До цього часу в Плятнеровій історії нема нічого незвичайного, коли це на сцені з’являється зеленкуватий порошок. На жаль, походження його, здається, лишилося невідомим. Вібл плутано розповідає, ніби він знайшов його в якомусь пакунку в покинутій вапнярці близько Давнзу. Для Плятнера, а може, й для родини самого Вібла, було б зовсім не погано, коли б до цього порошку відразу, там-таки, де його знайдено, піднесли сірника. Молодий джентльмен, мабуть, приніс порошок до школи не в пакунку, а в звичайній восьмиунційовій мензурці, заткнутій газетним папером. Він віддав її Плятнерові, коли скінчилися лекції. Того дня чотирьох хлопчиків було залишено в школі після молитви, щоб вони надолужили деякі прогалини в своїх знаннях, і Плятнер доглядав їх у маленькому класі, де звичайно відбувалися лекції з хімії. Все приладдя до практичних вправ у хімії в Сессексвілській школі, як здебільшого по всіх приватних школах округи, визначалося суворою простістю. Воно переховувалось у невеликій шафовці, що стояла в ніші і була не місткіша за дорожню скриню. Плятнерові, напевно, обридло сидіти без діла, доглядаючи учнів, і він радо вітав Вібла з його зеленим порошком, як приємну розвагу. Він відчинив шафовку і негайно взявся до експериментів з аналізом принесеної речовини. Вібл, на своє щастя, сидів далеченько від Плятнера і дивився на нього. Чотири шалапути, вдаючи, ніби цілком поринули в свою працю, з цікавістю стежили нишком за вчителем. Навіть у межах Трьох Газів Плятнерові практичні вправи з хімії, гадаю я, були дуже сміливим заміром.
Усі хлопчики розповідають однаково про те, що робив Плятнер. Він відсипав трошки зеленого порошку в пробірку і почав по черзі діяти на нього водою, соляною кислотою, азотною та сірчаною. Не здобувши наслідків, він з половину всього порошку висипав з мензурки на грифельну дошку і підніс до цієї купки сірника. Мензурку він тримав у лівій руці. Речовина почала куритися, топитись і раптом оглушливо вибухла, сліпучо спалахнувши.
Усі п’ять хлопців, побачивши виблиск, наготовились до катастрофи і поховалися під парти, – тому жодний з них не був серйозно ушкоджений. Вікно з грюкотом вилетіло на рекреаційний двір, а класна таблиця перекинулася разом зі своєю підставкою. Грифельну дошку розтрощило на порох. Зі стелі попадав тиньк. Ніякої іншої шкоди не зазнали ні будинок, ні шкільне встаткування, і хлопчики, не бачачи Плятнера, спочатку були подумали, що він упав непритомний і лежить схований від їх очей партами. Вони посхоплювались зі своїх місць, щоб допомогти йому, і дивом вразились, нікого не знайшовши. Ще приголомшені несподіваним вибухом, вони кинулися до відчинених дверей, уявивши собі, що Плятнера десь, певно, поранено, і він утік з кімнати. Але Керзон, що біг попереду, ледве не наскочив в дверях на директора, містера Ліджета.
Містер Ліджет – огрядна, запальна людина з одним оком. Хлопчики розповідають, що він, спіткнувшись, вбіг до кімнати і напався на них з одним із тих помірних висловів, що їх звикли вживати нервові шкільні вчителі, щоб уникнути гірших. «Нещасний роззява! – крикнув він. – Де містер Плятнер?» Хлопчики запевняють, що він саме так сказав. («Ледар», «шмаркатий жовтодзюб» і «роззява» – то, здається, були улюблені вислови містера Ліджета в його розмовах з учнями).
Де містер Плятнер? Це питання частенько доводилось чути протягом найближчих днів. Немов справді враз здійснилась несосвітенна гіпербола: «розпався на порох». І найменшої часточки Плятнера не було видно; не знайшли навіть краплини крови, навіть ниточки з його одягу. Він, очевидно, весь до решти зник, не лишивши і сліду після себе, немов лунь його вхопив, кажучи словами приказки. Факту його абсолютного зникнення внаслідок вибуху ніяк не можна заперечувати.
