– Ходім! – вимовила вона.

Підвівся і Дентон.

– Нема чого поспішати, ще рано, – відповів він.

– Не туди. Підімо спочатку на станцію, де ми зустрічались. Пам’ятаєш? Той куточок.

Дентон вагався.

– Ти можеш тепер іти туди? – спитав він непевним тоном.

– Мені це потрібно.

Ще з хвилину він вагався, потім покірно пішов слідом за дружиною.

Отак вийшло, що ввесь кінець свого останнього вільного дня перебули вони на вільному повітрі, в захистку літальної станції, де вони зустрічались яких п’ять років тому. Там Елізабета сказала чоловікові те, чого не могла сказати серед гуркоту рухомих вулиць, сказала, що й тепер не кається, одружившись із ним, що хоч яке важке життя і злидні чекають їх, проте вона щаслива тим, що було в минулому. День випав погожий, сонце світило і гріло, а над головою спускались і здіймалися вгору блискучі аероплани.

Заходило сонце, день їх кінчався, треба було йти. Вони присяглись одне одному на вірність, узялися за руки і повернулись на міські шляхи, обшарпане, зажурене подружжя, знесилене і зголодніле. Незабаром дійшли вони до блакитної вивіски над одною з контор Робітничого Товариства. Якийсь час постояли на середній платформі, дивлячись на вивіску, потім спустилися вниз і ввійшли до чекальні.

Спочатку Робітниче Товариство була благодійна організація, що мала на меті давати харчі, роботу й пристановище всім нужденним. Воно взяло на себе цей обов’язок за своїм статутом, а так само зобов’язалося давати медичну допомогу, притулок і харчі кожному, хто втратив працездатність і звертався до Товариства. Натомість хворі давали Товариству свої робітничі розписки, сплачуючи їх після одужання. Стверджували вони ці розписки не підписом, а відбитком великого пальця. Відбитки потім фотографували і заводили до реєстрів за таким точним порядком, що Товариство могло за яку годину встановити особу кожного із своїх двохсот чи трьохсот мільйонів клієнтів, розпорошених по всьому світі.

Робочий день обчислявся за певними нормами, і належне виконання роботи забезпечував примусовий закон. На практиці Робітниче Товариство визнало за доцільне додавати до обов’язкової за його статутом платні натурою ще по кілька пенсів, щоб заохотити робітників до праці. Поволі це підприємство не тільки до кореня винищило цілковиті злидні, а й почало постачати дешеві робочі руки на всі ґатунки праці, крім найделікатнішої і найвідповідальнішої, в усьому світі. Мало не третина людности земної кулі належала від колиски до домовини до винуватців і закріпачених рабів Товариства.

Таким практичним, аж ніяк не сентиментальним шляхом розв’язано було питання про безробітних. Ніхто тепер не гинув з голоду на вулицях, ніде лахміття, мізерніше за гігієнічний, дарма що неелегантний синьо-полотняний одяг робітників Товариства, не муляло очей. Найулюбленішу повсякчасну тему фонографічних газет становив поступ двадцять другого віку проти дев’ятнадцятого, коли трупи роздушених екіпажами або померлих з голоду нібито були, як запевняли ці газети, звичайним видовищем на всіх людних вулицях.

Дентон і Елізабета сиділи в чекальні осторонь інших відвідувачів, дожидаючись своєї черги. Більша частина присутніх похмуро мовчали, але троє чи четверо вичепурених молодих людей гомоніли за всіх. То були досмертні клієнти Робітничого Товариства, що народилися в його яслах і мали вмерти в його шпиталях. Вони вертались додому після гулянки, влаштованої на заощаджені шилінги з додаткової платні. Пишаючись з самих себе, вони голосно розмовляли новітньою відміною лондонського простолюдного жаргону.

Елізабета перевела очі на інші, не такі самовдоволені постаті. Одна з них видалася їй особливо жалюгідною. То була жінка років під сорок п’ять із золотавим фарбованим волоссям і розмальованим обличчям, по якому котилися рясні сльози. Загострений ніс, голодні очі, худі руки та плечі і запорошене, потерте, колись пишне вбрання красномовно розповідали історію її життя. Далі Елізабета побачила сивобородого старого чоловіка в костюмі єпископа одної з англіканських сект{18}, – адже релігія була тепер комерційною справою, отже мала свої хвилини піднесення і занепаду. Поруч єпископа сидів юнак років двадцяти двох, хоробливий і виснажений на погляд, і з задирливим виразом чекав присуду долі.

