– Вона більша! Вона ясніша!
І справді, щербатий Місяць, одна чвертина повного, що саме сідав на заході, був багато блідіший за неї, та навіть на всю, на повну свою величінь, навряд чи міг він тепер рівнятися блиском до маленького кола дивовижної нової зорі.
– Вона ясніша! – кричала юрба на вулицях. Але по темних обсерваторіях спостережники переглядались один з одним, затаївши дух.
– Вона ближче! – казали вони. – Ближче!
І один голос вторував другому: «Вона ближче!» Телеграф підхопив, вистукуючи, ці слова, вони забриніли по телефонних дротах, їх у тисячах міст набрали заяложені складачі. «Вона ближче!» Люди, що писали в конторах, покидали свої пера, вражені чудною подією. Люди, що балакали в тисячах місць, натрапили враз на химерну можливість, що крилась у цих словах: «Вона ближче!» Вістка мчала збудженими вулицями; її вигукували на скутих морозом дорогах тихих сіл; люди, що вичитали її з тремтячих шпальт, зупинялися в осяяних жовтим світлом дверях і викрикували її подорожнім. «Вона ближче!» Розчервонілі й блискучі красуні, почувши новину, переказану в жартівливому тоні між двома танцями, вдавали, ніби це їх надзвичайно зацікавило.
– Ближче! Невже? Як це цікаво. Які розумні-розумні мають бути ті люди, що викривають такі речі!
Самотні мандрівці, чвалаючи зимової ночі, мурмотіли, щоб підбадьорити себе, підводячи очі до неба:
– Треба, щоб вона ще більше наблизилась, бо ніч така ж холодна, як людське милосердя. Щось не стало тепліше від того, що вона ближче. Все те саме.
– Що мені до цієї нової зірки! – лементувала жінка, стоячи навколішках коло свого небіжчика.
Школяр, уставши раненько, щоб підучитись до іспиту, заплутався вкрай, помітивши велику білу зорю, що ясно і повно світила крізь морозяні квіти на його вікні.
– Центровідбіжна, центротяжна, – бубонів він, спершись підборіддям на свій кулак. – Спинити планету серед її ходу, позбавити її відбіжної сили, що тоді? Центротяжна переможе і планета впаде на Сонце. І це... Чи не перетинається часом її путь з нашою? Хотів би я знати...
День той згас, як усі його брати, і дивовижна зоря зійшла знову на останній сторожі морозяної темряви. І була вона тепер така промениста, що прибутний Місяць здававсь лиш блідою жовтою примарою, власним своїм велетенським привидом, що навис над заходом. В одному місті у південній Африці справляв весілля великий чоловік, і вулиці було пишно розцвічено огнями, щоб вітати його поворот з молодою.
– Навіть самі небеса зілюміновано сьогодні», – казали облесні прибічники.
Під сузір’ям Козерога двоє коханців-негрів, відкинувши страх перед диким звіром і нечистою силою палкого кохання ради, затаїлися в очеретяній гущавині, де блищаки літали в повітрі.
– Це наша зоря, – шептали закохані, почуваючи себе втішно під її м’яким світлом.
Професор математики сидів у своєму кабінеті, відсунувши від себе папери. Його вирахування були вже скінчені. В білій пляшечці ще залишалося трохи зілля, що дало йому змогу не спати і працювати чотири довгі ночі. Щодня викладав він лекції своїм студентам, спокійний, точний, терплячий, як завжди, і потім негайно повертався до цих важливих вирахувань.·Лице в нього було трохи схудле і виснажене зі штучно підтримуваної бадьорости. На якийсь час він, здавалося, поринув у задуму. Потім підійшов, до вікна, і фіранка клацнула і піднялась догори. На півдорозі до зеніту, над скупченням дахів, над димарями й шпилями міськими зависла зоря.
Він подивився на неї, як дивляться в очі хороброму ворогові.
– Ти можеш убити мене, – сказав він згодом, – але я вміщаю тебе, так само як увесь всесвіт, у цьому маленькому мозкові. Я не помінявся б. Навіть тепер.
Він глянув на пляшечку з зіллям.
– Більше не буде потреби спати.
Другого дня опівдні, хвилина в хвилину, він увійшов до своєї авдиторії, поклав капелюха на край стола за давнім своїм звичаєм і уважно вибрав великий шматок крейди. Студенти посміювалися з того, що він не міг, викладаючи, не крутити в пальцях шматка крейди, і одного разу призвели його до цілковитої безпорадности, сховавши цей доконче йому потрібний додаток. Він увійшов, обвів очима з-під сивих брів амфітеатр молодих, свіжих облич і звернувся до них з промовою, як завжди, свідомо-простою.
– Постали обставини, – сказав він і спинився, – обставини незалежні від мене, які не дадуть мені довести до кінця курс, що я намітив. Може виявитися, панове, дозволю собі сказати коротко й просто, що Людина існувала марно.
Студенти ззирнулися між собою. Чи так вони почули? «Збожеволів чи що?» І вже брови піднеслися, вискалилися зуби, та одне чи два лиця не втратили уважливого виразу перед спокійним, облямованим сивизною професоровим обличчям.
– Буде цікаво, – казав він далі, – присвятити цей ранок викладові тих вирахувань, що привели мене до цього висновку, скільки я зможу з’ясувати це вам. Припустімо...
Він обернувся до таблиці, обмірковуючи діаграму, як робив те звичайно.
– До чого це стосувалось: «Існувала марно?» – спитався пошепки один студент у другого.
– Слухай, – відповів той, кивнувши головою на професора.
І незабаром вони почали розуміти.
Тієї ночі зоря зійшла пізніше, бо її власне простування в східному напрямку трохи відхилило її путь крізь сузір’я Лева до Діви, і вона була така блискуча, що небо перетворилося на осяйну синяву, коли вона зійшла, і всі зорі, крім Юпітера, що стояв близько зеніту, Капелли, Альдебарана, Сіріуса та голоблі Воза загасли одна по одній. Була вона біла й прекрасна. В багатьох місцях світу оточало її тієї ночі бліде коло. Вона помітно збільшилася. На чистому тропічному небі, що переломлює світло, вона видавалася рівною трохи не чверті Місяця. В Англії землю ще сковував мороз, але було так видно, наче тривала місячна ніч в середині літа. При цьому холодному ясному сяйві можна було вільно читати звичайний друк, і міські огні світилися жовто і тьмяно.
Ніде ніхто не спав тієї ночі. Над усім християнським світом завис похмурий стугін: по селах – тихий, мов бджоли бриніли у вересі, гучний і пронизливий – над містами. То дзвони гули на мільйонах пожежних башт і дзвіниць, закликаючи людей не спати і не грішити, а забиратися до своїх церков та молитися. А вгорі, зростаючи і розжеврюючись в міру того, як Земля котилася своїм шляхом і минала ніч, здіймалась сліпуча зоря.
По всіх містах світились усю ніч огні, сяяли корабельні пристані і всі дороги, що вели на високості, були освітлені і повні людей. І на всіх морях, що обмивають береги цивілізованих країн, пароплави з тремтячими машинами і кораблі з напнутими вітрилами, вщерть повні людей і живої тварі, пливли в океан і на північ. Бо вже телеграф переказав застереження ученого математика всьому світові, і їх перекладено на сотні мов. Нова планета і Нептун, злучившись у полум’яних обіймах, летіли шаленим летом, наближаючись щораз більше до Сонця. Щохвилини ця огняна маса пролітала сотні миль, і щохвилини збільшувалась її жахлива швидкість. Зберігаючи свій теперішній напрямок, вона повинна була б пролетіти на сто мільйонів миль від Землі, і навряд чи їй пошкодила б чимсь. Але ж недалеко призначеної їй путі, заким що тільки злегка зачеплена, оберталась могутня планета Юпітер зі своїми місяцями, плаваючи в своїй пишноті навколо Сонця. Притягання поміж огнистою зорею і найбільшою з планет тепер щохвилини зростало. А наслідок цього взаємного тяжіння? Юпітер неминуче збочить зі своєї орбіти на еліптичну путь, і споломеніла зоря, відхилившись через його притягання далеко вбік від своєї дороги до Сонця, «зробить криву» і, хоч, може, й не зіткнеться з нашою Землею, та, напевно, пролетить дуже близько від неї.
– Землетруси, вибухи вулканів, циклони, височенні буруни на океанах, поводі і безупинне підвищування температури, що його меж я не можу визначити, – так пророкував професор математики.
І вгорі, немов потверджуючи його слова, самотня, холодна й бліда, блискотіла зоря близької загибелі.
Багатьом з тих, що вдивлялись у неї тієї ночі, аж їм очі боліли, видавалося, що вона помітно наближається. В ту ніч змінилася теж і погода, і мороз, що сковував усю центральну Европу, Францію й Англію, заступила відлига.
