Після довгої мовчанки Елізабета зітхнула.

– Якби я зрозуміла, – промовила вона, – якби я тільки могла зрозуміти. Поки сидиш там, унизу, здається, що місто – то все: гамір, метушня, крик – і почуваєш, що треба жити, треба видряпуватись. А тут воно – ніщо, минуща річ, і про нього можна спокійно думати.

– Так, – згодився Дентон. – Тут можна спокійно думати. Яке воно нетривале! Ось зараз – звідси видно – більшу його частину поглинула ніч... Воно минеться.

– Ми перше зникнемо, – зауважила Елізабета.

– Знаю, – відказав Дентон. – Коли б життя не було одною миттю, вся історія здавалась би подією одного дня... Так, ми зникнемо, і місто зникне, і все, що буде після нього. Людина і надлюдина, і невимовні майбутні дива. А все ж....

Він замовк, але зараз же заговорив знову.

– Я знаю, що ти хотіла сказати. Принаймні мені здається, що знаю. Там, долі, думаєш про свою працю, про свої дрібні неприємності і втіхи, про їжу, про питво, про спокій, про страждання. Живеш так день по дневі і потім вмираєш. Там, унизу, наше горе видавалася нам кінцем життя... Тут, нагорі, все не так. У місті, наприклад, здається, що майже не можна було б жити, коли б ти раптом став калікою, спотвореним, зганьбленим... Тут, під цими зорями, все це не має ваги. Нічого не важать ці дрібниці... Вони тільки частина якогось цілого. І, здається, ти близько торкаєшся його, – коли сидиш отут, під зорями...

Він спинився. Невиразні його думки, невпійманні почуття, що породили їх, не вкладалися в обволоку слів.

– Мені важко пояснити, – сказав він збентежений.

Вони ізнов надовго замовкли.

– Добре приходити сюди, – заговорив він по павзі. – Ми спиняємось перед незрозумілим – наш розум такий обмежений! Кінець-кінцем ми лише жалюгідні створіння, що недалеко відійшли від тварин. Наш розум – то тільки вбогий зародок розуму. Ми такі дурні, стільки ще є такого, що завдає нам болю.... І проте...

– Я знаю, знаю – прийде день, коли нам відкриються очі. Все це страшне напруження, ввесь цей розбрат розчиняться в гармонії, і ми зрозуміємо. Нема нічого в світі, що не вело б до цієї мети. Нічого! Наші невдачі, найдрібніші дрібниці наближають нас до гармонії. Все, що робиться, потрібне, щоб вона настала, і вона настане. Ми знайдемо її. Найстрашніші речі – і ті ведуть до неї. І найбуденніші теж. Кожний удар твого молотка по мосяжу, кожна хвилина праці, навіть мої лінощі... Люба моя! Кожний порух нашої бідної дівчинки... Все це потрібне для майбутньої гармонії. Найневідчутніші речі, і те, що ми отут сидимо. Все! Пристрасть, що з’єднала нас, і що потім трапилося з нами. Тепер це вже не пристрасть, найбільше – скорбота. Моя люба...

Він не міг говорити, де міг наздогнати словами своїх думок.

Елізабета не відповіла. Вона сиділа мовчки, але рука її шукала чоловікову руку – і знайшла.

IV. Унизу.

Дивлячись на зірки, можна тягтися вгору і впокорюватися перед лихом, хоч би яке було воно велике, але серед гарячої й напруженої денної праці ми знову падаємо долі, знову почуваємо огиду, гнів і нестерпну тугу. Наш піднесений настрій – то тільки випадок! Фаза! Святі за стародавніх часів першим ділом тікали від світу. Дентон і Елізабета не могли цього зробити, бо тепер не було шляхів у пустиню, де люди могли жити вільним, хоч і нелегким життям, і зберігати свій душевний спокій. Місто поглинуло людський рід.

Дентон і Елізабета, ці нові раби праці, деякий час робили ту роботу, до якої їх приставлено з самого початку: вона вибивала малюнки на мосяжевих панелях, він пильнував свого гніта. Але згодом прийшла для Дентона зміна і дала йому зазнати нових, ще прикріших злигоднів життя серед низів величезного міста. Дентона переведено було доглядати складнішого гніта на центральному заводі лондонського Черепичного Тресту.

