Гніт працював в одному з відділів фотографічного виробництва, але в чому саме полягала його праця, – це не стосувалося до Дентона. Найбільше враження справило на Дентона те, що треба було працювати в рубіновому освітленні, і тому кімната мала тільки один круглий кольоровий ліхтар, звідки лилось навкруги багряно-синє, неприємне світло. В найтемнішому кутку приміщення стояв прес, чиїм слугою зробився тепер Дентон. То була величезна тьмяно-блискуча машина з випнутим наперед ковпаком, що трохи скидався на нахилену голову, а вся машина в цьому зловісному світлі, потрібному для її роботи, нагадувала сидячого металевого Будду з підібганими ногами, і Дентонові вона часто видавалася загадковим ідолом, що йому людство з якоїсь химерної помилки принесло в жертву його, Дентонове, життя. Обов’язки в самого Дентона були нескладні і дуже одноманітні. Коли все йшло як слід, машина працювала рівно, діловито вистукуючи. Якщо ж якість м’якої маси, безнастанно згнічуваної в тонкі платівки, що її подавав живильник із другої кімнати, будь-як мінялася, то відразу ж змінявся і ритм вистукування, і Дентонові треба було негайно дещо полагодити. Найменша затримка призводила до того, що маса витікала і разом з нею витікав один пенс, а то й більше, з денного Дентонового заробітку. Якщо подавання маси зменшувалось або припинялося, – щоб її виробляти потрібна була і ручна праця, а робітникам часом корчило руки, – тоді Дентон повинен був раптом спинити роботу гніта. Було багато й дрібниць усяких, що всі потребували уваги, напруженої і нудної, бо жодна з них не цікавила Дентона. В цьому важкому напруженні спливали тепер усі його робочі години, забираючи в нього третю частину доби. До того ще всі ті години він зоставався сам-один, бо в приміщенні, де стояв гніт, інших робітників не було і тільки зрідка заходив туди завідувач – добряча людина, проте з винятковою здатністю до добірної лайки.
Елізабетина праця мала більше компанійський характер. У тодішніх багатіїв повелося покривати стіни в кімнатах металевими панелями з викарбуваними на них гарними однаковими, як на шпалерах, малюнками. Але смак тієї доби вимагав, щоб ці малюнки не повторювалися з механічною точністю, а робили враження чогось «натурального». Практика показала, що з цією роботою найкраще вправлялись жінки з вишуканим природженим смаком, вибиваючи малюнок маленькими молоточками. Елізабета повинна була вибивати щодня, як мінімум, певну кількість квадратових футів панелі, а за всю надобов’язкову роботу вона одержувала невеличку додаткову платню. Приміщення, як здебільшого всі жіночі майстерні, доглядала завідувачка: Робітниче Товариство вважало, що чоловіки поблажливіші і мають нахил потурати вподібним їм жінкам. Завідувачка була незла, мовчазна особа зі слідами колишньої вроди на загрубілому смуглявому обличчі. Всі підвладні їй робітниці, як водиться, ненавиділи її і зв’язували її ім’я з ім’ям одного з директорів Металевого Виробництва, що нібито через цю людину здобула вона свою посаду.
З усіх Елізабетиних товаришок тільки дві чи три народились у кріпацькому рабстві в Робітничого Товариства; то були плосколиці, похмурі дівчата. Здебільшого ж робітниці майстерні належали до тих жінок, що їх у дев’ятнадцятому віці звали благородними, але збіднілими дамами. А втім, ідеал благородної дами відтоді дуже змінився. Томна, безбарвна, пасивна чеснота, мелодійний голос, стримані манери старосвітської дами до решти перевелися. Дочасно зблідлі обличчя Елізабетиних товаришок, їх знебарвлене від фарби волосся, геть пересипані спогадами їх розмови недвозначно свідчили про зниклий блиск бурхливо прожитої молодости. Всі вони були багато старші за Елізабету і одверто висловлювали своє здивування, що вона, така молода і вродлива, прийшла сюди поділити їхню сумну долю. Але Елізабета не бентежила їх своїми відсталими поглядами на такі речі.
Розмови за роботою не тільки дозволялись, а ще й заохочувано до них, бо директори були тієї думки, що всяка переміна настрою в робітниць відбивалась на їх малюнках, надаючи їм тонкої різноманітности відтінків. Отже Елізабеті мало не проти волі доводилося вислухувати оповідання з життя цих жінок, з яким тепер тісно переплелося її життя, – безладні, повні чванливих прибільшень оповідання, проте цілком їй зрозумілі. Незабаром вона почала навіть цікавитися дрібними сварками й інтригами, маленькими непорозуміннями і приятелюванням окремих робітниць, – усім тим, що творилося навколо неї серед жінок. Одна з них робилася дуже балакуча, коли починала розказувати про свого надзвичайного сина. Друга взяла собі за звичай уживати безглуздих брутальних висловів, видимо, вважаючи це за найкращу ознаку оригінальности. Третя тільки й марила що про вбрання і пошепки розповідала Елізабеті, скільки пенсів вона вже заощадила, і ото незабаром, одного чудового вільного дня, вона вбереться в... І цілі години тяглися якнайдокладніші описи. Було ще двоє, що сиділи завжди поруч і звали одна одну здрібнілими йменнями, та досить було якоїсь дрібниці, щоб вони посварились і сідали окремо, вдаючи, що не звертають уваги одна на одну. І безнастанно кожна рука вистукувала молоточком: тук, тук, тук... Завідувачка стежила за ритмом і, коли хто відставав, робила зауваження. Тук, тук, тук, – так минали їх дні, так і все їх життя мало минути. Елізабета сиділа серед них спокійна, привітна і з важким серцем думала про свою долю, вистукуючи і своїм молоточком: тук, тук, тук; тук, тук, тук; тук, тук, тук.
Так потяглася для Дентона і Елізабети безкрая смуга робочих днів, і від цієї роботи їм зашкарубли руки; в ніжну основу їх душ вплелися нові грубі нитки, а на обличчях лягли суворі лінії й тіні. Осяйні, вигідні шляхи колишнього життя лишились позаду, без краю далеко. Поволі Дентон і Елізабета вивчали науку низів – темних, трудящих, великих і цікавих. Траплялося там багато всяких дрібних подій, що про них нудно розповідати, але гірко й болісно переживати, – образ, тиранії, всього того, що становить вічну приправу до хліба міської бідноти. Була поміж тими подіями й одна не дрібненька, що зовсім затьмарила їх життя: дитина, якій вони дали життя, заслабла й померла. Звичайна, стільки разів повторювана історія, стільки разів оповідана, і так красномовно оповідана, що нема потреби довго на ній спинятись. Як завжди, спочатку переляк, період туги й надії, удар, відрочений, та невідхильний, і нарешті – чорне мовчання. Так було завжди, так буде завжди. То – частина неминучого.
Після довгих важких днів болісного отупіння Елізабета заговорила перша. Ні, не пестливе дитяче ім’я, що вже перестало бути ім’ям, вихопилося їй з уст, – вона говорила тільки про морок, що обгорнув їй душу. Вони удвох прийшли гомінкими вулицями обідати, глухі до гамору торгівлі, до вереску конкуруючих між собою релігій, до політичних закликів, не помічаючи снопів яскравого світла, ні літер, що танцювали навколо, ні огняних оголошень, що падали на їх застиглі скорбні обличчя. В їдальні за обідом вони сиділи осторонь інших.
– Мені хочеться, – вимовила Елізабета непевним тоном, – піти на літальну станцію, на наше місце. Тут ні про що не можна поговорити...
– Незабаром стемніє, – сказав Дентон, з подивом глянувши на неї.
– Я питала – ніч буде ясна, – вона не договорила.
Він бачив, що їй бракує слів, і зрозумів, що їй хотілося ще раз поглянути на зорі, на ті зорі, якими вони милувалися в своєму селі, за перших божевільних днів свого медового місяця, п’ять років тому. Щось перехопило йому дух, і він відвернувся.
– Ходім, – сказав він. – Часу ще доволі.
Прийшовши на своє містечко, на літальній станції, вони довго просиділи мовчки, не перекинувшись і словом, їх затишок укривала тінь, але небо в зеніті було блакитне від відблиску ясно освітленої платформи в них над головою. Під ними простяглося місто. Незчисленні квадрати, кружала і плями його огнів сплітались унизу в полум’яне мереживо. Зорі видавалися дуже маленькими і блідими. За давніх давен вони були близькі до тих, хто дивився на них, а тепер – без міри далекі. А все ж їх можна було бачити на темніших місцях, у переміжках між штучним сяйвом, а надто в північній частині неба. Старі сузір’я неухильно й терпляче пересувались навколо бігуна.
