Глянувши в долину, Плятнер побачив, що світло вже встигло далеко спуститися вниз скелястими згірками і що непроглядну пітьму безодні тепер розтинає бліде зелене сяйво, подібне до блимання світляка. Майже відразу після цього над базальтовими хвилями далеких пагорків піднеслося якесь величезне небесне тіло сліпучо-зеленого кольору, і навколо Плятнера вирізьбились у зеленому сяйві і глибоких багрово-чорних тінях дивовижні пустельні гірські масиви. Він побачив безліч кулястих предметів, що вкривали верхогір’я, немов пух з чортополоху. Всі вони були не ближче від нього, ніж протилежний бік межигір’я. Дзвін унизу бамкав дедалі швидше, з якимсь настирливим нетерпінням, кілька огників рухалися туди й сюди. Хлопчиків, що сиділи за своїми партами і готувалися до лекцій, тепер майже зовсім не було видно.
Це погасання нашої Землі в той час, як у другому всесвіті сходить зелене сонце, – цікавий факт, і Плятнер обстоює його. Поки в тому Іншому Світі триває ніч, там важко рухатись і пересуватися через яскравість предметів у нашому світі. Якщо це так, то чим тоді пояснюється те, що ми не можемо впіймати жодного проблиску Іншого Світу? Чи не залежить це від порівняно великої яскравости освітлення в нашому світі? Плятнер говорить, що опівдні в Іншому Світі, тобто за найяснішої пори, не буває навіть так ясно, як у нас у повні місяця; що ж до тамтешньої ночі, то вона кромішньо темна. Отже, досить найменшого світла, навіть стільки, скільки його є в звичайній темній кімнаті, щоб зробити предмети Іншого Світу невидимими, згідно з тим принципом, що легке фосфоресціювання можна побачити лише в абсолютній темряві. Після того, як я почув Плятнерове оповідання, я не раз пробував побачити той Інший Світ, сидячи вночі в темній фотографічній лабораторії. Я справді помічав невиразні форми зеленкуватих узбіч і скель, але, мушу визнати, дуже невиразно. Може, читач матиме більше успіху. Плятнер каже, ніби з того часу, як він повернувся, він бачив уві сні і впізнавав окремі місця, де йому доводилося бувати в Іншому Світі, та, гадаю, то, мабуть, були тільки відбиті в пам’яті колишні картини. Здається цілком імовірним, що люди з винятково гострим зором можуть іноді впіймати якийсь відблиск того дивного Іншого Світу, що оточує нас.
А втім, ми віддалились від теми. Коли зелене сонце зійшло, в межигір’ї вималювалась, ще темна й неясна, вулиця з чорними будинками, і Плятнер, після деякого вагання, почав спускатися туди стрімким узбіччям. Дряпатися по скелях було марудно і втомно не тільки через велику крутість урвища, а й через каміння, що вкривало всю поверхню гори і зривалося під його ногами. Шум кроків – іноді Плятнерові закаблуки викрешували іскри зі скель – видававсь єдиним звуком у всьому всесвіті, бо дзвін уже стих. Наблизившись, Плятнер помітив, що будинки дивно нагадують могили, мавзолеї і надгробки, з тією лише різницею, що всі вони були одноманітно чорні, а не білі, як здебільшого бувають надгробки. Потім він побачив, як з найбільшого будинку, немов юрба з церкви, вироїлася безліч якихсь блідих, кулястих, блідо-зелених істот. Вони розійшлися різними напрямками по широкій вулиці, деякі завернули в бокові заулки і з’явились ізнов на узбіччі гори; інші зникали в маленьких будинках уздовж гори.
Побачивши, що ці істоти наближаються до нього, Плятнер зупинився сторопілий. Вони не йшли, бо не мали ніг, і скидались на людські голови, під якими теліпалися, схожі на пуголовчачі, тулуби. Їхній химерний вигляд так вразив Плятнера, сповнив його таким подивом, що він навіть не злякався. Вони насувались на нього, гнані холодним вітром, що дув у напрямку до гори, наче мильні бульбашки в струмені протягу. Плятнер глянув на найближчу істоту і побачив справжню людську голову, тільки з надзвичайно великими очима, повними такого відчаю і болю, якого йому ніколи не доводилося бачити на обличчі в людини. Особливо вразило його те, що та істота навіть не скинула оком на нього, а, здавалось, стежила за рухом якогось невидимого предмету. Спочатку це збило Плятнера з пантелику, та незабаром йому спало на думку, що величезні очі істоти вдивлялись у щось таке, що трапилось у тому світі, який він оце покинув. Істота насувалась чимраз ближче, але Плятнерові з превеликого подиву не стало сили навіть скрикнути. Зрівнявшись з Плятнером, істота ледве чутно сумно зойкнула, потім злегка доторкнулась до його обличчя – її дотик був дуже холодний – і посунула далі, здіймаючись на вершину гори.
