Хто вони такі – ті Сторожі Живих? Цього Плятнерові не пощастило дізнатись. Але двоє, що незабаром знайшли його і ходили слідом за ним, подібні були, як підказували йому дитячі спогади, до його батька та матері. Час від часу й інші обличчя повертали до нього свої очі: такі самі, як очі тих небіжчиків, що колись, за свого життя, керували ним, шкодили йому або допомагали за його молодощів чи дійшлого віку. Щоразу, як вони дивились на нього, Плятнера охоплювало якесь дивне почуття відповідальности. Він спробував був заговорити до матері, але вона нічого не відповіла. Вона пильно дивилася йому в очі, сумно і ніжно... і теж немов трохи докірливо.
Плятнер тільки розповідає про все це, не пробуючи нічого поясняти. Нам дано на волю висловлювати здогади, хто вони такі, ті Сторожі Живих. Якщо вони справді мерці, то чому так невідступно стежать за світом, який покинули назавжди? Можливо, – і це видається мені правдоподібним, – що після того, як наше життя вривається і нам уже не доводиться вибирати між добром і злом, ми все ж зостаємося свідками того, як розгортаються нескінченною низкою наслідки наших учинків. Коли людські душі існують і після смерти, то, напевно, не вмирають у них і інтереси людські. А втім, це тільки мої власні домисли. Плятнер не дає ніяких пояснень, бо й сам не дістав жодного. Було б добре, якби читач сам розібрався в цьому питанні.
День по дневі блукав Плятнер по цьому освітленому зеленим сяйвом світі, що міститься поза нашою Землею. В голові йому туманіло, він був втомлений, а під кінець зовсім знесилився і зголоднів. Удень, тобто коли на Землі був день, примарні образи давно знайомих сессексвілських краєвидів докучливо манячили навкруг нього і дратували його. Йому не видно було, куди ступнути ногою, він раз-у-раз відчував на своєму обличчі холодний дотик котроїсь з Вартових Душ. А коли сутеніло, безліч тих Сторожів, що оточали його, і їхній напружений відчай нестерпно тьмарили йому мозок. Його гризло палке бажання повернутися до земного життя, такого близького і такого далекого. Неземний вигляд оточення вкидав його в безнадійний розпач. Йому невимовно надокучили ті кілька істот, що ніяк не хотіли відчепитись від нього. Він кричав на них, щоб вони не сміли зазирати йому в очі, лаяв їх, утікав від них. Але вони вперто мовчали і невідступно ходили за ним. Хоч би як швидко біг він по нерівній землі, вони завжди наздоганяли його.
Дев’ятого дня, надвечір, Плятнер почув наближення здалеку, з межигір’я невидимих кроків. На той час він тинявся по широкому гребеню тієї самої гори, на яку впав, коли вперше опинився в тому дивному Іншому Світі. Він швидко пішов був униз, шукаючи навпомацки дороги, та враз зупинився, зацікавившись тим, що робилось у кімнаті на одній недалекій від школи вулиці. Обох людей – чоловіка і жінку, – що були в кімнаті, він знав з лиця. Вікна були відчинені, штори підняті, і сонце навзаході заливало світлом усю довгасту кімнату так, що спочатку вона виразно вимальовувалась, немов малюнок чарівного ліхтаря, на тлі чорного краєвиду і блідо-зеленого світанку. Додатком до сонячного сяйва в кімнаті саме засвітили свічку.
На ліжку лежав виснажений чоловік з примарно-блідим страшним лицем на зім’ятій подушці, з піднесеними над головою стиснутими руками. На маленькому столику біля ліжка стояло кілька пляшечок з ліками поряд сухарів, води і порожньої склянки. Час від часу губи виснаженого чоловіка беззвучно ворушились; видимо, він хотів сказати щось, але не міг вимовити. Жінка не помічала його рухів: вона поралася в протилежному кутку кімнати коло старомодного бюрка, перебираючи якісь папери. Спочатку Плятнерові було чітко видно все, та що яскравіше розжеврювалося зелене світло, то невиразнішим і прозорішим робилось видовище.
