– Нехай! – крикнув Дентон. – Один кінець!
– Звісно, коли ви так думаєте...
– Ви не розумієте!
– Може бути, що й не розумію, – сердито буркнув смаглявий і замовк.
Коли він заговорив знову, в голосі його було далеко менше прихильности, і, щоб не назвати Дентона на ймення, він тільки штовхнув його.
– Слухайте, – сказав він, – то хочете ви, щоб я вас навчив битися, чи ні?
– Ви дуже ласкаві, – відповів Дентон, – але...
Вони замовкли. Смаглявий, звівшись на ноги, нахилився до Дентона.
– Гонор не дозволяє, га? – сказав він. – Так мені й треба... Хай йому хрін, який же з вас дурень несовітенний!
Він повернувсь і пішов, і Дентон раптом погодився, що його зауваження цілком справедливе.
Смаглявий поважно переходив вулицю, спускаючись з одної платформи на одну. Дентон хотів був кинутися йому навздогін, та передумав і лишився на своєму ослоні. Все, що трапилося, на якийсь час до решти опанувало його думки. За один день його витончену систему покори безнадійно потрощено вщент. Брутальна сила, доконечна основа буття, визирнула крізь плетиво всіх його благодушних пояснень та самопотішань і загадково посміхалася. Він був голодний і зморений, проте не поїхав відразу до Робітничого Готелю, де на нього чекала Елізабета. Йому треба було багато чого обміркувати, подумати; отже, повитий химерною хмарою своїх напружених роздумів, він два рази об’їхав кругом міста на рухомій платформі. Ви уявляєте собі сами, як зі швидкістю п’ятдесят миль на годину мчить він навколо затопленого світлом, гримотливого міста, а воно разом з усією планетою лине в той самий час у просторі вільним шляхом-дорогою, роблячи по кілька тисяч миль на годину. Отак він мчить кругом міста і здригається з муки; і ніяк не може збагнути, чому його воля і серце страждають і навіщо він живе.
Коли він, нарешті, прийшов до Елізабети, вона була бліда і занепокоєна. Він, може б, і помітив її неспокій, якби його самого не захопила до краю власна тривога. А так він тільки боявся, що дружина захоче знати всі подробиці, як його ображено, і заходиться співчувати або обурюватися. Побачивши його, вона здивовано підвела брови.
– То я вскочив у таке діло, – сказав він і перевів дух. – Тільки не розпитуйся. Все ще надто свіже. Мені боляче розказувати.
Він сів з похмурим виглядом.
Вона мовчки дивилась на нього, здивована, а коли вичитала дещо з багатозначних ієрогліфів, що ними було розмальоване Дентонове обличчя, їй побіліли губи, а рука, – вона стала тонша, ніж перше була, і великий палець від роботи трохи змінив свою форму, – стиснулась у кулак.
– Жахливий світ! – тільки й вимовила Елізабета.
Останнім часом вони мало розмовляли одне з одним, а тієї ночі ледве словом перекинулись. Кожне поринуло в свої думки. До самого світанку Елізабета не могла заснути. Нараз Дентон, що лежав поряд неї, як мертвий, підвівся на ліжку і крикнув:
– Я не можу терпіти цього! Не буду терпіти!
Вона бачила в сутінках, як він люто розмахував рукою, сидячи на ліжку, ніби побивав навкружню пітьму. Потім на якийсь час він знову затих.
– Це вже занадто! Такого ніхто не стерпить!
Вона нічого не могла сказати йому. Їй самій здавалося, що далі нема куди йти. Обоє довгий час мовчали. У вранішніх сутінках їй було видно, що Дентон сидів, обхопивши руками коліна і мало не торкаючись їх підборіддям.
Раптом він засміявся.
– Ні, – заговорив він знову, – таки я стерплю. Дивна річ! У нас не лишилось ні крихти зважливости позбавити себе життя. Мабуть, люди, здатні на це, зовсім перевелися. Ми все терпимо до самого краю.
Елізабета мовчала, поринувши в похмурі думки, але була згодна з Дентоновими словами.
– Ми все перетерпимо, – вів він далі. – Лише уявити собі всіх тих, що терпіли покоління по поколінню – без кінця-краю! Незчисленні генерації дрібних тварин, що тільки й уміли, тільки й уміють хапати та відгризатися.
Він різко урвав і після довгої павзи провадив далі свій монолог:
– Кам’яна доба тривала дев’ятсот тисяч років, і завжди, кожного з цих років, жив якийсь Дентон, і, як апостоли, передавав дістану благодать наступному Дентонові. Хай-но я порахую! Дев’яносто... дев’ятсот... три по дев’ять – двадцять сім, – три тисячі поколінь людей! Більш-менш людей! І кожний бився, кожного бито, ганьблено, проте кожен якось умудрявся не відставати, терпів і йшов далі... І, може, прийдуть нові покоління, тисячі поколінь прийдуть! Прийдуть і перейдуть. Тільки навряд чи подякують нам.
Його голос дедалі набирав доводливого тону.
– І коли б знайти хоч дещо певне, коли б можна було самому собі сказати: «Ось чому... ось через що саме все воно так виходить...»
