Капелюхи «Сусанна!»

Капелюхи «Сусанна!»

Гучномовець велетенського фонографа побивав своїм ревом: «Капелюхи» гомін юрби. Інші такі самі фонографи внизу і вгорі вулиці радили публіці зайти до «Сусанни», або питали: «Чому ви досі не купили своїй панночці капелюшка?»

Для глухих – їх було чимало в Лондоні за того часу – написи, всякі завбільшки, кидано з дахів, просто на рухомі платформі. Раз-у-раз з’являвся рухомий палець і несподівано писав огняними літерами на руці, на лисині вашого візаві, на жіночих плечах: «Капелюхи! Дешеві капелюхи!» Або з-під ніг вихоплювався стовп полум’я і розсипався на платформі тими самими словами. Але вуличне життя було таке напружене, а око й вухо так призвичаїлись не звертати уваги ні на які реклами, що сила людей, тисячу разів проїздивши побіля, і гадки не мали про існування Синдикату Капелюхів «Сусанна».

Щоб потрапити до цього будинку, треба було спуститися сходами вниз від середньої платформи і перейти пасажем, де походжали гарненькі дівчата, що за невеличку плату наймались носити на голові моделі капелюхів. Перша, як увійти, кімната була величезна зала з силою воскових погрудь. Вони були прибрані і прикрашені за останньою модою і граціозно обертались на своїх підставках. Далі йшла каса, за нею нескінченна низка маленьких відділів. У кожному відділі був свій продавець, свої люстра, кінематограф, телефон, паси подавати крам з центрального депо, кілька капелюхів, шпильки, вигідне крісло і заласні холодливі напої. В одному з таких відділів Дентон одержав посаду продавця. Коли з безнастанного потоку паній котрась дама спинялася в його відділі, то Дентон мав якнайлюб’язніше привітати її, почастувати холодощами, розмовляти з нею на всякі теми, які їй спадуть на думку, дотепно і непомітно скеровуючи розмову на капелюхи. Запропонувавши їй потім приміряти різні моделі, він мусів без грубого запобігання, більше рухами та поглядами, ніж словами, переконати її, що вона справляє чарівне враження в тому капелюсі, який бажано було продати. Він мав напохваті цілу серію люстер різних відтінків і різної кривини, пристосованих до того, щоб відбивати обличчя кожного типу в якнайвигіднішому освітленні. Успіх дуже часто залежав від поправного користування цими люстрами.

Дентон заходився виконувати свої кумедні і не дуже то відповідні до його вдачі обов’язки з такою ретельністю, яка рік тому дивом здивувала б його самого. Проте з цього нічого не вийшло. Головна завідувачка, що прийняла його на службу і спочатку ставилася до нього прихильно, несподівано змінила своє поводження з ним, назвала його без жодної видимої підстави телепнем, а під кінець шостого тижня зовсім звільнила. Отже Дентонові знову довелося шукати роботи.

Цього разу шукав він недовго. Гроші їхні вже доходили краю. Щоб розтягти їх хоч трошки на довше, вони вирішили розлучитися із своєю дорогою Дінґс і помістити цю маленьку особу до громадських ясел, яких у місті було безліч. Взагалі заведено було дітей віддавати туди. Промислова емансипація жіноцтва і тісно зв’язаний з цим розпад хатнього життя спричинились до того, що ясла зробилися конче потрібні всім, за винятком людей дуже багатих або старомодних. У яслах діти знаходили добрий догляд і діставали розумне виховання, що було не під силу окремим родинам. Існували ясла різних типів і класів, починаючи з найбагатших і кінчаючи яслами Робітничого Товариства, де дітям давали безплатний притулок, який вони мусили відробляти згодом.

Дентон і Елізабета, як чудні, старомодні люди, повні ідей дев’ятнадцятого віку, всією душею ненавиділи ці вигідні установи і з великим болем віднесли свою дівчинку до одної з них.

Їх зустріла поважна на вигляд пані у форменій одежі. Вона поводилася енергійно і різко, доки Елізабета не розплакалась, коли їй нагадали, що треба розлучитись з дитиною. Спочатку поважна жінка здивувалася на таке незвичайне в цих установах почуття, а потім раптом розчулилась і так щиро почала заспокоювати її, що Елізабета була їй потім вдячна довіку.

