З самого краю одної із зовнішніх смуг дороги мовчки і якось чудно соромлячись одно одного йшли наші молоді. Мандруючи пішки, їм довелося багато дечого наслухатись від проїжджих, бо року 2100 пішоходці на англійських дорогах були такою ж дивиною, якою був би автомобіль у 1800 році. Але Дентон і Елізабета йшли та йшли, втупивши очі вперед, і не звертали уваги на глузування.

Просто них, на півдні, здіймалася блакитна стяга Давнзьких горбів{13}, поволі, що ближче підходило до неї молоде подружжя, зеленішаючи. На верхах горбів височіла низка велетенських повітряних турбін – додаток до тих, що підносилися над міськими покрівлями, – і безнастанно мигтіли довгі вранішні тіні від вертких турбінних лопатей. Опівдні Дентон і Елізабета підійшли так близько до пасма, що могли розгледіти тут і там купки блідих цяток. То були вівці з отар М’ясного Відділу Харчового Товариства. Ще через годину минули засіяні поля – останні плеса корінняків, огорожу навколо них, заборонні написи входити за огорожу. Рівний шлях з усім його рухом та гомоном завернув у глибоку влоговину, і молоді мандрівники змогли збочити з нього і пішли зеленим моріжком, здіймаючись схилом пагорка.

Ще ніколи цим дітям новітнього міста не траплялося бувати в такій відлюдній місцині.

Зголоднілі і зморені, – їм рідко доводилося ходити пішки, – вони посідали на низько викошену, без жодного бур’янчика, траву і вперше озирнулись на місто, звідки вийшли. Воно широко розкинулось і виблискувало в блакитній імлі, що здіймалася над долиною Темзи. Вгорі, по схилах пагорків ходили вівці. Елізабета доти ні разу не бачила на волі великих тварин, і їй стало трохи моторошно, але Дентон заспокоїв її. Якась білокрила пташка кружляла в небесній синяві, над їхніми головами.

Спочатку вони мало розмовляли; тільки попоївши, їм трохи розв’язались язики. Дентон заговорив про щастя, якого вони нарешті добулись, про те, як безглуздо було зволікати і не видертися зразу з тієї пишної в’язниці, де переходило їх життя; заговорив про повні романтизму старі часи, що навіки минулися. Непомітно він розхвалився і навіть підняв меча, що лежав на землі побіч його. Елізабета взяла зброю в нього з рук і провела тремтячим пальцем по гострому лезу.

– І ти міг би... міг би звести меча і вдарити людину? – спитала вона.

– А чом би й ні, коли б була потреба?

– Та це ж так жахливо. Була б рана, – додала вона до краю знесиленим голосом, – і пішла б кров.

– Адже ти не раз читала в старовинних романах...

– О, я знаю, – заперечила вона, – та це зовсім щось інше, ніж у романах. Кожний знає, що там не кров, а тільки червона фарба. А ти кажеш, що міг би... вбити! – вона з сумнівом глянула на нього й віддала йому меча.

Відпочивши і перекусивши, вони підвелися і рушили далі до горбів.

Їм довелось пройти дуже близько повз велику отару овець. Вівці мекали і здивовано дивились на незнайомі постаті. Елізабета, ніколи не бачивши до того часу овець, аж здригнулась на думку, що ці ніжні створіння колись заріжуть і з’їдять. Десь далеко загавкав чабанський собака, між підпірками турбін з’явився чабан і пішов до подорожників. Наблизившись, він гукнув, питаючи, куди вони простують.

Дентон якийсь час вагався, потім коротко пояснив, що вони шукають собі житла серед руїн на Давнзьких горбах, щоб там оселитись. Він силувався говорити недбало і впевнено, так, наче то була звичайна річ. Чабан недовірливо подивився на нього.

– Ви, мабуть, чогось накоїли там? – спитав він.

– Нічого, – відповів Дентон. – Ми тільки не хочемо більше жити в місті. Чого нам лишатися там?

Чабан глянув на них ще з більшою недовірою.

– Ви тут не проживете, – сказав він.

– Хочемо спробувати.

Чабан переводив очі з одного на другого.

– Ви взавтра ж повернетесь назад, – вимовив він. – Удень то воно ніби й нічого, як сонечко світить... А чи ви певні, що нічого такого не наброїли? Ми, чабани, не дуже великі приятелі поліцаям.