Нема чого розводитися про переполох, викликаний цією подією в Сессексвілській школі, в самому Сессексвілі та по всій окрузі. Адже не один з читачів цих сторінок, мабуть, ще пам’ятає, що чув під час торішніх літніх вакацій ту чи ту версію цієї події, тепер уже призабутої. Ліджет зробив усе, що міг, щоб зменшити до мінімуму значення цієї історії. Він запровадив кару для учнів, яка полягала в тому, що провинний мусив написати двадцять п’ять рядків за кожну згадку Плятнерового імені, і заявив хлопчикам у класі, що він добре знає, де його помічник. Він боявсь, як пояснював сам, щоб цей вибух, що трапився, не зважаючи на всі вжиті заходи до скорочення небезпечних практичних вправ із хімії, не порушив репутації школи; так само могла пошкодити і всяка таємничість у справі з Плятнеровим зникненням. І справді, директор зробив усе, що від нього залежало, щоб висвітлити цю подію якнайзвичайнішим способом. Зокрема, він так заморочив голови перехресним допитом п’ятьом самовидцям, що їх опав сумнів щодо своїх власних почуттів. Проте, незважаючи на всі Ліджетові зусилля, прибільшене і перекручене оповідання про Плятнерове зникнення цілий тиждень тішило всю округу, і декотрі батьки з того чи того більш-менш пристойно придуманого приводу позабирали своїх дітей із школи. Не останнє місце в цій історії належить тому фактові, що багатьом з мешканців округи дуже виразно снився Плятнер увесь час, поки тривало загальне збентеження перед тим, як він повернувся, і що всі ті сни були напрочуд подібні один до одного. Майже всім марилося вві сні, як Плятнер кудись іде, іноді сам, іноді в якомусь товаристві, оточений блискучим веселковим сяйвом. Його лице в тих снах завжди було бліде і сумне, часом він на мигах звертався до сновидця. Декому з хлопчиків, очевидно, під впливом нічних кошмарів, увижалося, ніби Плятнер надзвичайно швидко наближається до них і зазирає їм у вічі. Інші втікали разом з Плятнером від якихсь невиразних, химерних істот кулястої форми, що гнались за ними. Та незабаром усі ці теревені поступилися місцем розпитам і пересудам, коли в середу, за тиждень після того понеділка, як стався вибух, Плятнер повернувся назад.
Повернувсь він за таких же дивних обставин, як і зник. Доповнивши трохи жовчний нарис містера Ліджета не зовсім упевненим оповіданням самого Плятнера, матимемо таку картину: в середу ввечері, навзаході сонця, перший з вищезгаданих джентльменів, упоравшись з усіма своїми денними справами, гуляв у садку, зриваючи полуниці, до яких він був дуже ласий, і частуючись ними. То – великий старосвітський сад, на щастя, захищений від цікавих очей високим муром з червоної цегли, увесь повитий плющем. Саме тоді, як містер Ліджет нахилився над одним особливо рясним кущиком полуниць, у повітрі щось блиснуло й загуло, і, перш ніж він встиг озирнутись, якесь важке тіло тарахнуло його ззаду. Він гепнувсь додолу, роздушивши полуниці, що тримав у руці, і впав так невдало, що циліндр – містер Ліджет додержується стародавніх поглядів щодо вчительського вбрання – низько насунувся йому на чоло, майже закривши одне око. Виявилося, що важкий набій, який черкнувсь об його плече і, гримнувшись збоку на землю, засів серед кущиків полуниць, є не хто інший, як давно зниклий містер Ґотфрід Плятнер, у неймовірно пошарпаному вигляді. Він був без комірчика і без капелюха, в брудній білизні, із закривавленими руками. Містер Ліджет так обуривсь і так здивувався, що залишився стояти рачки з насунутим на око циліндром. Він зразу ж напався на Плятнера, гостро дорікаючи йому за його неповажливу і чудну поведінку.
Ця навряд чи ідилічна сцена доповнює те, що я назвав би зовнішньою частиною Плятнерової пригоди, її екзотеричним боком. Я не вважаю за потрібне вдаватися тут у подробиці того, як містер Ліджет звільнив Плятнера. Всі ці деталі з переліком імен і дат та іншими відомостями можна знайти в докладному звіті про згадані події, поданому до Товариства Дослідження Анормальних Явищ. Першими днями майже нікому не впало в очі дивне переміщення правого й лівого боків у Плятнера; на це звернули увагу лише в зв’язку з його новою манерою писати з правого боку вліворуч. Сам він не тільки не похвалявся цими стверджувальними доказами, а навіть таївся з ними, побоюючись, щоб вони не відбилися несприятливо на його новому становищі. Пересув його серця помітили через кілька місяців, коли йому рвали зуба під наркозом. Плятнер дуже неохоче дозволив тоді лікареві побіжно оглянути себе, – лікар хотів ознайомитися з його будовою, щоб написати з цього приводу коротеньку замітку для «Анатомічного Вісника». Оцим вичерпуються всі матеріальні факти, і ми можемо тепер перейти до того, що розповів сам Плятнер про свою пригоду.