Лункі кроки дедалі наближались, – ті кроки, що так голосно звучать в Іншому Світі, а в цьому їх зовсім не чути. Плятнер помітив навкруг себе силу-силенну тьмяних облич; вони виринали з темряви і уважно стежили за обома людьми в кімнаті. Ще ніколи не бачив він стільки Сторожів Живих. Безліч їх не відривали очей від страждальника, що лежав на ліжку; не менша кількість з безмірним сумом стежила за жінкою, що пожадливо шукала чогось очима і не могла знайти. Вони юрбилися навколо Плятнера, заважали йому дивитися, торкались його лиця, і він увесь час чув їхнє безнадійне голосіння. Лиш коли-не-коли бачив він виразно кімнату. Частіше ж усе в ній тьмяно тремтіло, затуманене зеленими відсвітами від їхніх рухів. У кімнаті, мабуть, було дуже тихо. Плятнер розповідає, що полум’я свічки підносилося просто вгору, перетворюючись в абсолютно вертикальну лінію кіптяви, але у вухах йому кожний дедалі ближчий крок та його відгук лунали, наче перекоти грому. А ті обличчя! Особливо в тих двох, що стояли близько жінки, і одне, теж жіноче, бліде і різко обчеркнуте, – мабуть, колись було воно холодне і суворе, а тепер його вираз пом’якшило пізнання якоїсь невідомої на Землі мудрости; друге лице могло б бути лицем жінчиного батька. Обоє, очевидно, поринули в споглядання якогось огидного вчинку, що йому вони більше не могли вже чинити опору, не могли нічим запобігти. Позад них стояли інші, – певно, вчителі, що погано навчали, друзі, що не спромоглися зробити доброго впливу. Над чоловіком теж нахилилось безліч цих істот, але поміж ними не було жодної, що скидалась би на котрогось із батьків чи на вчителів. Обличчя, колись, може, брутальні, тепер очистив смуток і надав їм сили. А перед усіма було одне лице – лице дівчини. На ньому не відбивалося ні гніву, ні каяття, – лише терпіння та втома, і Плятнерові видавалося, ніби воно чекає визволення. На саму згадку про тьму-тьмущу тих примарних облич Плятнерові не стає слів розповідати далі. Вони зібралися на заклик дзвона. Плятнер побачив їх усіх протягом одної секунди. Він, мабуть, був такий зворушений, що зовсім несвідомо витяг тремтячими пальцями з кишені мензурку з зеленим порошком, і так і тримав його перед собою. Та цього він не пам’ятає.
Раптом кроки зупинились. Плятнер чекав, щоб от-от почути їх знову, але кругом було тихо. І враз, немов гострим і тонким лезом розтинаючи несподівану тишу, пролунав перший удар дзвона. Вся безліч облич захиталась, і лемент навколо Плятнера зробився голосніший. Жінка нічого не чула; вона палила щось на полум’ї свічки. Після другого удару все потьмарилось, і крижаний вітер дмухнув на юрбу Сторожів. Вони закрутились навкруг Плятнера, немов мертве листя по весні, а за третім ударом крізь їх масу щось простяглося до ліжка. Вам відомо, що таке промінь світла. То ж був наче промінь темряви, і коли Плятнер ще раз скинув очима на нього, він побачив, що то була простягнута примарна рука.
Зелене сонце визирнуло над пустинним чорним обрієм, і кімнату було тепер ледве видно. Проте Плятнер бачив, як на ліжку смикалося і бгалося біле простирало, як жінка глянула на нього через плече і здригнулась.
Хмара Сторожів злетіла вгору, мов клубок зеленого пороху від вітру, і понеслася вниз до храму в межигір’ї. Тут Плятнер раптом зрозумів значення примарної чорної руки, що простяглася над його плечем і вхопила свою жертву. Він не наважився повернути голову, щоб подивитись на Тінь, якій належала та рука. Страшним зусиллям, закривши рукою очі, він кинувся бігти, пробіг із двадцять кроків, послизнувся на прискалку і впав. Він упав долілиць, на руки; мензурка розбилася й вибухла, коли він торкнувся землі.
У наступну мить, приголомшений і закривавлений, він опинився лицем до лиця з Ліджетом у старому обмурованому садку позад школи.
На цьому й кінчиться оповідання про Плятнерову пригоду. Я опирався, і сподіваюсь – успішно, проти природного нахилу, властивого кожному белетристові, прикрашати такого роду історії. Я переказав усе по змозі за тим же порядком, як розповів мені Плятнер. Я старанно уникав порушити стиль, будову оповідання і враження від нього. Було б легко, наприклад, опрацювати сцену зі смертельною постелею на взір змови, притягти до неї і Плятнера. Та, не кажучи про цілковиту недозволенність підроблювання настільки правдивої історії, така банальна вигадка, на мою думку, лише зіпсувала б своєрідне враження, яке повинен справляти той темний світ з його блідо-зеленим світлом і рухливими Сторожами Живих, – світ невидимий і неприступний, що все ж оточує нас.
