Він відчув, як якийсь легкий предмет упав йому на долоню, і його пальці стиснули сірника.

По кількох марних спробах запалити сірник Фосерінґей догадався, що це був безпечний шведський сірник. Він кинув його і тоді згадав, що міг би побажати, щоб сірник запалився сам. Він побажав цього і побачив, що сірник горить на килимі перед туалетним столиком. Фосерінґей швидко схопив сірник, але він погас. Віра Фосерінґеєва в свою силу збільшилася, він намацав свічку і встромив її в свічник.

– Ану, засвітись! – сказав він; свічка негайно спалахнула, і Фосерінґей побачив на килимі чорну дірочку і димок, що виходив з неї. Якийсь час він дивився то на цю дірочку, то на маленький огник, потім підвів очі і натрапив на власний відбиток у люстрі. Кілька хвилин він мовчки дивився на себе в дзеркалі, і думав.

– А що ти тепер скажеш про чуда? – звернувся він нарешті до свого відбитка.

Наступні міркування містера Фосерінґея, хоч і дуже напружені, були, проте, зовсім плутані. Він бачив, що все залежить від його волі. Перша спроба відохотила його від дальших експериментів, за винятком якнайобережніших. А все ж він примусив аркуш паперу злетіти вгору, воду в склянці зробив спочатку рожевою, потім зеленою, утворив слимака і чудесним способом знищив його, нарешті так же чудесно зробив собі нову зубну щіточку. Вже пізньої ночі зрозумів він, що має незвичайну, разючу силу волі – факт, який він і перше помічав, лише не був певний цього. До первісного страху і збентеження перед цим винаходом долучились тепер гордовита свідомість своєї винятковости і невиразне почуття можливої через те користи. Тут він почув, що дзиґарі на дзвіниці вибили першу, а як містерові Фосіренґею не спала на думку спроможність позбутись чудесним способом своїх щоденних обов’язків у Ґомшота, то він почав роздягатися, щоб негайно лягти в ліжко. Він заходився стягати сорочку через голову, коли це йому сяйнула блискуча думка.

– Нехай я буду в ліжку, – сказав він, і це сталося. – Роздягнений, – скомандував він далі і, знайшовши простирала холодними, швидко додав: – І в моїй нічній сорочці, – ні, в гарній, м’якій, вовняній сорочці. Ах! – зітхнув він з безмірною насолодою. – А тепер нехай я спокійно засну...

Він прокинувся звичайного часу; снідав замислений, питаючи сам себе, чи не були його вчорашні експерименти лише на диво живим сном. Нарешті зважився зробити декілька обачливих спроб. Наприклад, він мав три яйця на сніданок; два принесла йому хазяйка, – то були добрі, але куповані яйця, – а третє – чудове, свіже, гусяче яйце Фосерінґей дістав, зварив і подав собі за допомогою своєї незвичайної волі. Він поспішився до Ґомшотової контори глибоко схвильований, ховаючи свої почуття, і згадав за шкаралупу третього яйця лише ввечері, коли про неї заговорила хазяйка. Ввесь день не міг він працювати; йому заважали думки про його нове, незвичайне «я», та це не пошкодило йому, бо він зробив усю працю чудесним способом в останні десять хвилин.

Минали години, і його подив поволі заступила пиха, хоч і не дуже приємно було йому згадувати про те, як його попросили вийти з «Довгого Дракона»; крім того, про всю історію в перекрученому вигляді дізналися його товариші і жартували з нього. Очевидно, він повинен обережніше поводитися з крихкими речами; але з другого боку, що більше він обмірковував усе, то більше користи бачив у своєму таланті. Між іншим він вирішив збільшити своє особисте майно, непомітно творячи всяку всячину. Отак він зробив собі пару прегарних діамантовим шпоньок, але похопився знищити їх, коли молодий Ґомшот проходив конторою до свого бюрка. Він боявся, щоб молодий Ґомшот не зацікавився, звідки він їх узяв. Взагалі Фосерінґей виразно бачив, що використовувати свій чудодійний хист треба дуже обережно, та, на його думку, то було не важче, ніж навчитися їздити велосипедом, а з цією наукою йому вже траплялося мати справу. Мабуть, згадка про це, а може, й передчуття того, що він не буде бажаним гостем у «Довгому Драконі», примусили його піти по вечері на прохідку на вуличку позад газового заводу, щоб зробити на самоті ще кілька своїх чуд.

