– Справді, це якась нова порода мурашок, – казав він одного разу. – Нам доведеться бути... як то ви їх звете?.. ентомологами? Ці мурашки величезні! П’ять сантиметрів! Ще навіть і більші. Кумедно! Ми як ті мавпи... Нас послано ськати комах. Та вони й справді геть заїдають увесь край.

Раптом його опало обурення.

– Ви тільки уявіть собі, що несподівано виникнуть якісь ускладнення з Европою, – сказав він, – а я тут, – незабаром ми будемо вище за Ріо-Неґро, – і моя гармата ні до чого!..

Він обійняв своє коліно і замислився.

– Ті люди, що ми бачили на танцях, прийшли звідти. Вони втратили все, що мали. Одного дня в їх хатах з’явились мурашки. Звісно, всі навтіки. Бачте, коли з’являються мурашки, доводиться тікати й кидати їм хату, бо загризуть. Розумієте? Гаразд. Минув якийсь час, люди кажуть собі, що мурашки вже забралися геть, і повертаються додому... Та де там, мурашки не пішли. Люди пробують увійти до хати – син увійшов... Мурашки на нього.

– Обліпили його?

– Усього покусали. Він ходу з хати, наробив крику і бігом повз своїх просто в річку. Розумієте? Забіг у воду і потопив мурашок, – еге! – Жерілью спинився, наблизив свої млосні очі до Голройдового лиця і поплескав інженера по коліні. – Тієї ночі він помер, так наче його вжалила гадюка.

– Невже отруєний... мурашками?

– А хто його знає? – Жерілью знизав плечима. – Можливо, що вони дуже покусали його... Коли я ставав на службу, то на те, щоб воювати з людьми. А це – це мурашки. Вони прийдуть і підуть собі геть. Це не робота для вояка!

З того часу він частенько здіймав з Голройдом розмову про мурашок, і щоразу, коли траплялося здибатися у цій необмеженій пустині води, сонця й далеких лісів з будь-якими заступниками людства, Голройд, уже чи трохи напрактикований у місцевій мові, завжди чув слово «saüba», що починало панувати в усіх розмовах.

Він помічав, що інтерес до мурашок зростає, що дальше – то більше. Жерілью майже раптом забув усі свої колишні теми, а португальському лейтенантові враз розв’язався язик. Він дещо знав про тих мурашок, що нищать листя, і викладав свої знання в цій галузі. Жерілью іноді перекладав Голройдові його оповідання. Лейтенант розказував про маленьких робітників, які працюють і б’ються, і про великих, що командують і керують, оповідав про те, як ці останні залазять за комір, кусають і п’ють кров. Він говорив, як вони відкушують листя і роблять з них м’який пухкий настил, як їх мурашники в Каракасі мають часом сотні ярдів упоперек. Два дні всі троє сперечалися про те, чи є в мурашок очі. Другого дня по півдні суперечка зробилася занадто запальна. Голройд урятував становище: він поїхав човном на берег, щоб наловити мурашок усяких порід. Коли він повернувся з ними на судно, виявилось, що в одних були очі, а в одних не було. Довго сперечалися ще й про те, чи кусають мурашки чи жалять.

– У тих мурашок, – казав; Жерілью, зібравши інформації в одному ранчо{35}, – великі очі. Вони не розбігаються, як інші, звичайні, вони залазять в усі кутки і давляться, що ви робите.

– А вони жалять? – спитав Голройд.

– Авжеж жалять, і в жалі в них отрута, – він замислився. – Не розумію, чим можуть зарадити тут люди... Вони прийдуть і підуть.

– Та ці не підуть.

– Підуть! – сказав Жерілью.

Далі за Таманду тягнеться миль на вісімдесят низький незалюднений берег. Він сягає аж до того місця, де головна течія ріки зливається з Батемською відногою, утворюючи тут ніби велике озеро. Починаючи звідти, ліс підступає дедалі ближче до ріки, а незабаром підходить до самих берегів. Характер фарватеру зміняється, під водою трапляється сила затоплених дерев. Тієї ночі канонерка «Банжамен Констан» закинула якір під навислими над рікою деревами. Вперше за кілька день повіяло чарівним холодком, і Жерілью та Голройд довго сиділи на палубі, курили і тішились приємним почуттям. Капітан був до краю заклопотаний мурашками і питанням про те, що можна з ними зробити. Нарешті він надумався лягти спати. Поклавшись на матраці, принесеному на палубу, – безнадійно збентежена людина, – він і засинаючи з розпачем питав сам себе: «Що може людина вдіяти з мурашками?.. Все це безглуздя».

