Першу зміну всі працювали не відриваючись коло машин, потім почалася перерва на сніданок. Вона була надто коротка, щоб іти до їдальні робітничого Товариства. Слідом за іншими Дентон вийшов у коротку галерею, заставлену рундуками і машинними покидьками.

Робітники повиймали пакунки з їжею. В Дентона не було нічого. Завідувач, недбалий молодий чоловік, що дістав цю посаду через протекцію, забув попередити його, що треба приносити з собою харчів. Дентон стояв осторонь і почував голод. Решта робітників, скупчившись, розмовляли півголосом, раз-у-раз позираючи на нього. Дентонові зробилося ніяково. Вдавати байдужого коштувало йому дедалі більше зусиль. Він силкувався зосередитися думками на підоймах свого нового гніта.

Незабаром до Дентона знову підійшов робітник, нижчий за його на зріст, але ширший у плечах і кремезніший. Дентон обернувся з байдужим, як тільки міг удати, виглядом.

– Ось, – сказав делегат (Дентонові спало на думку, що то делегат) і простяг йому шматок хліба не на дуже то чистій долоні. В нього було засмагле лице, широкий ніс, і один куток губів трохи відвислий.

Дентон з хвилину вагався, не знаючи, чи то ласка така, чи бажання образити. Брати хліб йому не хотілося.

– Не треба, дякую вам, – сказав він і, побачивши, як змінився вираз на обличчі в чоловіка, додав: – Я не голодний.

Позаду в гуртку почувся сміх.

– А що, не казав я вам? – промовив той робітник, що пропонував був Дентонові бляшанку з олією. – Бач яка велика маця! Ми йому не кумпанія.

Лице смаглявому чоловікові потемнішало.

– Бери! – сказав він, усе ще простягаючи хліб. – З’їж цей хліб. Чуєш?

Дентон глянув на загрозливе обличчя розмовника і відчув несподіваний приплив енергії. Вона гарячою хвилею розлилася по всьому його тілі.

– Я не хочу хліба, – відповів він, силкуючись чемно усміхнутись, але спроба не вдалася.

Кремезний чоловік нахилився вперед і замахнувся хлібом. Уся Дентонова увага скупчилась на супротивникових очах.

– Їж! – сказав смаглявий чоловік.

Настала павза, а тоді обидва порвалися один до одного. Шматок хліба викреслив у повітрі складну криву лінію, націлений Дентонові в обличчя, але той ударив по руці, що стискала хліб, і він полетів угору і впав на землю, відігравши свою роль.

Дентон стиснув кулаки і швидко подавсь назад. Темне, розпалене лице теж відступило, ворожі очі стежили за кожним Дентоновим рухом, вичікуючи нагоди. На мить Дентон відчув цілковиту певність у собі і якусь дивну легкість. Серце йому кидалося в грудях, тіло напружилось і запалилося з ніг до голови.

– Ану, хлопці! – гукнув котрийсь із глядачів.

Ту ж мить смаглявий стрибнув наперед, нагнувся, вломив убік і знов напав. Дентон ударив і його вдарено. Йому здалося, що одно око йому вибито, потім його кулак натрапив на м’яку губу. Тут він дістав удруге, цей раз уже під підборіддя.

Перед очима в нього немов розгорнулося велетенське віяло з огняних голок, і голова неначе розскочилася на шматки. Щось ударило його ззаду в потилицю і спину, і бійка враз стала йому нецікава, байдужа.

Минуло кілька секунд, а може й хвилин, поки він опам’ятався. Він лежав на землі, відхиливши голову на купу попелу, і щось гаряче текло йому по шиї. Перше збурення трохи вгамувалось. У голові стукотіло, око й підборіддя сіпалися, в роті був смак крови.

– Усе гаразд, – промовив чийсь голос. – Він уже розплющує очі.

– Так йому й треба. Дістав те, чого заслужив! – зауважив другий.

Робітники стояли навколо Дентона. Він зробив зусилля і сів, обмацуючи собі голову. Вся потилиця була в попелі, що поприставав до мокрого волосся. Пролунав чийсь сміх. Одне око було напівзакрите. Дентон зрозумів, що трапилось, і від колишньої хвилевої певности в своїй перемозі не лишилося й сліду.

– Ще й дивується! – обізвався якийсь.

– Може, ще хочеш? – поглузував інший і, перекривляючи панську вимову Дентонову, додав: – Ні, дякую.

Дентон побачив, що смаглявий чоловік стоїть віддалік, притискаючи до лиця закривавлену хустку.

– А де ж той хліб, що він мусів був із’їсти? – сказав маленький робітник з гострим, як у тхора, лицем, і почав розгрібати попіл у найближчому рундуку.

