Машина перемінила ритм, і Дентонові думки ввірвалися.

Він налагодив свій гніт і почав знову думати. Дивна річ, як швидко все сталося! На тих людей, що побили його, він не дуже злостився. Хоч увесь він був у синцях, проте це не заважало йому бачити з абсолютною ясністю причину своєї непопулярности. Він поводився, як дурень. Зневага, ізольованість, – усе це привілеї дужого. Занепалий аристократ, що все ще чіпляється за свою підтоптану гідність, – то, безперечно, найжалюгідніша з усіх претензійних істот в цьому претензійному світі. Боже мій! Які мав він підстави зневажати цих людей?

Яка шкода, що він не зважив цього краще годин з п’ять тому!

Що буде, коли кінчиться друга зміна. Він не міг сказати – що, не міг навіть здумати, не міг уявити собі, що замишляють ці люди. Він тільки почував їх ворожість і цілковитий брак симпатії до нього. В його уяві промайнули картини ганьби й насильства. Невже не можна роздобутись на будь-яку зброю? Він пригадав собі, як накинувся був колись на гіпнотизера. Та тут не було спасенної лампи. Він не бачив нічого, чим зміг би відборонятися.

Якийсь час він думав, що найкраще буде, тільки скінчиться зміна, прожогом кинутися на вулицю. Там, звичайно, йому не загрожуватиме небезпека. Але, не кажучи про почуття самоповаги, його стримувала думка, що так він тільки відтяг би на далі кінець цієї справи і тим ще збільшив би свій клопіт. Він постеріг, що гостролиций змовлявся про щось із білобровим, позираючи на нього, а потім вони звернулися до смаглявого робітника, що вперто повертався до Дентона своїми широкими плечима.

Нарешті друга зміна скінчилася. Робітник, що пропонував був Дентонові бляшанку з олією, нагло спинив гніта і обернувся, витираючи рота рукою. В очах йому був спокійний вираз людини, що сидить у театрі і чекає вистави.

Криза наближалася. Дентонові напружились усі нерви. Він поклав собі битися після першої ж спроби образити його. Спинивши преса, він з удавано-спокійним виглядом вийшов з робітні у коридор, де були рундуки з попелом. Тут він несподівано помітив, що забув коло преса свою куртку, – у приміщенні було дуже гаряче, і він за роботою скинув її. Вернувшись назад, він мало не наскочив на білобрового і почув, як подібний до тхора чоловік говорив з докором:

– Він мусить з’їсти хліб!.. Конче мусить!

– Не треба, дай йому спокій, – заперечував смаглявий.

Дентон зрозумів, що сьогодні з ним більше нічого не трапиться. Він пройшов коридором і знявся сходами на рухомі міські платформи.

Виринувши серед синьо-багрового світла і бурхливого потоку людей, він гостро відчув, що йому спотворено обличчя, і почав обмацувати тремтячою рукою свої ґулі. Потім попростував до найшвидшої платформи і сів на ослоні Робітничого Товариства.

Він увесь заціпенів, і думки його снувались мляво. З незмінною ясністю бачив він безпосередню небезпечність і безпорадність свого становища. Що вони зроблять з ним завтра? Що подумає Елізабета, побачивши, до якого озвірення він дійшов? Нічого, нічого цього він не знав. Він почував себе до краю знесиленим, коли це хтось доторкнувся до нього рукою. Він підвів голову і побачив поруч себе на ослоні смаглявого робітника. Дентон здригнувся. Ні, тут, серед людей на вулиці, йому нема чого боятися насильства!

На обличчі в смаглявого не лишилося жодного сліду нещодавньої бійки. Він дивився на Дентона аж ніяк не вороже, навіть мало не з пошаною.

– Вибачте мені, – заговорив він без найменшої злости, і Дентон переконався, що нового нападу не буде. Він мовчки дивився і чекав, що той скаже далі.

Смаглявий, видимо, наперед обміркував свої перші слова.

– Я вам... хочу сказати... ось що, – почав він, підшукуючи під час павз дальших слів. – Ось що... я хочу... сказати вам, – вимовив він те саме вдруге, і нарешті зрікся цієї важкої передмови. – Ваша правда! – викрикнув він і поклав свою брудну руку на брудний Дентонів рукав. – Ваша правда! Ви – шляхетна людина. Мені дуже... дуже шкода! Оце я й хотів сказати вам.