Можливо, що його експериментам бракувало своєрідности, бо, крім сили волі, містер Фосерінґей нічим не визначався. Він пригадав собі чудо з Мойсеєвим жезлом, але ніч була темна, і через те він навряд чи зміг би легко справитись з великими чудесними зміями. Тоді він пригадав собі чудо з «Тангойзера», про яке прочитав колись на звороті програми Філармонічного концерту. Таке чудо видалося йому дуже привадним і безпечним. Він устромив палицю з гарного пуна-пенанґового дерева в дерник, що облямовував стежку, і наказав сухому дереву зацвісти. Повітря відразу сповнилося пахом троянд, і, запаливши сірника, Фосерінґей побачив, що це прекрасне чудо справді здійснилось. Його вдоволення порушили чиїсь кроки. Злякавшись, щоб передчасно не дізналися про його силу, він швидко сказав розквітлій палиці: «Назад!» Власне, хотів він сказати: «Зробись яка була», та переплутав, бо був збентежений. З великою швидкістю палиця рушила назад, і одночасно залунали сердитий крик і лайка чоловіка, що наближався.

– Який це йолоп кидається терником? – крикнув голос. – Він влучив мені в ногу.

– Мені дуже прикро, голубе, – відповів містер Фосерінґей і, помітивши невдалість цього пояснення, нервово почав крутити свої вуса. До нього наближався Вінч, один з трьох констеблів міста Іммерінґа.

– Що це значить? – спитав констебль. – Еге! То це ви, що розбили-сьте лампу в «Довгому Драконі»!

– Нічого не значить, – відказав містер Фосерінґей. – Абсолютно нічого.

– Навіщо ж ви це зробили?

– Чого ви причепились! – відповів містер Фрсерінґей.

– Як це так причепився? Ви ж знаєте, що палиця може поранити? Нащо ви це зробили, га?

Розгубившись, містер Фосерінґей ніяк не міг вигадати жодного пояснення. Його мовчання, здавалось, дратувало містера Вінча.

– Цього разу ви вчинили напад на поліцію, хлопче. Ось що ви зробили!

– Слухайте, містере Вінче, – сказав містер Фосерінґей, роздратований і збентежений. – Мені дуже шкода. Справа в тому...

– Ну, в чому?

Нічого крім правди містер Фосерінґей не міг вигадати.

– Я творив чудо, – він силкувався говорити байдужим тоном, але це йому не вдавалося.

– Творили чу… Слухайте, буде теревенити. Творив чудо, – от так маєш! Чудо! Сміх та й годі! Та ж ви той самий парубчина, що не вірить у чуда... Виходить, це ще один з ваших поганих жартів, ось воно що, кажу вам...

Та містер Фосерінґей так ніколи й не почув, що хотів сказати йому містер Вінч. Він зрозумів, що сам виказав себе, звірився з своїм неоціненним секретом усьому світові. Вибух шаленого гніву підштовхнув його до активних учинків. Він люто напавсь на констебля.

– Годі, – сказав він, – це вже мені остогидло! Я вам покажу погані жарти, побачите. Згиньте в пеклі! Геть!

Він був на самоті.

Тієї ночі містер Фосерінґей більше не творив чуд, навіть не подивився, що сталося з його розквітлою палицею. Переляканий, принишклий, він попростував до міста і, повернувшись додому, пройшов до опочивальні.

– Господи! – сказав він. – Який потужний талант, яка надзвичайна сила! Я аж ніяк не гадав цього. Справді, ні... А цікаво було б знати, яке воно, те пекло!

Він сів на ліжку і почав скидати чоботи. В нього з’явилась щаслива думка, і він переселив констебля з пекла до Сан-Франциско. Не порушуючи більше нормального причинного зв’язку явищ, він розсудливо ліг спати. Вночі йому приснилось, як сердився Вінч.

Другого дня містер Фосерінґей почув дві цікаві новини. Хтось посадив розкішну витку троянду проти будинку містера Ґомшота–старшого на Леллабороському шосе, а в річці аж до Равлінґового млина шукатимуть неводом тіло констебля Вінча.

Увесь той день містер Фосерінґей був неуважний і задуманий, він не творив більше чуд, тільки подбав про харчі для Вінча та справно скінчив свою працю в конторі, хоч в голові йому бринів цілий рій думок. На його незвичайну неуважність та лагідність звернули увагу і жартували з того. Майже ввесь час він думав про Вінча.