Дентон вагався. Він пам’ятав, що честь вимагала від нього провадити далі почату бійку і довести її до краю, але то вперше за його життя довелося йому зазнати такої гіркоти. Він збирався підвестись на ноги, проте не почував великої охоти зробити це. Мимоволі спало йому на думку, що, мабуть, він просто боягуз, та й це не підохотило його. Воля його ослабла, і ввесь він був наче налитий оливом.

– Ось він, – сказав гостролиций чоловік і нахилився підняти замащений у попіл хліб, поглянувши на Дентона, а тоді на товаришів.

Дентон поволі і неохоче звівся на ноги. Другий робітник, білобровий, з брудним обличчям, простяг руку по хліб.

– Дай-но сюди, – мовив він і загрозливо рушив до Дентона зі шматком хліба в руці. – Ще не набив собі черева? – сказав він. – Ні?

Знов починалося.

– Ні, не набив, – відповів Дентон, зводячи дух. Він вирішив ударити нахабу в вухо перше, ніж той устигне приголомшити його. Що його знов приголомшать, він не вагався й хвилину. Йому самому було дивно, як він погано знає, на що спроможний. Не встигне смішно, по-дурному розмахнутися кулаком, і вже лежатиме на землі. Він не спускав очей з білобрового. А той самовдоволено щирив зуби, так наче збирався утнути якусь кумедну штуку. Дентона болісно пройняло передчуття завислих над ним образ.

– Кинь, Джиме! – несподівано озвався смаглявий крізь замащену кров’ю хустку. – Тобі він нічого не зробив.

Білобровий перестав вищирятися. Він спинивсь і переводив очі з одного на одного. Дентонові майнула думка, що смаглявий, мабуть, сам хоче впоратися з ним. З білобровим було б легше мати справу.

– Покинь його, – наполягав смаглявий. – Чуєш? Буде з нього.

Задзвонив дзвінок, скликаючи на роботу, і розплутав важке становище. Білобровий вагався.

– Маєш щастя! – сказав він і, вилаявшись, пішов разом з товаришами до робітні. – Постривай лишень, голубе, – най-но скінчиться зміна, – кинув він через плече, щось надумавши. Смаглявий пропустив його вперед і пішов за ним. Дентон зрозумів, що дістав на якийсь час відрочення.

Усі попростували до відчинених дверей. Дентон згадав про свої обов’язки і похопився наздогнати інших. У дверях склепистої галереї табельник у форменій жовтій одежі відзначав усіх на картці. Він не звернув уваги на закривавлене обличчя смаглявого чоловіка.

– Мерщій-бо! – гукнув він на Дентона. – Ого! – скрикнув, побачивши Дентонові синці. – Хто це вас так почастував?

– Це моя справа, – відповів Дентон.

– Доки не заважає працювати, – заперечив чоловік у жовтому. – Закарбуйте це собі.

Дентон не відказав нічого. Він був чорнороб. На ньому синя одіж. Закони про бійки та знівечення не для таких, як він, писані. Він це знав і, не промовивши й слова, пішов до свого гніта.

Він почував, як на лобі, на підборідді, на потилиці йому набігають ґулі і всі побиті місця дуже болять і набрякають від припливу крови. Нерви його були пригнічені, він працював наче в якомусь летаргічному сні, і кожний порух рукою, щоб керувати гнітом, здавався йому таким важким, немов він підіймав важкі тягарі. А честь – вона теж боліла і надималася. Як міг він витримати? Що, власне, трапилось за останні десять хвилин? Що буде далі? Стільки всього треба було розміркувати, а в голові снувалися лише безладні уривки думок.

Він ніяк не міг отямитися зі здивування. Всі звичні його уявлення пішли шкереберть. Він завжди вважав свою фізичну недоторканість за щось природжене, за одну з невід’ємних умовин існування. Так воно й було, доки він носив своє колишнє вбрання і користався з привілеїв середнього класу, що забезпечували недоторканість його особи. Та хто за його часу схоче втручатись у бійку чорноробів між собою? Звичайно, ніхто. В підвальному світі не було законів, що боронили б людину від людини. І закон, і ввесь державний механізм зробилися для цих людей тільки засобом до того, щоб тримати їх унизу і загородити їм шлях до так палко бажаної їм власности і насолоди, – більше нічим. Насильство, ця стихія, в якій споконвіку живуть дикі звірі і від якої ми захистили тисячами всяких загат та приладь своє нетривке культурне життя, ринула сюди, в міські підвали, і затопила їх. Унизу панував кулак. Дентон наразився на ті самі основні елементи – фізичну силу, хитрість, непохитну впертість, сувору приязнь, – що існували на початку всіх початків.