Такий потяг людей до міста дуже бентежив письменників вікторіанської доби. У Великобританії, в Новій Англії{8}, в Індії, в Китаї, – скрізь помічалось те саме, скрізь розбухала невелика кількість міст, відміняючи колишній лад життя. Та мало хто розумів, що то був неминучий наслідок поліпшення шляхів і що за нових швидших способів сполучення інакше й бути не могло. Отож вигадувано найкумедніші дитячі засоби, щоб подолати таємничу притяжну силу міських центрів і затримати людей коло землі.
Проте всі ці зміни наприкінці дев’ятнадцятого віку були тільки світанком нового ладу. Перші великі міста нової доби не мали належних вигод, були повиті димним туманом, негігієнічні й гуркітливі. Але згодом, коли винайшли нові методи будувати будинки і нові методи опалювати їх, – тоді все відразу пішло по-іншому. В двадцятому віці відміни відбувалися швидшим темпом, ніж у дев’ятнадцятому, а між 2000 та 2100 роком зростання винаходів було таке колосальне, що доба Вікторії Доброї видавалася майже неймовірним ідилічно-спокійним часом.
Залізничні шляхи були тільки першим ступенем того розвитку засобів пересування, що остаточно перебудував людське життя. Десь близько 2000 року як вони, так і інші тогочасні шляхи вийшли з ужитку. Залізничні колії зі знятими рейками обернулись у зарослі травою непотрібні насипи та канави, що зборознили всю поверхню землі, а дивовижне дикунське спорудження – стародавні бруковані шляхи, збутовані ручними молотами або незграбними залізними бутарками, засмічені всяким брудом, збиті залізними кінськими підковами і поколієні колесами, пориті ковдобинами, часом кілька дюймів завглибшки, поступилися місцем рівним патентованим шляхам, вистеленим так званим ідемітом. Цей ідеміт, названий за ім’ям його винахідника, стоїть на одному рівні з друкуванням книжок і парою. Кожний з цих трьох винаходів був початком нової доби в історії людства.
Коли Ідем працював коло свого винаходу, він, мабуть, мав на думці тільки знайти дешевий сурогат кавчуку, що коштував би кілька шилінгів за тонну. Та наслідків винаходу ніколи не можна передбачати заздалегідь. Другий геніальний винахідник, Вормінґ на ім’я, виявив можливість уживати ідеміт не тільки на колісні шини, а ще і як матеріал устелювати дороги. З його ініціативи величезна сітка доріг нового типу незабаром розкинулась по цілому світі.
Ці дороги були поділені впродовж на кілька смуг. Обидві скрайні, праворуч і ліворуч, призначались для велосипедистів і всяких екіпажів, що посувалися зі швидкістю меншою, як двадцять п’ять миль на годину. Дві дальші, внутрішні смуги служили для моторів зі швидкістю до ста миль на годину. Середню смугу дороги Вормінґ залишив, не зважаючи на глузування критиків, для екіпажів зі швидкістю сто миль і більше на годину.
Перші десять років дорога була порожня, але незабаром, ще за Вормінґового життя, там уже відбувався найбільший рух. Величезні, легкої будови екіпажі з колесами на двадцять і тридцять футів діаметром мчали середньою смугою дороги, зі швидкістю, що з кожним роком більше наближалась до двохсот миль на годину. Одночасно з цим сталася й інша революція, що спричинилась до цілковитого переформування дедалі людніших міст. Розвиток практичних наук знищив тумани й болота вікторіанських часів. Електричне опалення заступило огонь (вже з 2013 року під страхом кари заборонялось розпалювати такий вогонь, де б дим не перегоряв до решти). Потім усі міські вулиці, всі громадські сквери й майдани було вкрито недавно винайденою склистою речовиною. Над усім Лондоном зависла тепер суцільна покрівля. Нерозумну й безпідставну заборону будувати дуже високі будівлі скасовано, і нові будинки почали рости в небо, здіймаючись з моря безпорадних архаїчних на вигляд будиночків. На міську управу крім відповідальности за водопостачання, освітлення та каналізацію, покладено було ще відповідальність за вентиляцію.
