Я був у повітрі. Ген-ген унизу стелився лондонський Вест-Енд{44}. Він дедалі зменшувався, бо я, видимо, швидко здіймався вгору, а він віддалявсь і відсувавсь на захід, розгортаючись, немов панорама. Крізь легкий серпанок диму я бачив безліч димарів над дахами, вузькі вулиці, рябі від людей і екіпажів, маленькі плямки скверів і церковні шпилі, що, мов голки, підносилися над банями. Але все це зникало, в міру того, як Земля поверталась навколо своєї осі, і за кілька секунд (так мені видалось) я вже летів понад розкиданими групами будинків Ілінґа. Вузенька Темза, наче блакитна ниточка, тяглась на південь, а Чілтернські пагорки і пасмо Північного Давнзу, мов криси келиха, підносилися віддалеки, оповиті туманом. Я здіймався в повітрі і спочатку анітрохи не уявляв собі, що міг означати цей запаморочливий літ угору.
Поле мого зору щохвилини ширшало, а деталі міста і ланів, пагорків і долин туманішали, блідли, розпливалися. Ясно-сірий колір щораз більше зливався з блакиттю горбів і зеленню розлогих лук; маленька хмарка, що цяткою низько зависла ген-ген на заході, займалась дедалі сліпучішим білим блиском. У міру того, як тоншав серпанок атмосфери між мною і безповітряною просторінню, небо вгорі наді мною, що спочатку було ніжно-блакитного весняного кольору, забарвлювалося густіше і пишніше, поволі переходило всі проміжні відтінки, поки не зробилося таке темне, як синє небо опівночі, потім чорне, як чорнина морозяної зоряної ночі, наостанку – чорніше за всяку чорнину, що мені траплялося бачити доти. Спочатку засвітилась одна зірка, потім декілька і нарешті сила-силенна їх зайнялося на небі. Зір було більше, ніж їх будь-коли бачив хто з людей з земної поверхні. Адже блакить неба – то розсіяне сонячне і зоряне світло. Є воно навіть на найтемнішому небі взимку, і вдень ми не бачимо зір лише через сліпуче сонячне проміння. Але тепер я бачив усе, а як – цього я не знаю, – звичайно, не очима смертного, і мене більше не сліпив той блиск. Сонце було неймовірно чудне, дивовижне. Його диск являв собою яскраво-біле кружало, не жовтуватого, як видається з Землі, а мертво-білого кольору з червоними пасмугами, облямоване, мов торочками, язиками червоного полум’я. Перетинаючи половину неба, обабіч Сонця горіли два блискучіші за Молочний Шлях срібно-білі крила, надаючи йому найбільше схожости з тими крилатими колами, що я бачив на єгипетських скульптурах, ніж будь з чим іншим на Землі. Я знав, що то сонячна корона, хоч бачив її за свого земного життя лише на малюнках.
Коли мою увагу знову притягла до себе Земля, я постеріг, що вона тим часом дуже далеко відійшла від мене. Ланів і міст уже давно не можна було розглядіти, а вся різнобарвність країни злилася в одноманітний ясно-сірий колір. Його розбивало де-не-де тільки біле сяєво хмар, завислих клочкуватими масами над Ірландією та західною Англією. Тепер я міг бачити контури північної Франції й Ірландії і всього острова Великобританії, крім північної Шотландії, що зникала за обрієм, і тих місць, де берег цілком закривали хмари. Море було тьмяно-сіре, темніше за землю; вся панорама поволі поверталась на схід.
