Але спочатку виразно відмежуймо попередню частину цієї історії від дальшої. Все, що я досі розповідав, встановлено на підставі таких точних свідчень, які ухвалив би кожний юрист, фахівець у карних справах. Усі свідки ще живі, якщо читач має час, він може хоч завтра розшукати тих п’ятьох хлопців, або навіть, перемігши страх до грізного Ліджета, вчинити всім перехресний допит, підсідати їх та перевіряти, скільки читачеві заманеться. Не важко побачити і самого Ґотфріда Плятнера з його перекрученим серцем та трьома фотографіями. Можна вважати за доведене, що внаслідок вибуху він зник на цілих дев’ять днів, що повернувся він досить екстравагантним способом, за таких обставин, які самі собою могли роздратувати містера Ліджета, вже не кажучи про їх подробиці. Нарешті, легко впевнитися, що Плятнер повернувся перекрученим на взір відбитку в люстрі. З цього останнього факту, як я вже казав, майже неминуче випливає висновок, що протягом дев’ятьох днів Плятнер перебував у якомусь стані існування поза просторінню. Свідчення, що стверджують наведені факти, далеко істотніші за ті докази, на підставі яких повішено не одного вбивцю.
А от щодо того, де саме був Ґотфрід Плятнер, то тут ми не маємо інших відомостей, крім його власного оповідання, повного плутаних пояснень та мало не суперечних подробиць. Я зовсім не хочу підривати довіри до його слів, але мушу підкреслити, – а це якраз забувають зробити багато з тих авторів, які пишуть про нез’ясовні фізичні явища, – що тепер ми переходимо від реальних, незаперечних фактів до такої галузі, де кожна розсудлива людина має право вірити або не вірити, як їй до вподоби. Попередні факти роблять цю історію правдоподібною; через своє розходження з повсякденним досвідом вона видається неймовірною. Я особисто волію і трохи не впливати на читачеву думку, а просто переказати пригоду так, як мені розповів про неї Плятнер.
Можу додати, що він розказав мені її в моїй квартирі у Чізлгерсті, і тільки він покинув мене того вечора, я пішов до свого кабінету і записав усе, що лишилося в мене в пам’яті. Він був такий ласкавий, що згодом перечитав надрукований на машинці рукопис, а тому щодо точности викладу ні в кого не може бути найменшого сумніву.
Отже, Плятнер розповідає, що в момент вибуху в нього майнула виразна думка, ніби його вбито. Він відчув, як його піднесло вгору, а потім якась сила потягла його назад. Дуже цікавий для психологів той факт, що під час падіння думки його були виразні, і він міркував про те, чи гримнеться він на шафу з хімічним приладдям, а чи на підставку класної таблиці. Нарешті його ноги торкнулись землі, він похитнувсь і так і сів з розгону на щось м’яке і міцне. З хвилину він сидів приголомшений, потім зразу почув гострий пах смаленого волосся, і йому здалося, ніби Ліджетів голос питає про нього. Звичайно, ви розумієте, що на той час голова йому ішла обертом.
Спочатку в нього було таке враження, ніби він усе ще в класі. Він ясно й виразно бачив здивованих учнів і містера Ліджета, що ввіходив до класу. Цього він цілком певний, їх слів він не чув, але пояснив те оглушливим впливом вибуху. Все навкруги видавалося йому дивно темним і розпливчастим, та і цьому знайшов він відповідне, проте помилкове пояснення, подумавши, що то після вибуху кімнату повила хмара чорного диму. Крізь тьмяне марево постаті Ліджета й хлопчиків рухались невиразні і мовчазні, мов привиди. Лице Плятнерові все ще пашіло, обпалене полум’ям спалаху. А в голові йому, каже він, «усе макітрилось». Першою виразною його думкою було бажання знати, що він собі увередив. Він подумав, що, мабуть, осліп і оглух, і обережно обмацав обличчя і всі члени свого тіла. Далі його відчування трохи прояснились, і він з подивом побачив, що навкруги нема таких добре йому знайомих парт, ні іншої шкільної обстави. Натомість бовваніли якісь тьмяні, невиразні, сірі форми. А потім трапилося дещо таке, від чого він нестямно звереснув, а його приголомшені почуття відразу прокинулись до дії. Двоє хлопчиків, розмахуючи руками, один за одним пройшли крізь нього! Жодний з них анітрохи не почув, що тут був Плятнер. Важко уявити собі, що він відчув тієї хвилини. Вони пройшли крізь нього, розповідає Плятнер, лише злегка торкнувшись його, мов хмарка туману.