Та говорити за всі зміни, що їх внесли в життя ті два століття, за летючі машини, за те, як приватне хатнє господарство ступнево перевелось, а натомість поширилося життя в безконечних готелях; як навіть ті, що все ще працювали коло землі, поперебиралися до міст і їздили щодня на роботу; говорити про те, що в цілій Англії зосталося кінець-кінцем тільки чотири міста, кожне з багатомільйоновою людністю, а в селах не лишилося жодної хати, де хтось би жив, – розповідати про все це – значило б ухилятися вбік від історії Дентона та Елізабети. Їх були розлучили, вони знову зійшлись, але ще не могли побратися, бо Дентон – то була єдина його вада – не мав грошей, а Елізабеті хоч і припала після материної смерти спадщина, та, за законом того часу, материзна могла перейти до дівчини тільки по двадцять першому році, їй же минув усього вісімнадцятий... Правда, цю спадщину можна було використати й тепер, та Елізабета того не знала, а Дентонові надмірна делікатність не дозволила натякнути коханій про це. Отже становище їх було доволі безнадійне. Елізабета скаржилася, що вона дуже нещаслива, що ніхто, крім Дентона, її не розуміє і що, коли вона далеко від нього, їй дуже важко. Дентон теж запевняв, що його серце прагне її і мріє про неї дні і ночі. Їм тільки й лишилась єдина втіха зустрічатися якомога частіше для розмов про спільне їх горе.
Одного разу вони сиділи в своєму притулку на повітряній станції. Містився він саме там, де за вікторіанських часів Вімблдонська дорога{9} виходила на луки, тільки, що здіймавсь на п’ятсот футів над землею. Звідти розгортався широкий вигляд на ввесь Лондон. Було б дуже важко змалювати читачам дев’ятнадцятого віку це видовище. Їм довелося б пригадати собі Кришталевий Палац, їхні «велетенські», на вікторіанський масштаб, готелі і великі залізничні станції. Та тільки тепер будівлі в Лондоні були багато більші, і їх дахи зливалися в усіх напрямках в одну покрівлю. Якщо ж додати до цього ще те, що над суцільною покрівлею тодішнього Лондону підносився цілий ліс повітряних турбін, то людина дев’ятнадцятого віку хіба дуже неясно змогла б уявити собі ту картину, що була нашим молодим людям звичайнісіньким видовищем.
Але на них воно справляло враження в’язниці, і вони говорили сьогодні, як і сотні разів перед тим, що треба тікати звідси і нарешті щасливо жити вкупі, не дожидаючись, поки минуть фатальні три роки. Чекати стільки часу обом їм здавалося чимсь неможливим, ба й злочинним.
– До того часу, – сказав Дентон, – ми можемо вмерти.
А втім, голос його свідчив, що він має надзвичайно здорові легені.
На цьому закохані міцніше взялися за руки, і тут Елізабеті слало на думку щось жахливе і болісне. Навіть сльози набігли на її блискучі очі і покотилися по рожевих лицях.
– Хтось один з нас, – сказала вона, – може...
Вона затнулася; їй не стало духу вимовити таке страшне всім молодим і щасливим слово.
Та побратися, не маючи коштів, бідувати в тогочасних містах було моторошно, особливо людям, звиклим до приємного життя. За старих часів сільського життя, що скінчилося разом з вісімнадцятим століттям, існувало гарне прислів’я про щастя з закоханим в халупі. Справді, тоді останній злидняк-селянин мав змогу жити у вимащеній глиною, повитій квітами хаті з солом’яною покрівлею і маленькими віконцями, на свіжому повітрі, серед садків і ланів, слухаючи пташиний спів і бачачи над головою вічно мінливе небо. Тепер усе повелося інакше (зміна почалася ще в дев’ятнадцятому столітті), і незаможних чекало інше життя – життя в нижчих частинах міста.
У дев’ятнадцятому віці нижчі райони ще мали над собою небо, хоч і містилися на глинястому або іншому непридатному ґрунті, терпіли від поводів або задихались серед диму щасливіших кварталів, були погано забезпечені водою і антисанітарні, скільки це дозволяв страх заможніших класів перед заразними хворобами. Проте в двадцять другому столітті зростання міста вгору, поверх над поверхом, і скупченість будівель призвели до зовсім іншого розташування людности. Тим часом як заможні класи займали пишні готелі і жили в горішніх палацах і залах міста, робітничий клас тулився в жахливих долішніх поверхах, заселяв, так би мовити, міські підвали.
