Коли Елізабета дійшла літ, Дентон мав ділову розмову з її батьком, як виявилося, не дуже приємну. Після того відбулася ще прикріша розмова з тією особою, що позичила їм гроші. Дентон вернувся додому зовсім блідий. Елізабета зустріла його оповіданням про те, як їхня дівчинка навчилася чарівно вимовляти склад «гу», але Дентон слухав дружину дуже неуважно.
– Як на твою думку, скільки в нас лишилося грошей за всіма розрахунками? – перебив він її, саме коли її захват набрав найбільшої сили.
Елізабета здивовано поглянула на чоловіка і перестала колихати геніальну дитину, що так чудово вміла вимовляти «гу», а тепер супроводила криком материне оповідання.
– Ти кажеш...
– Авжеж, – відповів він. – Те саме. Ми були божевільні. То все проценти, чи казна-що. Наші акції спали з ціни. Батько не звертав уваги. Каже, що після нашого вчинку – то не його справа. Він сам збирається ще раз одружитись. Ну, а ми... в нас навряд чи й тисяча набереться.
– Тільки тисяча?
– Тільки тисяча.
Елізабета пополотніла і сіла в крісло. Вона розгублено глянула на чоловіка, обвела очима гарненьку старомодну кімнату з вікторіанськими меблями та нефальшованими олеографіями і спинила погляд на грудочці живого тіла, що тримала в себе на руках.
Дентон подивився на дружину і похнюпив голову. Потім круто повернувся і швидко заходив по кімнаті.
– Я повинен знайти якусь роботу! – заговорив він збурено. – Я – непотрібне ледащо. Мені треба було давніше за це подбати. Егоїстичний дурень. Хотів бути з вами ввесь час...
Він спинився, дивлячись на її бліде лице. Потім підійшов до неї і поцілував її і свою маленьку доньку, що пригорнулась до материних грудей.
– Не бійся, моя люба, – сказав він, нахилившись над дружиною, – все налагодиться. Тепер ти не будеш нудьгувати на самоті. Дінґс уже починає розмовляти з тобою. Будь певна, я знайду собі якусь працю. Незабаром... Це ж проста справа. То тільки в першу хвилину я сторопів. Усе вийде на добре. Напевно вийде. Ось тільки перепочину трошки і піду подивлюся, що можна зробити. Зараз мені важко щось зміркувати.
– Звичайно, цю кватиру буде жаль покинути, – мовила Елізабета. – Але...
– Жодної потреби не буде покидати, вір мені.
– Дорого.
Дентон тільки відмахнувся і заговорив про те, що він може зробити. Зовсім ясно він не уявляв собі цього, але не мав сумніву, що йому пощастить зберегти теперішнє їх вигідне життя людей середнього класу. Інакшого життя вони до цього часу не знали.
– У Лондоні живе тридцять три мільйони людей, – казав він. – Котромусь то з них повинен же я бути потрібний.
– Авжеж, повинен.
– Одне мене бентежить... Бачиш, цей Біндон, отой смуглявий дідок, за якого батько хотів тебе віддати, дуже впливова людина... Мені не можна вернутись на стару посаду, на якусь повітряну станцію, бо він тепер за комісара над службовцями всіх повітряних станцій.
– Он як! А я й не знала цього.
– Його призначено кілька тижнів тому... Коли б не це, я зовсім легко влаштував би справу; до мене добре ставилися на повітряній станції. Та це все одно. Є десятки інших робіт, цілі десятки. Ти не турбуйся, любко. Я трохи спочину, ми пообідаємо, і я подамся шукати. В мене є сила знайомих.
Отже вони відпочили, тоді пішли до громадської їдальні пообідали, і Дентон, не гаючи часу пустився шукати служби. Та незабаром їм довелося переконатись, що з одного погляду світ ані трошки не змінився на краще, що й тепер так само, як за старих часів, важко було знайти пристойну, добре забезпечену, почесну і певну роботу, що лишала б доволі дозвілля на особисте життя, не вимагала б ні виключного хисту, ні напруження і не була б зв’язана з ризиком чи будь-якими жертвами. Дентон укладав усякі блискучі плани і багато днів марно переводив час, мандруючи з одної частини величезного міста до другої і розшукуючи своїх впливових приятелів. Вони завжди були раді його бачити, щиро йому співчували, та тільки справа доходила до остаточних пропозицій, раптом розбилися стримані і нічого певного не обіцяли. Дентон холодно прощався і йшов далі. Дорогою, згадуючи їх слова і поводження, його не раз посідало таке роздратовання, що він забігав до телефонної станції і витрачав гроші на гостру, та ні до чого непотрібну сварку.