Нарешті черга дійшла і до нашого подружжя. Завідувачка, – особа з енергійним лицем, презирливим виглядом і дуже неприємним голосом, – спочатку записала Елізабету, а тоді Дентона, бо Товариство воліло мати на запропонованих їм місцях жінок, а не чоловіків. Дентон і Елізабета одержали по кілька квитків, поміж ними і посвідку на право не стригти коротко волосся. Давши відбитки своїх великих пальців і довідавшись, за яким номером ці відбитки заведено до списків, вони перемінили свою обшарпану одежу міського типу на занумеровані сині полотняні костюми робітників і пішли до великої їдальні дістати свій перший обід у новій обставі. По обіді вони мали знову повернутися до контори, щоб одержати вказівки щодо роботи.

Коли вони переодяглися, Елізабеті, здавалось, спочатку несила була підвести очі на Дентона. Але він глянув на неї і з подивом побачив, що навіть у цьому грубому вбранні вона зосталася красунею. Потім вузенькими рейками, прокладеними вздовж стола, під’їхав і раптом спинився проти них їхній обід – юшка з хлібом, – і Дентон забув про все. Вже три дні жили вони обголодь.

По обіді деякий час посиділи за столом. Ні він, ні вона нічого не говорили, – не було про що. Так само мовчки потім підвелися і пішли до завідувачки по інструкції.

Завідувачка подивилася на розпис.

– Ваші кімнати не тут: квартал Гайбері, Дев’яносто сьома вулиця, число дві тисячі сімнадцять. Краще запишіть собі на квитку. Ви – жінка – нуль, нуль, нуль, сім, шістдесят чотири, b. с. d. gamma сорок один – ідіть на металоплющильну фабрику і спробуєте там. Чотири пенси на день за задовільну роботу. А ви чоловік – нуль, сім, один, чотири, сімсот дев’ять, g. f. b, pi дев’яносто п’ять, – підете до Фотографічного Товариства на Вісімдесят першій вулиці. Там вам покажуть, що робити, – я не знаю що. Три пенси. Ось ваші картки. Все. Дальший! Що? Не затямили? О, господи! Доводиться казати все вдруге. Чом же ви не слухали? Безтурботний, ні до чого не придатний народ. Уявляють собі, що це нічого не коштує.

Дентон і Елізабета вийшли. Частину дороги вони йшли разом. Тепер їм повернулася мова. Цікаво, що відколи вони переодяглися в синє робітниче вбрання, їм ніби полегшало, неначе все найважче вже минуло. Дентон навіть з інтересом думав про майбутню роботу.

– Хоч би яка вона була, – сказав він, – проте гірше не може бути, ніж у капелюшній крамниці. І коли заплатимо за Дінґс, нам ще лишиться цілий пенні на день. Згодом, як звикнемо, зароблятимемо ще більше.

Елізабеті менш хотілося розмовляти.

– Я все собі думаю, чого це праця здається такою ненависною? – зауважила вона.

– Так, це справді дивно, – відказав Дентон. – Тому, гадаю, що вона примусова... Будемо сподіватися, що нам завідувачі не трапляться лихі.

Елізабета не відповідала. Вона думала про щось своє.

– Звичайно, – заговорила вона, по павзі, – все наше життя ми користалися з чужої праці. Тепер справедливо, щоб і ми...

Вона спинилася. Питання було надто складне на її розум.

– Але ж ми платили за неї, – заперечив Дентон; на той час його не бентежили такі складні питання.

– Ми нічого не робили – і все ж платили. Оцього я ніяк і не можу зрозуміти... Можливо, ми тепер і розплачуємося за це, – сказала Елізабета, – вона ще додержувалась старовинної примітивної філософії.

Після того вони розлучилися і кожне пішло до призначеного йому місця. Дентоновим обов’язком було пильнувати складного гідравлічного гніта, що працював так, наче був обдарований розумом. Гніт робив силою морської води. Давно вже минув той час, коли безглуздо збавляли питну воду, спускаючи її у водозливні труби. До східного краю міста проведено було величезним каналом морську воду. Звідти величезні помпи підіймали її в резервуари на чотириста футів над рівнем моря. З тих резервуарів вода розходилась по всьому місті більйонами труб, наче артеріями, чистила, вимивала, давала рух усяким машинам, потім незчисленними тонкими рурами виливалася в головну магістраль, у «cloaca maxima»{19}, і, нарешті, несла ввесь міський бруд на засівну площу навколо Лондона.