Побутом, манерами і звичаями робітники мало чим відрізнялись від своїх предків, мешканців Іст-Енду{10} за часів королеви Вікторії, хіба тільки тим, що виробили собі особливу мову. Вони жили і вмирали внизу в своїх льохах, підіймаючись нагору тільки в тих випадках, коли цього потребували умови їхньої праці. Здебільшого вони й народжувались для такого життя, а кращого зовсім не знали, тим то легко зносили свою мізерію, та таким людям, як Дентон і Елізабета, поринути в те життя було страшніше за смерть.
– А хіба нам лишається щось інше? – спитала Елізабета.
Дентон мусив одверто признатися, що він, справді, не знає нічого іншого. Не кажучи про те, що його стримувало почуття делікатности, він не був певен, чи сподобається Елізабеті ідея позичити грошей під заставу її майбутнього майна.
Навіть переїхати до Парижу не мали вони за що, – говорила дівчина, – та й в Парижі, так само як і в цілому світі, жити без коштів було б їм не легше, ніж у Лондоні. Дентон міг тільки мріяти вголос: «О, коли б ми були жили за тих щасливих часів, моя люба!» – бо навіть Вайтчепел{11} дев’ятнадцятого віку уявлявся їм в романтичному світлі.
– Невже так таки й нема жодного порятунку? – скрикнула дівчина і враз заплакала. – Невже треба чекати ці довгі три роки? Подумай, три роки... цілих тридцять шість місяців!
Людська терплячість не зросла з бігом часу.
Раптом Дентона неначе щось штовхнуло, і він заговорив про те, що вже не раз спливало йому на думку. Ідея ця сяйнула йому випадково і спочатку видавалася такою безглуздою, що він не міг поставитися до неї серйозно. Та хоч яка б була безглузда думка, але, висловлена, робиться вона реальніша і не така безглузда. Отак сталося й цього разу.
– А що, коли б ми пішли в село? – сказав він.
Вона поглянула на нього, щоб переконатися, чи він не жартує.
– У село?
– Авжеж, туди, за он ті горби.
– Та як же там жити?
– Хіба це неможливо? Жили ж колись люди по селах.
– Але вони мали будинки.
– Там і тепер існують руїни сіл і міст. Звичайно, на орних полях вони позникали, але на пасовищах ще залишились. Харчове Товариство не розбирає їх, бо не повернуться витрати. Я це напевне знаю. Як летиш аеропланом, можна добре розглядіти будинки. Ми могли б полагодити котрийсь власними руками і оселитися там. Знаєш, це зовсім не так неможливо. Адже стільки людей їздять щодня доглядати свої отари і ниви. Їм можна заплатити, і вони возитимуть нам харчів.
– Як чудно було б так жити, коли б тільки можна! – вимовила вона, стоячи перед ним.
– А чом би й ні?
– Адже ніхто не зважувався досі.
– То що з того?
– Це було б так... о, це було б так дивно і так романтично. Якби ж то тільки можна було так жити!
– Чому ж не можна?
– У нас така сила речей. Подумай, скільки речей, найпотрібніших, нам довелося б залишити.
– А хіба вони нам так конче потрібні? Кінець-кінцем, наше теперішнє життя зовсім ненатуральне... зовсім штучне.
Що далі він розвивав свою думку, то більше захоплювався нею сам, і поволі його пропозиція перестала здаватися йому нездійсненною.
Елізабета замислилась.
– Я чула, там є всякі волоцюги... злочинці, що повтікали з міст.
Дентон кивнув головою. Він вагався, не знаючи, як відповісти, щоб його слова не видалися їй дитячою химерою.
– У мене є один знайомий, – сказав він нарешті і зашарівся. – Він міг би зробити мені меча.
Дівчина глянула на його з захватом. Їй аж очі загорілись. Вона чула про мечі, навіть бачила один у музеї, і на мить полинула думками до тих далеких часів, коли люди носили мечі, як звичайнісіньку річ. Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, і, може, саме тому їй конче хотілося знати все докладно. І Дентон почав розповідати, придумуючи щораз нові подробиці, як вони провадитимуть сільське життя, подібно до давньоколишніх людей. Кожна нова подробиця збільшувала в Елізабеті цікавість до того, що говорив Дентон, бо вона належала до тих дівчат, котрих приваблює романтизм усього незвичайного.
Першого дня, як я казав, Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, але другої днини вони заговорили про нього знову, і – дивна річ! – він видався їм уже не таким неможливим.
– Передусім нам потрібні харчі, – говорив Дентон. – Ми зможемо взяти їх з собою днів на десять чи на дванадцять.
Вони жили за доби згущених, штучних харчових продуктів, і той запас, що вони збиралися взяти, далеко менше важив, ніж відповідна кількість харчів у дев’ятнадцятому столітті.
– А де ж ми спатимемо, поки буде готовий наш будинок? – спитала Елізабета.
– Тепер літо.
– Але... Що ти маєш на увазі?
– Був час, коли ніде у світі не існувало будинків, коли люди спали під голим небом.
– А як же ми? Отак без нічого! Без стін... без стелі!..
– Моя люба, в Лондоні є багато стель і розкішних склепінь, розмальованих пензлями найкращих майстрів, оздоблених незчисленними огнями. Але я бачив пишніше склепіння за будь-яке з лондонських.
– Де ж це?
– То склепіння, під яким ми з тобою будемо на самоті.
– Ти кажеш...
– Кохана моя, – мовив він, – про це склепіння світ забув. То – небо з усіма роями його зір.
Що більше говорили вони про село, то більше воно їх вабило. Минув із тиждень, і життя на селі вже здавалося їм зовсім можливим, а ще через тиждень – неминучим, таким, що нічого кращого вони й вигадати не могли. Мрії про сільське життя сповняли їх найбільшим захватом. Їх гнітила, казали вони одне одному, огидна міська метушня, і вони дивувалися, що такий простий спосіб позбутися всяких турбот, не спадав їм доти на думку.
І от, одного ранку, в меженину, на повітряній станції з’явився новий молодший службовець заступити Дентона на його посаді.
Наші молоді люди таємно побрались і тепер сміливо виходили геть з міста, де вони і їх предки перед ними прожили все своє життя. На Елізабеті була нова біла сукня, пошита за стародавньою модою; в Дентона був прив’язаний за плечима клунок з харчами, а в руці він тримав, – правда, ніби трохи соромлячись і ховаючи під своїм пурпуровим плащем, – отаке собі архаїчної форми справилля з загартованої криці, із схожим на хрест держаком.
Уявіть собі, читачу, цей вихід! Розлогі передмістя тепер не існували. Препаскудні шляхи, вбогі хатки, малесенькі недоладні садочки з одним якимсь кущиком і квіткою герані, – вся ця нікчемна претензійність родинних затишків зникла без сліду. Височенні будівлі нового віку, механічні пересувні шляхи, електричні проводи, водогінні труби, – все кінчалося раптом, наче стіна, наче скеля майже чотириста футів заввишки, стрімка і прямовисна. Навколо міста стелились лани моркви, ріпи і брукви. Вони належали Харчовому Товариству, що переробляло на фабриках городину на тисячі всіляких харчових продуктів. Бур’яни і живоплоти повикорінювано до останку: дрібне фермерське господарство колишніх часів, неекономне і примітивне, щороку витрачало дедалі більші гроші на знищення бур’янів, – Харчове Товариство раз на завжди звільнило від них ґрунт, заощадивши тим великі кошти. Проте тут і там чепурні шереги тернини та яблунь, з вибіленими стовбурами, перетинали поля, і місцями купи велетенських черсаків здіймали вгору свої корисні шишки. Подекуди горбилися під своїм непромокним накриттям величезні сільськогосподарчі машини. З’єднані води колишніх річок Вей, Моль і Вендл{12} текли простокутними каналами, і скрізь, де тільки дозволяла похилість ґрунту, били водограї з угнійного, збезпахощеного розчину, веселкою граючи на сонці і розливаючи довкола на поля животворчу рідину.
Крізь широку арку у височенній міській стіні виходила вистелена ідемітом дорога на Портсмут, що вирувала під вранішнім сонячним промінням якнайжвавішим життям. То поспішали на роботу вбрані в синє службовці Харчового Товариства. Серед бурхливого руху моторів Дентон і Елізабета видавалися двома маленькими цятками, що ледве рухались. По зовнішніх смугах дороги гули і тріскотіли повільніші маленькі, старовинної будови, автомобілі; вони їздили не далі, як за двадцять миль від міста. По внутрішніх путях мчали більші машині – швидкі одноколіски на двадцять осіб, довгі багатоколіски, чотириколіски, ввігнуті під важкою вагою, порожні велетенські вози, що перед заходом сонця повернуться назад навантажені до самого верху. І ввесь цей потік машин сповняв повітря стугоном механізмів, шарудінням коліс і безугавним шаленим гуком ріжків та гонгів.