– Ні, – рішучо відповів Дентон, дивлячись йому в очі. – Але ми надто бідні, щоб жити в місті, і нам огидна сама думка про синю блюзу робітників та підневільну працю. Ми хочемо жити тут по-простому, як жили колишні люди.

Чабан був бородатий чоловік із задумливим лицем.

– Тоді були скромні потреби, – зауважив він, кинувши погляд на делікатну, вродливу Елізабету.

– І в нас теж скромні, – відказав Дентон.

Чабан посміхнувся.

– Ідіть оцією дорогою, – сказав він, – уздовж хребта, під самими турбінами. Праворуч побачите окописька і купи руїн. Там колись було місто Епсом. У ньому вже не лишилося будинків, і навіть цегла пішла на кошари для овець. Підете далі і побачите другу купу руїн край городів. То Лесергед. Тут горби завертають і тягнуться вздовж долини. Почнуться букові ліси. Простуйте ввесь час попід хребтом, і він вас виведе на зовсім необроблені місця. Хоч як нищили бур’яни, проте в тій глушині ще ростуть де-не-де папороть, сині дзвіночки і всякі інші непотрібні рослини. Посеред тієї місцевости, під турбінами, стелеться рівна стежка, брукована камінням. Кажуть, що то рештки Римської дороги, збудованої дві тисячі років тому. Візьміть праворуч від неї, спустіться в долину і тримайтеся берега річки. Незабаром вийдете на вулицю, де обабіч будуть будинки. На деяких і досі збереглися покрівлі. Отам знайдете собі притулок.

Вони подякували.

– Тільки дуже вже тихо там. Як стемніє, – жодного огника, і ходять чутки про грабіжників. Дуже сумно й відлюдно. Ніяких розваг – ні фонографів, ні кінематографів – нічогісінько. Захочете їсти – харчів нема, заслабнете – нема лікаря....

Він затнувся.

– Проте ми спробуємо, – мовив Дентон, рушивши з місця; коли це йому спала на думку несподівана ідея: він запропонував чабанові допомагати їм і умовився з ним, щоб той купував у місті і приносив їм усе потрібне, певного часу і в певне місце.

Надвечір вони дійшли до покинутого села. Порожні і мовчазні будинки палали золотом у світлі вечірньої заграви. Вони видалися їм такими маленькими і чудними. Дентон і Елізабета переходили від одного будинку до одного, дивуючись на їхню просту будову, і не знали, на якому спинитись. Нарешті, в залитому сонячним сяйвом кутку одної кімнати з заваленою надвірною стіною вгляділи вони квітку, дику блакитну квіточку, яку проминули полільники Харчового Товариства.

На цьому будиночку і спинилися вибором Дентон та Елізабета. А втім, того вечора вони недовго пробули в ньому, бо їм хотілося тішитись природою. До того ж, коли зовсім смеркло, будинки здавались примарними і моторошними. Отож, перепочивши, молодята знов вернулись на вершок пагорка, щоб на власні очі побачити німотне небо з ясними зорями, що про нього так багато співали стародавні поети. Видовище справді було надзвичайне, і захоплений Дентон був такий же красномовний, як зорі. Спустилися з пагорка і вернулись додому, коли вже почало на світ займатися. Спали мало; прокинулись уранці і почули – на дереві, близько їх притулку, співає дрізд.

Так почало своє життя в добровільному вигнанні це молоде подружжя двадцять другого століття. Ранок минув серед турбот. Треба було дослідити всі ресурси нової домівки, де вони збиралися провадити своє просте життя. Дослідження посувалось не дуже то швидко і не дуже далеко сягало, бо вони не розлучалися і на мить і скрізь ходили взявшись за руки. Проте їм пощастило назбирати собі деякої хатньої обстави. Край села містились комори з зимовим кормом для овець Харчового Товариства. Дентон притяг звідти кілька великих оберемків сіна, і з нього зробили постелі. Де-не-де в будинках ще збереглися рештки примітивних, незграбних, на їх погляд, дерев’яних меблів – старі, попсуті грибами столи і стільці. Цілий день обоє були в підвищеному настрої і говорили про все з таким же захватом, що й напередодні. Надвечір знайшли нову квітку – дзвіночок. По півдні долиною вздовж річки проїхало великою багатоколіскою кілька пастухів Харчового Товариства. Молоде подружжя сховалось, бо присутність цих людей, як сказала Елізабета, порушила б усю поезію їхнього старовинного закутку.