Дентон замовк. Елізабета поволі розгледіла в темряві його неясну постать, – він, як перше, сидів, схиливши голову на руки. Нараз Елізабету посіло почуття їх цілковитого духовного віддалення. Дві темні постаті, ледве видні в пітьмі, – отаке невиразне й обопільне їхнє розуміння. Про що він думає тепер? Що він зараз скаже? Здавалось, пройшла ціла вічність перед тим, як він зітхнув і прошепотів:
– Ні, я не розумію цього. Не розумію!
Минуло багато часу, і він ще раз сказав те саме: «Ні, не розумію», – але таким тоном, ніби знайшов, нарешті, як розв’язати важке питання.
Елізабета побачила, що він збирається лягати. Стежачи за його рухами, вона здивовано помітила, як він поправляв свою подушку, щоб було вигідніше. Він ліг і зітхнув майже з полегкістю. Його зворушення минуло. Він затих, і незабаром вона почула його спокійне рівне дихання.
Але Елізабета лежала з широко розплющеними в темряві очима, аж доки дзвінок і різке електричне світло не сповістили, що Робітниче Товариство вимагає ще одної днини їх життя.
Удень Дентон бився з білобровим і маленьким чоловічком, подібним до тхора. Смаглявий Блент, митець битися навкулачки, спочатку дав йому покуштувати гіркої науки, а тоді втрутився і сказав авторитетним тоном:
– Годі скубти його! Дай йому спокій, чуєш, Білявий? – пролунав його грубий голос, викликаючи загальне обурення. – Хіба ти не бачиш, що він зовсім не вміє битися?
І тоді, лежачи ганебно на брудній підлозі, зрозумів Дентон, що йому справді ніяк не обійтися без курсу навчання.
Він тут же й покаявся в своїй необачності і, ледве звівшись на ноги, підійшов до Блента.
– Я був дурень, ваша правда, – сказав він. – Якщо не пізно...
Увечері, коли скінчилася друга зміна, вони пішли в занехаяні, насичені вогкістю склепи під лондонським портом, і там Дентон дістав першу лекцію високого мистецтва перебою, що дуже розвилось і поширилося серед населення міських сутеренів. Він учився, як треба цілити і влучати, щоб гірше боліло, як калічити і бити на смерть, як трощити й кривавити за допомогою різного хатнього начиння, як угадувати наміри супротивника і завчасно відбивати їх. Одне слово, талановитий лектор відкрив йому всі хитромудрі способи бійки, що виробились серед покривджених долею людей по великих містах двадцятого і двадцять першого століть. Блентова вовкуватість помалу зникла, він тримався з гідністю фахівця і проявляв зовсім батьківську поблажливість. З Дентоном він поводився дуже делікатно, і коли від часу до часу давав йому стусана, то тільки на те, щоб підтримати в ньому інтерес. А коли Дентон зробив удалий удар і заюшив йому рота кров’ю, то Блент тільки голосно зареготав.
– Я ніколи не звертаю уваги на рота, – відкрив він своє вразливе місце. – Та моя така думка, що то невелика біда, коли тобі дадуть в зуби, аби тільки підборіддя було ціле. Покуштувати крови мені навіть до вподоби. Але на сьогодні досить і цього.
Дентон вернувся додому зовсім знесилений і відразу заснув, проте перед світанком прокинувся, відчуваючи біль в усьому тілі, в усіх рубцях своїх та ґулях. «Чи ж варто жити далі?» – думав він, дослухаючись, як дихає вві сні Елізабета; він згадав, що минулої ночі не дав їй спати, і силкувався лежати тихо. Його посіло почуття безмірної огиди до нових обставин його життя. Він ненавидів усе і всіх, навіть добродушного дикуна, що так шляхетно взяв його під свою опіку. Потворна брехня цивілізації розгорнулася перед його очима в усій своїй повноті. Вона ввижалась йому якимсь шаленим незмірним розвитком, що виплоджував дедалі глибший потік дикости внизу, а вгорі – нетривкий шар витончености і безглуздого марнотратства. Не бачив він найменшого прослідку розуму, ані чести ні в колишньому, ні в теперішньому своєму житті. Цивілізація явилась перед ним як стихійна катастрофа, як щось подібне до циклону або до зіткнення планет. Люди мали до чинення з нею тільки як жертви. Він сам, отже й увесь рід людський, жив зовсім марно. Він сушив собі голову, шукаючи виходу з того становища, в якому вони опинились, коли не для себе, то принаймні для Елізабети. Та думав він про себе, а не про Елізабету. А що, як він розшукає Меріса та розповість йому про їх нещастя? Побіжно він подивувався, що Меріс і Біндон так безслідно зникли з їхнього життя. Де вони тепер? Що з ним сталося? Потім він знов повернувся до думок про своє безчестя. І нарешті, не те щоб поставши з цієї душевної тривоги, а, певніше, розгонячи її, як світанок розгонить нічну пітьму, сяйнув йому наочний і ясний висновок із роздумів збіглої ночі – переконання, що він мусить перейти всі тяжкі спроби, що, кинувши зазирати в далеке майбутнє, мусить він зосередити всі свої думки і сили на тому, щоб стати до бою зі своїми товаришами і поквитуватись за все, як личить мужчині.