Дентон зрозумів, що, мабуть, якісь інші причини, а не сама запальність підштовхнули цього чоловіка на його огидний вчинок. Він трохи подумав і проковтнув свою гордість як щось зовсім негідне.

– Я не хотів образити вас, – сказав він, – відмовляючись від хліба.

– Я теж не мав злости, – відказав робітник, пригадуючи, як усе сталося. – Тільки ж трапилося те перед очима в отого Вітея та його скализубів, – ото я й поперся з кулаками.

– Авжеж, – з несподіваною палкістю вимовив Дентон, – я був дурень.

– Так? – з помітним задоволенням сказав смаглявий. – Оце правда. Руку!

Дентон не відмовив, і вони стисли один одному руку. Платформа мчала повз лікарню, де виправляли негарні обличчя. Чоло її долішнього поверху було дзеркальне, щоб збуджувати в людей бажання мати правильні риси. Дентон побачив мигцем у дзеркалі два відбитки – свій і свого сусіди, обидва жахливо перекривлені і приплескані. Його власне лице було опухле, криве на один бік, замащене кров’ю. Безглузда, нещиро-приязна посмішка робила його ще ширшим. Пасмо волосся закривало одне око. Обличчя смаглявого робітника неначе складали самі тільки неймовірно роздуті губи та ніздрі. Обох з’єднували потискувані руки. Видиво майнуло і раптом зникло, щоб колись на світанку навернутись на пам’ять у півсні.

Стискаючи Дентонові руку, смаглявий плутано зауважив, що він завжди був певний, що вмітиме поводитися як слід, якщо йому доведеться мати справу з шляхетною людиною. Він не випускав Дентонової руки, доки той під впливом видива в дзеркалі не відібрав її. Смаглявий замислився, сплюнув на платформу і вернувся до того, з чого почав розмову.

– Ось що я хочу сказати вам, – вдався він ще раз з тими самими словами до Дентона, але зніяковів і, похитавши головою, мовчки втупив очі в свої черевики.

Дентон зацікавився.

– Кажіть далі, – мовив він з уважним виглядом.

Смаглявий, нарешті, набрався духу, схопив Дентона за руку і заговорив зовсім по-приятельському.

– Ви мені вибачте, – сказав він. – Правду кажучи, ви зовсім не вмієте битися. Зовсім не вмієте. Авжеж... Не знаєте навіть, як треба починати. Вас заб’ють на смерть, коли не навчитеся. Тримаєте руки казна-як.

Він підсилював свої слова лайкою і стежив крадькома, яке враження справляла вона на Дентона.

– Скажімо, приміром, – на зріст ви, нівроку, немалі. Руки маєте довгі. Замахнетеся, то дістанете далі, ніж будь-хто інший у цьому триклятому льохові. Бий мене лихо, я був думав, що завдасте мені чосу. А вийшло таке... Ви вже вибачте мені. Якби знання, нізащо не почав би. Все одно, як з мішком битися. Так не годиться. Руки у вас наче на вішалці висять. Стеменно... як на вішалці. От!

Дентон здивовано пас його очима і враз зареготав, аж розбиті щелепи заболіли йому і на очі виступили гіркі сльози.

– Далі, – сказав він.

Смаглявий повернувся до своєї теми. Нема що казати, йому подобається Дентонів вигляд, занадто тільки вже Дентон гонористий. Та з самим гонором багато не вдієш, коли не вмієш руки як слід тримати.

– Я ось що збирався порадити вам, – вів він далі. – Давайте я покажу вам, як треба битися. Справді, давайте. Тепер ви ні бе, ні ме не тямите. Ще не бували в бувальцях. Та з вас може вийти пристойний боєць... зовсім пристойний. Оце я хотів сказати вам.

Дентон не знав, що робити.

– Але ж я не маю чим подякувати вам, – мовив він.

– Таки пан завжди паном лишиться, – пробурчав робітник. – Хіба я казав про подяку?

– Ви ж згаєте час.

– Коли не навчитеся битись, вам не минути смерти. Облиште ці балачки про подяку.

Дентон задумався.

– Не знаю, – вимовив він нерішуче.

Він подивився на свого сусіду і аж жахнувся, скільки дикої брутальности було в його обличчі. Дентона раптом посіло обурення проти несподіваного приятельства з цією людиною. Йому зробилася огидна сама думка бути чимсь зобов’язаним такому створінню.

– Наші хлопці завжди б’ються, – сказав смаглявий. – Повсякчас. І як котрий розпалиться та й смальне вас у підребер’я...