Голройд лишився сам і поринув у думки, чухаючи покусані руки.

Він сидів на бульварку і прислухавсь до нерівного дихання Жерілью, аж доки той не заснув міцно. Потім йому спало на увагу дзюрчання і хлюпання води, і його знов охопило почуття неосяжного, що дедалі збільшувалось з того часу, як вони покинули Пару і почали здійматися вгору рікою. Судно було ледве освітлене, з носа спочатку долітали голоси, але незабаром усе стихло. Голройд переводив очі з невиразних темних обрисів середньої частини канонерки на берег, на чорний, повний тайни ліс. Морок час від часу прорізали летючі блищаки і в гущавині ні на мить не вщухав шелест чужого, таємничого життя...

Якась нелюдська неосяжність цього краю вражала і пригноблювала Голройда. Він знав, що людей на небі нема, що зорі – тільки цятки в безмежному просторі, що океан – величезний і неприборканий, проте звик думати, що земля належить людині. І там, в Англії, вона справді належить людям. Якщо там існує щось дике, то тільки з дозволу людського. Там скрізь – дороги, огорожі і цілковита безпека. В атласах земля – теж надбання людини; її пофарбовано різними фарбами, щоб показати право людини на неї, на протилежність вільній, всесвітній блакиті моря. Він уважав за доведене, що неминуче настане день, коли скрізь на землі вґрунтуються плуг і культура, світло, трамвай, добрі шляхи, – скрізь пануватиме впорядкована безпечність. А тепер його огортав сумнів.

Цей ліс був безкраїй, він мав вигляд чогось непереможного, і людина тут в кращому разі видавалася випадковим, непроханим заходнем. Можна було перейти цілі милі, і скрізь те саме – тиха, мовчазна боротьба велетнів-дерев, стелюхів, що глушили все навколо, квітів, свідомих свого права. Алігатори і черепахи, численні відміни птахів і комах, – усі вони почували себе вдома, на своїх місцях... тільки не людина. Щонайбільше – вона жила серед ворожого оточення на якійсь підступній ділянці, змагалася з бур’янами, боролася зі звір’ям, з комахами, щоб тільки втриматися на ній, і, ставши жертвою гадюки чи дикої тварини, комахи чи пропасниці, безславно покидала відвойований клаптик землі. В багатьох місцях, нижче за водою, – ясно було видно, – їй довелося відступити. Тут і там котрась безлюдна бухточка ще зберігала назву casa{36}; не менш красномовно свідчили про поразку людини білі зруйновані стіни чи то напіврозвалена башта, що маячили де-не-де. Мабуть більше панували тут пума і ягуар...

А хто ж був тут справжній господар?

У цьому лісі, на протязі кількох миль, живе мурашок більше, ніж людей на цілому світі! Ця думка здалася Голройдові зовсім новою.

Минуло скількись тисячоліть, і люди з варварського стану піднеслися до того ступеня цивілізації, який дав їм відчути, що вони господарі майбутнього і владарі Землі! Що ж може стати на перешкоді комахам піти тим самим шляхом? Ті з них, що їх знають люди, живуть невеличкими, по кілька тисяч особнів громадами, і не роблять спільних спроб боротися з сильнішим світом. Але в них є кмітливість, є своя мова! Які є підстави вважати, що вони повинні спинитися на цій стадії довше, ніж людина стояла колись на своїй варварській? Уявімо ж собі, що вони почнуть зафіксовувати свої знання, як те робила людина за допомогою книжок та записів, утворювати великі держави і вести організовану і планову війну!

Голройдові навернулись на пам’ять відомості, що їх зібрав Жерілью про тих мурашок, до яких вони оце наближалися. Ці мурашки випускають отруту, подібну до гадючої. Так само, як мурашки-листорізи, коряться вони своїм трохи більшим ватажкам. Вони хижаки, і, прийшовши куди, там уже й зостаються.

Ліс стояв тихий і мовчазний, вода хлюпотіла об борт судна. Над ліхтарем угорі безгучно кружляв примарний рій нічниць.