На новому місці йому випало працювати в довгій кімнаті із склепінням, разом з іншими робітниками, здебільшого рабами праці зроду. Дентон неволею зайшов з ними в стосунки. Він дістав надто витончене виховання і, поки недоля не примусила його вбратися в робітничу одежу, ні разу не розмовляв з цими блідими синьоблюзниками, хіба тільки тоді, коли доводилось давати їм якого наказа, чи що. Тепер він став близько до них, мусив працювати попліч них, брати їх інструменти, їсти разом з ними. І йому і Елізабеті здавалося, що більшого приниження вже не може бути.

Людині дев’ятнадцятого століття Дентонова відраза, напевно, видалася б надмірною, та за два наступні віки між людьми в синьополотняному вбранні і вищими класами поволі зросла неперехідна безодня. Різнились вони не тільки умовинами життя і звичаями, а й способом думати, ба навіть мовою. Низи витворили собі власний діалект, верхи мали свій – язик думки, «культури», що вперто шукав нових визначень, щоб якомога далі відбігти від народної мови. Спільної релігії, що об’єднувала б усю націю, так само не існувало. Останні роки дев’ятнадцятого віку позначилися швидким зростанням серед забезпечених класів езотеричного{20} перекручування народної релігії. Пояснення та тлумачення пристосували широке вчення столяра з Назарета до вузьких рамок витонченого життя. А Дентон і Елізабета, не зважаючи на свій потяг до старовинного побуту, не були такі оригінальні, щоб уникнути впливу оточення. В повсякденному житті вони поділяли погляди свого класу, отже, коли доля зробила їх рабами праці, то їм видалося, ніби вони раптом опинились у ганебному товаристві з нижчими істотами. Так почували б себе в дев’ятнадцятому столітті герцог і герцогиня, примушені оселитися в Яґо{21}.

Природний імпульс спонукав молодих людей триматися осторонь. Але перший Дентонів намір гідно ізолювати себе від нового оточення незабаром брутально розвіяно. Опинившись у становищі раба праці, Дентон гадав, що дійшов краю можливих злигоднів, а відколи померла дитина, вважав, що поринув у найглибший вир життя, а тимчасом усе те було тільки початком. Життя вимагає чогось більшого, ніж сама покора. Тепер, у робітні, захряслій служниками машин, йому випало покуштувати нової науки, поважнішої за попередню, обізнатися з іншим чинником життя, таким же невблаганним, як утрата близьких людей, і стихійнішим навіть за саму працю.

Він уперто уникав усяких розмов, і в цьому його товариші відчули образу, боюсь, що досить справедливо витлумачивши Дентонову мовчанку, як бажання виявити свою зневагу. Народного діалекту він не знав і досі пишався тим, – та тут йому відразу довелося змінити свій погляд на цю справу. Спочатку Дентон не помітив, що його стримана відповідь на перші простацькі й безглузді, але добродушні жарти, якими зустріли його робітники, була їм неначе справжній ляпас.

– Не розумію, – холодно відказав він і майже навмання додав: – Ні, дякую.

Той, що звернувся до нього, робітник, скинув очима, нахмуривсь і відвернувся.

Заговорив другий робітник, а коли Дентон не зрозумів і його, він помалу, виразно переказав свої слова. Дентон нарешті розібрав, що йому пропонують бляшанку з олією, і ввічливо подякував. Тоді робітник розпочав довгу розмову. Звісно, він бачить, що Дентон неабияка персона, отож цікаво було б послухати, як він дійшов до синього вбрання. Робітник явно сподівався захватного оповідання про розкоші й розпусту. Чи траплялося Дентонові бувати в Місті Насолоди? Дентон незабаром побачив, що думки про дивовижні місця розваги пройняли всю уяву поневолених, збезнадієних робітників, мешканців міських підвалів.

Його аристократичну вдачу обурили ці запитання, і він коротко відповів: «Ні». Робітник не вгавав і звернувся до нього з запитанням ще інтимнішого характеру, і цього разу відвернувся вже Дентон замість відповісти.

– Ну й пиндючливий! – промурмотів здивований робітник.

Невдовзі Дентон помітив, що цю цікаву розмову переказують обуреним тоном співчутливішим слухачам, викликаючи подив і іронічний сміх. Робітники поглядали на нього з неприхованою цікавістю. Дивне почуття ізольованости охопило Дентона. Щоб позбутися його, він почав думати про свій гніт і незнайомі його деталі.