою, на якій мізерною порошинкою лежала вся світобудова. Мені здавалося, що я стежу за рукою безліч віків. На вказівному її пальці лелів перстень; той Всесвіт, звідки я прийшов, був лише виблиском світла на кривині цього персня. Предмет, який стискала рука, скидався на чорне жезло. Цілу вічність споглядав я ту руку з жезлом і перснем, пойнятий захопленням і жахом, безпорадно чекаючи, що може трапитися далі. Здавалося, вже більше нічого не може статися: отак я дивитимуся віки вічні і бачитиму лише цю руку та те, що вона тримає, і не розумітиму її справжнього значення. Чи не був увесь Всесвіт тільки переломленим відблиском якогось потужнішого буття? Чи не були наші світи лише атомами іншого Всесвіту, а той – ще іншого, і так далі без кінця-краю? А чим був я? Чи справді був безплотний? Серед цього вагання в мене з’явилося неясне почуття, що я набираюся тіла. Незглибну темряву навколо руки виповнили невідчутні образи, невиразні хиткі форми.
Раптом розлігся звук, немов дзвін задзвонив, – звук ледве чутний, неначе долітав він з безмірної далечі, і приглушений, так ніби він пробивався крізь грубі завої темряви. Дзвін глухо вібрував, і після кожного його удару залягала нескінченно довгим переміжком глибока тиша. Рука, здавалося, міцніше стисла жезло. Ген-ген над нею, там, де темрява була найгустіша, побачив я туманне фосфоричне блимання, примарне коло, звідки вихоплювались ті уривані звуки. З останнім ударом рука зникла, бо настав сподіваний час, і я почув кипучий гомін великих вод. Та чорне жезло залишилося, широкою смугою перетинаючи небо. Потім з безмежних далекостей, з найглибших глибин простору пролунав голос. Я почув слова: «Більше не буде боліти».
Тоді наринула на мене хвиля майже нестерпного щастя і світла, і я побачив ясне біле кружало, чорне блискуче жезло і багато інших речей, що чітко вимальовувалися просто мене. Кружало було циферблатом дзиґарів, а жезло – поперечкою на спинці мого ліжка. Геддон стояв у ногах, біля ліжка, з маленькими ножицями, настромленими на пальці. Стрілки моїх дзиґарів на каміні над його плечима зійшлися на цифрі дванадцять. Мовбрей щось мив у мисці на восьмикутному столику. Бік мені тупо нив, але те відчуття навряд чи можна було назвати болем.
Операція не вбила мене. І я раптом помітив, що меланхолія, яка півроку мучила мене, зникла з моєї свідомости.