Раптом Плятнера посіла цілковита певність, що ця голова якнайбільше нагадує Ліджетову голову. Потім він зосередив увагу на інших головах, що аж кишіли на узбіччі. Жодна з них навіть не помічала його. Лише дві чи три наблизились щільно до його голови і збиралися зробити те саме, що зробила перша істота, та Плятнер, здригнувшись, відскочив набік. Здебільшого на їхніх обличчях відбивався такий самий вираз марного жалю, як і в першої істоти, і всі вони теж тихо і сумно зойкали. Деякі плакали, а одна швидко котилась угору з виразом диявольської люті на лиці. Але декотрі були холодні й спокійні, а кільком в очах світилася вдоволена цікавість. Нарешті, одна істота просто не тямилась з радощів. Плятнер не пам’ятає, чи помітив він тоді хоч в одної з істот схожість з кимсь із тих людей, що він бачив на Землі.
Певно, кілька годин спостерігав Плятнер, як ці дивні створіння розлазилися по пагорках, і лише нескоро після того, як вони перестали виходити зі скупчених у проваллі чорних будинків, почав він ізнов спускатися з гори. Темрява навкруг нього так згустилася, що він ледве бачив, кудою йому іти. Небо над головою було тепер ясного блідо-зеленого кольору. Плятнерові не хотілось ні їсти, ні пити. Пізніше, коли він відчув голод і спрагу, він натрапив на холодний струмок, що стікав у провалля, а покуштувавши з відчаю обрідного моху, який ріс де-не-де на прискалках, Плятнер знайшов, що його можна їсти.
Навпомацки блукав він серед могил, розташованих уздовж узгір’я, силкуючись розгадати ці незрозумілі речі. По довгому блуканні він дістався до входу в той великий, схожий на мавзолей будинок, звідки повиходили всі голови. Тут, на базальтовому вівтарі, горіло кілька зелених огників, а згори, з дзвіниці в центрі будівлі, звисав мотуз від дзвона. Кругом на стінах леліли огняні написи невідомими Плятнерові літерами. Він ще стояв і розважав, що визначають ці речі, коли це на вулиці залунали важкі кроки, поволі стихаючи в далині. Він вибіг з будинку, але нічого не побачив у темряві. Хотів був смикнути за дзвоновий мотуз, потім передумав і побіг слідом за кроками. Хоч він і далеко загнався, проте нікого не догнав. Так само ні до чого не призвели і його крики. Здавалося, межигір’ю нема кінця-краю. В ньому скрізь панувала півтемрява, як на Землі при світлі самих зір, бо зелене сяйво примарного дня блимало лише вздовж горішніх країв урвища. Тепер нанизу не видно було жодної таємничої голови. Видимо, всі вони щось робили вгорі на схилах кручі. Глянувши вгору, Плятнер побачив, як їх кидає то туди, то сюди; деякі з них непорушно висіли в повітрі, а інші швидко перелітали. Вони нагадали йому, за його словом, «великі сніжинки», тільки, що були чорні або блідо-зелені.
Плятнер розповідає, що більшу частину сімох чи вісьмох днів (точного рахунку він не вів) він тільки те й робив, що ганявся за лункими, неухильними кроками, та так ні разу й не пощастило йому наздогнати їх. Він блукав наосліп у нових дільницях того безкрайого диявольського провалля, здираючись на гори немилосердими кручами і спускаючись униз, тинявся верхогір’ям та спостерігав рої таємничих облич. Хоч раз чи двічі помітив він, що за ним стежать чиїсь очі, але і словом не перекинувся за весь час з жодною живою душею. Спав він серед скель на узгір’ї. На самому споді межигір’я наземних предметів не було видно, бо з земного погляду воно містилося глибоко під землею. Зате з верховин, тільки на Землі починався день, Плятнер міг бачити все, що там робилося. Іноді він спотикавсь об темну зелену скелю або зупинявся на краю провалля, а тим часом над головою в нього колихалося зелене галуззя сессексвілських алей; траплялось і так, що він начебто прогулювався сессексвілськими вулицями або, нікому не видний, піддивлявся, що робиться в тій чи тій хаті. І так він виявив, що майже з кожною людиною в нашому світі мають до чинення кілька тих рухливих голів, що за кожною людиною на Землі весь час стежать ті безпорадні безплотні істоти.