Минали дні, справи не кращали, і він почував себе таким змореним і такий був роздратований, що тільки великим напруженням волі міг удавати перед Елізабетою спокійного і безтурботного, але вона, як кожна закохана жінка, ясно бачила все і розуміла.
Одного ранку вона прийшла йому до помочі і після довгої заплутаної передмови запропонувала зробити одну дуже важку для них річ. Він завжди боявся, що вона почне плакати і дасть волю своїй розпуці, коли дійдеться до продажу їх вікторіанських скарбів, що вони з такою насолодою купували, усіх їх вишуканих художніх речей, антимакасарів{16}, бісерних килимчиків, репсових завіс, форнірних меблів, гравюр і малюнків олівцем у позолочених рамах, воскових квітів під ковпаками, пташиних опудал і всякої іншої старовини. Але Елізабета сама порадила продати всі ці речі. Важка жертва неначе давала їй якусь утіху так само, як і думка перейти на десять чи дванадцять поверхів нижче, у другий готель. «Поки Дінґс із нами, все це пусте, – мовила вона. – Маленька спроба – не більше». Він поцілував її, сказав, що вона виявила ще більше мужности, ніж тоді, коли врятувала його від собак, назвав її своєю Боадісеєю{17}, але не зважився нагадати, що їм доведеться платити за помешкання далеко більше через той тоненький голосочок, яким Дінґс вітала безнастанний міський гомін.
Дентон мав на думці відіслати Елізабету з дому під час продажу їх недоладної, власне кажучи, обстави, що з нею зв’язувало їх стільки ніжних спогадів, та в останню хвилину вийшло так, що Елізабета лишилася торгуватися з покупцями, а він тинявся тим часом по місту блідий і схвильований, з жахом думаючи про те, що буде далі. На першій порі, коли вони переїхали в нову свою бідно опоряджену біло-рожеву кватиру в дешевому готелі, Дентон з подвійною енергією кинувся шукати заробітків, але довго не витримав, занепав духом і мало не цілий тиждень похмуро просидів удома. За ці дні туги і розпачу єдиною ясною зіркою була йому Елізабета. Душевна криза скінчилася слізьми, він знову почав мандрувати по місту і на превелике своє диво знайшов нарешті роботу.
На той час його шанолюбні претензії впали до найнижчого рівня, і він згоджувався на будь-яку працю, аби лише зоставатися незалежним робітником. Спочатку він марив знайти добру посаду в якомусь великому товаристві – Повітроплавби, Повітряних Турбін чи Водопостачання; пробував улаштуватися в одній з організацій Загальних Повідомлень, що заступали газети, або вступити кудись компаньйоном, але то були тільки недовгочасні мрії. Потім він узявся був грати на біржі, і одного вечора втратив триста золотих «левів» з останньої Елізабетиної тисячі. Тепер він радів і з того, що завдяки своїй вроді й манерам одержав посаду продавця в Синдикаті Капелюхів «Сусанна». Дентона прийняли туди на пробу на один місяць. Синдикат торгував жіночими очіпками, прикрасами до волосся та капелюхами, – бо хоч усе місто й вкривала скляна покрівля, проте в театрах і в місцях громадського культу дами все ще з’являлись у розкішно оздоблених капелюшках.
Цікаво було б показати продавцеві з Ріджент-Стріт дев’ятнадцятого століття ту установу, де Дентон здобув собі роботу. Дев’ятнадцята вулиця, або, як її часом ще називали, Ріджент-Стріт, тепер являла собою ряди рухливих платформ і мала завширшки футів вісімсот. Середня частина її була нерухома, – звідси сходами, що спускались до підземних шляхів, можна було пройти до тих будинків, що стояли обабіч вулиці. Праворуч і ліворуч від нерухомої смуги підносилися терасами платформи, рухаючись щільно одна коло одної, але так, що кожна вища бігла на п’ять миль у годину швидше, ніж долішня. З одної платформи можна було легко перейти на другу і, діставшись до крайньої, найшвидшої платформи, об’їхати на ній все місто навкруги. Синдикат Капелюхів «Сусанна» виходив фасадом на цю крайню платформу. Вгорі, на кожному кінці будівлі, здіймалися, поверх над поверхом, ряди великих з білого скла екранів, на яких показувались збільшені портрети всіх відомих красунь у капелюшках наймодніших фасонів. На нерухомій смузі вулиці завжди стояв великий натовп і дивився на кінематографічне демонстрування цих останніх новин моди. Все чоло будівлі безперестану міняло хроматичну гаму своїх кольорів, і як уздовж нього (будинок мав чотириста футів заввишки), так і впоперек рухомих шляхів спалахував, мерехтів і виблискував сотнями барв і шрифтів напис:
