Так прожили вони тиждень. І ввесь той тиждень дні були безхмарні, а ночі зоряні, і кожної ночі прибутний місяць дедалі ясніше сяяв на небі. А все ж блискучі барви перших вражень непомітно блякли і блякли з кожною дниною. Напади красномовства спостигали Дентона не так часто, йому почало бракувати тем для захоплення; втома після довгої подорожі з Лондона і досі давалася взнаки, а до того ще обоє позастуджувались. Крім того, Дентон зробив несподіване відкриття, що йому нема чим заповнити час. В одному місці серед наваленого мішма старого мотлоху він знайшов поржавілий рискаль і спробував скопати ним занедбаний, порослий травою садок, хоч йому не було чого сіяти, ані садити. Та попрацювавши півгодини, він повернувся до Елізабети з мокрим від поту обличчям.

– Вони були, мабуть, справжні велетні, ті старожитні люди, – сказав він дружині, не уявляючи собі, що можуть зробити звичка та вправи. І вони пішли того дня на прохідку попід стягою горбів у напрямку до Лондона і йшли, доки він не заблищав перед ними в глибині долини.

– Хотів би я знати, що там тепер робиться, – зауважив Дентон.

Погода тим часом змінилася.

– Дивись, які хмари! – скрикнула Елізабета.

Справді, темно-пурпурні на півночі і сході хмари вже сягали своїми розірваними краями зеніту. Поки молоді люди бралися на пагорок, швидкі хмари, мов прапорами, заступили вечірню заграву. Раптовий вітер загойдав старі буки, зашумів у верховітті, і Елізабету обняв дрож. Ген-ген на обрії блиснула блискавка, наче нагло вихоплений меч, і в далині покотився по небі грім. І поки вони стояли вражені на пагорку, на них сипонули перші краплі ливного дощу. Через хвилину останній відблиск заходу сонця щез за градовою запоною, знов спалахнула блискавка, ще гучніше прогримотів грім, і ввесь околишній світ потемнів і нахмурився.

Узявшись за руки, діти міста пустилися бігти з пагорка вниз, невимовно здивовані небаченими доти явищами. Та перш ніж вони добігли додому, Елізабета заплакала з переляку. Поринула в темряву земля побіліла навколо від граду, що сік їх і хрупотів їм під ногами.

Потім почалася для них химерна і жахлива ніч. Уперше за свого життя опинились вони у кромішній пітьмі. Вони вимокли до останнього рубчика і тремтіли з холоду. Навкруг них порощав град, крізь діряву покрівлю їхньої пустки цюрком текла вода, збираючись у калюжі й річки на рипучій підлозі. Налітаючи, бирса стрясала стару будівлю. Будинок скрипів, часом із його стін обвалювалась і розбивалася на дрібні грудки глина, або зірвана черепиця торохкотіла по даху і з гуркотом падала вниз у порожню теплицю. Елізабета мовчала і тільки трусилася з голови до ніг. Дентон обгорнув її своїм пишним, але легеньким міським плащем, і вони сиділи, причаївшись у темряві. Грім гримотів щоразу ближче й гучніше, щораз сліпучіше блискала блискавка, на мить вихоплюючи з пітьми мокру кімнату, що була їх захистком.

Досі їм траплялося бувати на вільному повітрі тільки за ясної сонячної години. Все їхнє життя спливало в теплих, повних повітря переходах, залах чи кімнатах новітнього міста. Тієї ж ночі, видалося їм, опинились вони в якомусь іншому світі, серед безладного хаосу буйних сил, майже без надії побачити коли місто знову.

Бурі, здавалось, кінця не буде. Нарешті на них найшов сон, і вони дрімали в переміжках між перекотами грому, і тоді непомітно, майже раптом, усе вщухло. Коли стих у далечині останній гомін дощових крапель, вони почули якісь незнайомі звуки.

– Що це таке? – скрикнула Елізабета.

І знов донеслися ті самі звуки. То валували собаки. Гавкітня пролунала у відлюдному завулку і полинула далі. У вікно, кидаючи на побілілу протилежну стіну тінь від його рами чорний й силует дерева, світив прибутний місяць. Через якийсь час, коли почало розвиднюватись і вже можна було розглядіти дещо, знову, десь ближче, почулася гавкітня і зразу ввірвалась. Вони прислухались і незабаром почули прудкий тупіт навколо дому та уривисте гарчання.

– Ш-ш... – прошепотіла Елізабета і показала рукою на двері.

Дентон пішов до дверей, спинився посеред кімнати, послухав і вернувся знов до дружини з удавано-байдужим виглядом.