Батьків провели в простору кімнату, де на заставленій цяцьками підлозі сиділи під доглядом кількох няньок сотні дволітніх дівчаток. То була зала дволіток. Двоє няньок підійшли і взяли Дінґс. Елізабета ревнивими очима дивилась, як вони понесли її дівчатко. Вони були ласкаві, безперечно ласкаві, проте...

Час був вертатись. Дінґс уже сиділа в куточку на підлозі з повними руками цяцьок, майже зовсім заховавшись за своїми несподіваними скарбами. Вона так захопилася забавками, що зовсім не помітила, як батьки пішли. Їм навіть не дозволили попрощатися з нею, щоб не хвилювати її.

На дверях Елізабета обернулась, щоб востаннє поглянути на свою доньку. Ой, лишенько! Дінґс покинула цяцьки і стояла, вражено дивлячись їй услід. Елізабеті перехопило дух. Наглядачка ласкаво штовхнула її вперед і зачинила двері. «Ви незабаром знову можете прийти сюди», – сказала поважна пані з несподіваною ніжністю в очах. Елізабета дивилась на неї порожнім поглядом. «Я кажу, що вам можна знову незабаром прийти сюди», – ще раз сказала поважна жінка, і за хвилину Елізабета вже плакала в її обіймах. Так наглядачка придбала собі і Дентонове серце.

Минуло три тижні. В молодого подружжя не лишилося й копійки. Перед ними був один шлях – іти до Робітничого Товариства. Коли вони не заплатили за тиждень за помешкання, в них забрали рештки їх злиденного майна, а їм самим без ніяких церемоній показали на двері з готелю. Елізабета йшла пасажем до сходів, що вели на нерухому смугу вулиці, надто приголомшена, щоб про щось думати. Дентон був зостався позаду, кінчаючи прикру і зайву розмову з швейцаром, а потім кинувся доганяти дружину, червоний і роздратований. Наздогнавши, він пішов повільніше, і вони мовчки зійшли нагору. Побачили два вільні місця і посідали.

– Нам ще не треба йти туди? – спитала Елізабета.

– Ні, – відповів Дентон. – Доки не зголодніємо.

Вони замовкли.

Елізабета шукала, на чому б спинити погляд, і не знайшла нічого. Праворуч гуркотіли шляхи на схід, ліворуч – у протилежному напрямку, і скрізь комашився натовп. Над головою, по натягнутій кодолі бігала туди й сюди, вимахуючи руками, валка людей у блазенському вбранні. На грудях і на спині кожному була величезна літера. Разом усі літери складали слова:

«Перкінджеві травні пілюлі».

Квола маленька жінка в жахливому вбранні з грубого синього полотна показала дівчинці, що була з нею, на одного чоловіка з цієї живої метушливої реклами.

– Дивись! Он твій батько.

– Котрий? – спитала дівчинка.

– Отой з червоним намащеним носом, – пояснила жінка.

Дівчинка заплакала, і Елізабета відчула, що їй теж сльози набігають на очі.

– Ну, ну, дивись он, що він виробляє ногами, – сказала жінка, силкуючись згладити тяжке враження. – Бачиш?

На чолі будинку з правого боку без упину крутилося здоровенне сліпуче-яскраве кружало чарівних барв, і на йому займались і гасли слова:

«Чи не паморочиться вам у голові?»

Потім, по павзі:

«Вживайте Перкінджеві травні пілюлі».

Раптом пролунав оглушливий рев: «Коли ви любите легку лектуру, сполучіть свій телефон з Бреґлзом, найвидатнішим письменником. Бреґлз – найвидатніший мислитель усіх часів. Він начинить вас мудрістю по саме тім’я! Викапаний Сократ, тільки з потилиці скидається на Шекспіра. В нього шість пальців на нозі, він убирається в усе червоне і ніколи не чистить зубів. Слухайте його!»

У павзах серед цього реву Дентон говорив Елізабеті:

– Тобі не треба було віддаватися за мене. Я перевів твої гроші, зруйнував тебе, довів до злиднів. Я негідник... О, цей проклятий світ!

Вона хотіла відповісти, але кілька хвилин не могла вимовити й слова, лише стиснула йому руку.

– Ні, – сказала вона нарешті і раптом встала, неначе зважила щось.