Усе це сталося так швидко, що за самого себе я згадав, лише опинившися за тисячу миль від Землі. Аж тоді помітив я, що не маю ні рук, ні ніг, ні інших частин тіла та органів, і що не почуваю страху, ані болю. Я зауважив, що порожнеча, яка оточувала мене (повітря вже зосталося позаду), була холодніша, ніж це може уявити собі людина, та мене те не бентежило. Сонячне проміння, нездольне світити чи гріти, поки не зустріне на своєму шляху матерії, пронизувало порожнечу. Я дивився на все із спокійним самозабуттям, так наче був богом. А там, унизу, в шаленому леті Землі, віддаляючись від мене на безліч миль щосекунди, отам-о, де маленька темна плямочка на сірому тлі визначала Лондон, два лікарі силкувалися повернути життя мізерній, пошматованій, зношеній оболонці, що я покинув. На цій думці відчув я таку полегкість, такий надзвичайний спокій, до яких не можу порівняти жодної з тих насолод, що мені випадало зазнати на Землі.·
Лише постерігши все те, збагнув я, що означає це шалене віддаляння від мене Землі. Проте справа була така проста, така зрозуміла, аж я здивувався, як я не спромігся передбачити того, що трапилося зо мною. Адже зненацька я відокремився від матерії; все, що мав я в собі матеріального, залишилося на Землі, мчало геть у простір, затримане на ній її притяганням, і, беручи участь в інерції Землі, оберталося в гірлянді її епіциклів навколо Сонця, разом з ним і планетами завихрене в безмірному леті крізь просторінь. А нематеріальне не підлягає законам інерції, не відчуває впливу матерії на матерію: де воно розлучилось із своєю матеріальною оболонкою, там воно й зостається нерухоме в просторіні, бо вона більше не має для нього найменшої ваги. То не я покинув Землю, а Земля покинула мене, і не тільки Земля, а вся Сонячна система потоком линула далі в простір. І навкруг мене, в просторі, невидимі мені, розпорошені позад Землі на її шляху, десь, певно, перебували незчисленні душі, що, подібно до мене, позбулися матеріальної оболонки, особистих пристрастей і спільних всьому родові стадної тварини почуттів, – перебував самий чистий розум істот, що мислили по-новому і з захопленням дивувались зі свого раптового незвичайного визволення.
Що більше я віддалявся від чудного білого Сонця на чорному небі і від великої блискучої Землі, де почалося моє буття, то більше мені видавалось, ніби я якимсь незбагненним способом розширююсь, роблюся чимраз безмірніший проти того світу, що я покинув, проти окремих моментів і діб людського життя. Незабаром я побачив усю земну кулю, дещо опуклу, як Місяць незадовго до повні, але дуже велику. Сріблясті контури Америки осявало тепер те південне сонце, що в його промінні, видимо, кілька хвилин тому грілася маленька Англія. Спочатку Земля була величезна і сяяла на небі, виповняючи більшу частину його; та щохвилини вона меншала і віддалялася. Коли вона зовсім звузилась, великий Місяць у третій кватирі визирнув з-понад краю її кружала. Я подививсь на сузір’я. Лише частини сузір’я Барана, що саме ховалась за Сонцем, та Лева, якого заступала Земля, не було видно. Я пізнав ізвивисту, пошарпану бинду Молочного Шляху з яскравою Вегою поміж Сонцем і Землею; Сіріус і Косарі розкішно сяяли на непроглядно-чорному тлі протилежної чверти небосхилу. Над головою в мене стояла Полярна зоря, і Віз завис над земною кулею. А віддалік, понад і під осяйною сонячною короною, горіли невідомі мені сузір’я, що їх я зроду не бачив; в одному з них, схожому на меч, я пізнав Південний Хрест. Усі вони були не більші, ніж видаються з Землі, з тією лише відміною, що маленькі, мало помітні на Землі зірки тепер блискотіли в облямівці чорної порожнечі так яскраво, як першорядні зорі, а більші світи являли собою цятки несписанних фарб і пишноти. Альдебаран палав криваво-червоним огнем, а Сіріус немов зосередив в одній точці сяйво незліченних сафірів. І світили всі зорі рівним світлом, не миготіли, розкішні й величні в своєму спокої. Моє враження від них було тверде і яскраве, як діамант. Навколо не було облудного туману, не було атмосфери, взагалі нічого, крім безмірної темряви, поцяткованої міріадами чітких променистих цяток і плямок світла. Коли я знов перевів погляд на Землю, маленька куля видавалася не більша за Сонце. Вона крутилась, дедалі зменшувалась і за одну секунду (так мені здалося) зробилася вдвоє менша. Чимраз вона меншала й меншала. Ген-ген, у протилежному напрямку, сяяла рівним сяйвом маленька, зі шпилькову голівку завбільшки, рожевувата цятка – планета Марс. Я нерухомо плавав у порожняві і без найменшого сліду жаху чи подиву стежив за тим, як линула повз мене та хмара космічного пилу, що ми її звемо Всесвітом.
Раптом мені сяйнула думка, що моє уявлення про час змінилось, і процес сприймання відбувався в мене не швидше, а, навпаки, незмірно повільніше, і поміж окремими моїми сприйманнями і враженнями минало багато днів. Я помітив, що Місяць уже обернувсь один раз кругом Землі, і виразно побачив рух Марса в його орбіті. Ба й більше, мені здавалось, що переміжки між моїми думками раз-у-раз подовжувались, доки, нарешті, тисячоліття не зробилося миттю в моєму уявленні.