– То, мабуть, кунделі Харчового Товариства, – сказав він. – Вони нам не зроблять шкоди.

Він сів поруч Елізабети.

– Ну, та й ніч же була! – вів він далі, силкуючись заховати від неї свою тривогу.

– Я не люблю собак, – сказала Елізабета після довгої павзи.

– Собаки нікого не займають, – мовив Дентон. – За старих часів, у дев’ятнадцятому віці, в кожного був собака.

– Я читала одне оповідання. Там собака загриз людину.

– Тільки не такої породи, – впевнено заперечив Дентон.

– У деяких з отих романів... багато перебільшень.

Раптом гавкітня і тупіт собачих лап уже розляглися на сходах. Чути було навіть відсапування. Дентон скочив на ноги і вихопив меча з-під вогкої соломи, на якій вони лежали. У дверях з’явився худий кундель і зупинивсь на порозі. Ззаду визирав другий. З хвилину людина і звір нерішуче дивились одно на одного.

Потім Дентон, зовсім не знаючи, як поводитися з собаками, порвався вперед.

– Геть звідси! – гукнув він, незграбно вимахуючи мечем.

Собака стрепенувся і загарчав. Дентон враз спинився.

– Песику, песику! – сказав він.

Гарчання перейшло в гавкітню.

– Гарний собачка! – ще раз спробував був Дентон удатись до лагоди.

Другий собака й собі загарчав і загавкав. Унизу, на сходах, озвався ще й третій, якого подружжя не бачило. Інші теж підхопили, знадвору. Дентонові здалося, що їх дуже багато.

– Досада, – сказав він, не відводячи очей від переднього пса. – Пастухи ще не скоро приїдуть з міста, а собаки, звичайно, нас не знають.

– Я нічого не чую! – крикнула Елізабета. Вона підвелася і підійшла до нього.

Він сказав те саме вдруге, але гавканина заглушала його слова. Ці звуки якось дивно розпалювали в йому кров і збуджували доти незнані йому почуття. Обличчя його набрало нового виразу. Він гукнув ще раз. Та собаки не перестали гавкати, немов перекривлюючи його. Один кундель наїжився і ступив наперед. І враз Дентон повернувся, викрикнув жаргоном підвальних поверхів щось незрозуміле Елізабеті й кинувся на собак. Гавкіт раптом урвався, чути було тільки гарчання й клацання зубами. Елізабета побачила голову переднього пса, вищирені зуби, прищулені вуха. В повітрі мигнуло лезо меча. Пес підстрибнув і відскочив назад.

Тоді Дентон, гукаючи і з несподіваною легкістю розмахуючи над головою блискотливим мечем, погнався за собаками вниз по сходах і зник з очей. Елізабета метнулась була йому навздогін, та побачила на майданчику кров, – і спинилася. Почувши надворі вовтузню собак і Дентонові крики, вона підбігла до вікна.

Дев’ятеро вовкоподібних кунделів порозбігалися в різні боки. Один корчився на землі перед ґанком. До краю захоплений тим дивним почуттям насолоди боротьбою, що дрімає в крові навіть найкультурнішої людини, Дентон кричав і гасав по подвір’ї. Потім Елізабета побачила дещо таке, чого її чоловік не помічав у запалі боротьби: собаки крутилися навколо, забігаючи то з того, то з того боку, і, видимо, збирались напасти на нього.

Елізабета в одну мить зрозуміла небезпечність становища. Вона хотіла крикнути, але відчула, що вмліває, і з хвилину простояла зовсім безпорадна, а потім, піддаючись несвідомому поривові, підібрала свою білу спідницю і кинулася сходами вниз. У сінях стояв заржавілий рискаль. Якраз те, що їй треба! Елізабета схопила його і – геть з дверей.

Вона надбігла саме впору. Один собака качався долі, майже зовсім перерубаний надвоє, але другий вчепився Дентонові в стегно, третій схопив його, ззаду за комір, а четвертий гриз зубами меч і злизував з його свою власну кров. Від п’ятого пса Дентон відбивався лівою рукою.

Те, що сталося з Елізабетою, коли вона побачила все це, більше пасувало б до першого століття, аніж до двадцять другого. Вся лагідність вісімнадцятилітньої міської панянки зникла вмить перед первісною небезпекою. Рискаль важко вдарив і розчерепив собаці голову. Другий кундель, уже наготовившись стрибнути, заскавчав з переляку перед несподіваним ворогом і метнувся вбік. Двоє інших пропустили нагоду вчепитися в Елізабетину спідницю.