Після цього Плятнер спершу був подумав, що він умер. Але ж, маючи ще з дитинства дуже тверезі уявлення про смерть, він чи трохи здивувався, що його тіло не перестало існувати. Тоді йому спало на думку, що то не він умер, а всі інші: очевидно, вибух зруйнував Сессексвілську школу і знищив усіх, крім нього. Та й таке пояснення не могло задовольнити його, і йому довелося знов повернутися до своїх дивних спостережень.
Усе навкруги було надзвичайно темне, чорне, немов з ебену. Над головою розкинувся чорний небосхил. Єдиною плямою світла було бліде зеленкувате блимання з одного краю обрію, що освітлювало хвилясту лінію чорних пагорків. Це, кажу я, було його першим враженням. Поволі, в міру того, як Плятнерові очі звикали до темряви, він почав розрізняти серед навколишньої ночі ледве помітні переливи зеленкуватого сяйва. На цьому тлі меблі і присутні в класній кімнаті люди фосфоресціювали, справляючи враження невиразних, невідчутних на дотик привидів. Він простяг руку і без найменшого зусилля просунув її крізь стіну кімнати, недалеко каміна.
Плятнер розповідає, що він увесь час намагався привернути до себе увагу. Він кричав до Ліджета, пробував піймати котрогось із хлопчиків, що ходили туди й сюди, і тоді лише покинув ці спроби, коли до кімнати ввійшла місіс Ліджет, якої він, як молодший учитель, цілком природно не любив. Свідомість, що ти на цьому світі, але не належиш до нього, за Плятнеровим словом, була надзвичайно неприємна. Це відчування він досить дотепно порівнював до почувань кота, який стежить за мишею крізь зачинене вікно. Щоразу, як він силкувався зайти в стосунки з тим тьмяним, відомим йому світом, що оточував його, він завжди наражавсь на якусь невидиму, незрозумілу перепону.
Тоді він звернув увагу на найближчі предмети. Нерозбита мензурка з рештками зеленого порошку все ще була в його руці. Він сунув її в кишеню і почав обмацувати поблизьку місцевість. Виявилося, що він сидить на скелі, вкритій оксамитуватим мохом. Невиразна й туманна класна кімната заважала йому бачити ввесь темний краєвид, але в нього було таке почуття (мабуть, тому, що дув холодний вітер), ніби він сидить недалеко вершини стрімкої гори, а під ногами в нього простягається глибока долина. Зелене блимання на обрії, здавалось, яскравішало, захоплюючи дедалі більший простір. Плятнер підвівсь і протер очі.
Він начебто пройшов кілька кроків, спускаючись униз стромовиною, та спіткнувся, ледве не впав і сів на вищерблений уламок скелі, щоб почекати, коли розвидниться. Навколо панувала німотна тиша. Було так само тихо, як і темно, і хоч з гори і дув холодний вітер, не чути було ні шелесту трави, ні шуму галуззя. Плятнер почував, хоч і не міг бачити, що узгір’я, де він опинився, було скелясте й пустельне. Зелене світло раз-у-раз яснішало, до нього поволі домішувався криваво-червоний, неясний і прозорий відблиск, але це не пом’якшувало ні темряви над головою, ні сумовитости навкружних скель. Зважаючи на те, що трапилося далі, я ладен думати, що той червонуватий відблиск був лише оптичною маною. Щось чорне тремтіло весь час на блідому жовтувато-зеленому тлі обрію; нарешті з чорної безодні під Плятнеровими ногами донеслося тонке і пронизливе бамкання дзвона. В міру того, як яснішало світло, зростало в Плятнера почуття гнітючого чекання.
Можливо, що збігла година, або й більше, поки він сидів на своєму місці і стежив за тим, як розгорялося дивне зелене сяйво, поволі підбиваючись полум’янистим промінням до зеніту. Що більше яснішало сяйво, то невиразніші відносно, а може, й абсолютно, робилися примарні образи нашого світу. Десь, певно, справедливі обидва припущення, бо, мабуть, саме тоді, скільки йшлося про Землю, ті декілька кроків, що Плятнер пройшов, спускаючись з гори в той час, як затьмарювалось видиво нашого світу, перенесли його на долішній поверх школи: він пройшов крізь підлогу і опинився внизу, в більшій класній кімнаті, начебто сидячи в повітрі, між стелею та підлогою. Доволі виразно, але не так ясно, як містера Ліджета, бачив він пансіонерів. Вони готувалися до завтрашніх лекцій, і він з цікавістю зауважив, що багато з них, розв’язуючи завдання з Евклідової геометрії, шахрували за допомогою шпаргалок – творів, про існування яких він доти й гадки не мав. Але зелене світло світанку невпинно збільшувалось, і учні незабаром почали зникати.
