Звісно, туалет містера Меріса дуже відрізнявся від туалету його предка. Важко сказати, хто з них почував би себе гірше і більше б мучився, опинившись в одежі другого. Меріс, напевно, волів би пройтися по світі без одежі, ніж накласти на голову циліндра, убратись у сюртук та сірі штани і почепити ланцюжка від годинника, а якраз це вбрання в минулому сповняло містера Морріса похмурою самоповагою. І потім – Мерісові вже не доводилося голитись: умілий оператор давно винищив йому на лиці з корінням усе волосся. Одягаючись, Меріс передусім натягав штани з приємної на погляд бурштиново-рожевої тканини, крізь яку не проходило повітря, і за допомогою дотепно пристосованого маленького смока, надимав їх так, щоб вони викликали враження, що він має міцні м’язи. Після того він напинав на себе таку ж пневматичну куртку, отже ввесь він був обкутаний повітрям, і воно якнайкраще захищало його від спеки та холоду. На це пневматичне вбрання він надягав шовкову туніку, бурштинового кольору, а поверх усього накидав кармазиновий плащ з вигадливо повирізуваними краями. На голову, – на ній також давно вже було знищено всякий натяк на волосся, – Меріс накладав гарненького, ясно-червоного капелюшка; він був надутий воднем і, присмоктуючись, міцно тримався на голові, кумедно схожий на півнячий гребінь. Скінчивши на цьому свій туалет і почуваючи, що він вдягнений скромно, але так, як годиться, Меріс міг тепер спокійним оком дивитись на людей.

Оцей-о Меріс, – чемний титул «містер» давним-давно вийшов з ужитку, – був один із службовців Тресту Повітряних і Водяних Рушіїв. Ця велика кампанія посідала всі повітряні турбіни і водоспади в цілому світі і постачала тогочасному людству всю потрібну йому воду і всю електричну енергію. Жив Меріс у величезному готелі, недалеко тієї частини Лондона, що звалася «Сьомою Вулицею». Він займав у цьому готелі просторе вигідне помешкання на сімнадцятому поверсі. Хатнє господарство і родинне життя віддавна позникали, поступившись місцем витонченішому побутові. Справді, безнастанне зростання орендної плати й цін на землю, брак хатньої челяді, розвиток кулінарного мистецтва, – все це зробило неможливим окремішні господарства вікторіанської доби, коли б навіть кому й захотілося вернутись до такого дикунського індивідуалізму.

Упоравшись із туалетом, Меріс підійшов до одних із двох дверей своєї кімнати (двері були прилаштовані на протилежних кінцях кімнати і позначені величезною стрілою; на одних дверях стріла показувала в один бік, на других – в другий) і натиснув кнопку. Двері відчинились, і він опинився в широкому коридорі, середину якого займала рухома платформа. На платформі стояли крісла, і на деяких з них сиділи чепурно вбрані чоловіки й жінки. Вклонившись своїм знайомим, – розмовляти перед сніданком вважалося за непристойність, – він сів на одне з крісел, і за кілька хвиль його підвезено до дверей ліфту. Він спустився ліфтом у велику розкішну залу, де автоматично подавався сніданок.

Теперішній сніданок дуже різнився від вікторіанського. Великі буханці хліба, що їх треба було краяти на скибки і намащувати кожну скибку тваринним жиром, щоб зробити її приємною на смак; нічим не заличковані шматки щойно забитих тварин, огидно посічені і підсмажені; яйця, немилосердно витягнені з-під якоїсь бідолашної курки, – всі подібні речі, що були звичайною їжею за вікторіанських часів, викликали б тільки жах та огиду в людей з витонченішими почуттями за тієї пізнішої доби. Натомість подавали всіляке тісто та печиво, дуже гарне й різноманітне на вигляд. Ні кольором, ні формою воно зовсім не нагадувало про нещасних тварин, з яких було зроблено як його, так і підливи до нього. Страви з’являлися на маленьких блюдах з невеличкої скриньки на одному кінці столу і котилися рейками вперед. Коли б людина дев’ятнадцятого віку поглянула на стіл або помацала його, їй здалося б, що він застелений тонкою білою дамастовою скатеркою. А направду поверхня стола була з оксидованого металу, і її можна було вичистити зараз же після їжі. В залі стояли сотні таких столів і здебільшого за кожним сиділи або окремі громадяни тих пізніших часів, або цілі групи їх. Коли Меріс сідав за свій вишуканий сніданок, забриніла музика, – то після деякої перерви заграв невидимий оркестр.

Але Меріс не виявив особливої цікавости ні до свого сніданку, ні до музики. Очі його безперестану блукали по залі, немов він сподівався якогось запізнілого гостя. Нарешті він швидко підвівсь і привітав когось рукою. Одночасно в залі з’явилася висока темна постать у жовтому й оливково-зеленому вбранні. Новий прибулець, посуваючись помірним кроком серед столів, підійшов ближче. В його було бліде серйозне лице і незвичайно пильний погляд. Меріс знову сів і показав йому на крісло поруч себе.

– Я вже почав був боятись, що ви не прийдете, – сказав він.

Хоч минуло стільки часу, проте англійська мова не змінилась і була майже така сама, як за часів Вікторії Доброї. Винайдення фонографа та інших подібних приладів віддавати звук і повільна заміна книжок таким приладдям не тільки врятували людям зір, а й дали їм гарні зразки мови і тим спинили процес її зміни, що до того часу був неминучий.

– Мене затримав пацієнт, – відказав чоловік у жовто-зеленому. – Дуже цікавий випадок, – видатний політичний діяч... гм... захворів з перевтоми.

Він поглянув на сніданок і сів до столу.

– Я не спав сорок годин.

– Ой-ой! – здивувався Меріс. – Лише уявити собі стільки часу! Та й роботи ж у вас, гіпнотизерів!

– Так, мене дуже часто запрошують, – скромно зауважив гість і взявся до апетитних драглів кольору амбри.

– Одне небо знає, що б ми робили без вас.

– О, ми не такі вже доконче потрібні, як вам здається, – відповів гіпнотизер, повільно смакуючи приємно пахущі драглі, – світ перебувався без нас цілі тисячоліття. Двісті років тому не знали жодного гіпнотизера, – я маю на оці медичну практику. Звісно, лікарів було безліч, – здебільшого вони були страшенні неуки і всі, як ті вівці, йшли один за одним, та лікувальників духу не було зовсім, якщо не рахувати небагатьох простацьких емпіричних спроб у цій царині.

Він замовк і взявся до своїх драглів.

– Невже люди були такі здорові? – спитав Меріс.

Гіпнотизер похитав головою.

– Тоді не звертали особливої уваги, як хто й був трохи недоумкуватий чи то пришелепуватий. Життя йшло так легко. Ніякої конкуренції вартої згадки, ніякого тиску. Людині треба було геть зовсім глузду відбитися, і тільки тоді на неї звертали увагу. В таких випадках, ви знаєте, людей замикали в спеціальних домах, так званих божевільнях.

– Я знаю, – сказав Меріс. – В отих безглуздих історичних романах, що на них тепер повелася мода, раз-у-раз говориться про те, як герой визволяє красуню з такого дому або з інших подібних місць. Не знаю, чи вас цікавить цей мотлох.

– Цікавить, мушу признатись, – відповів гіпнотизер. – Мимоволі захоплюєшся, слухаючи про ті дивні, повні пригод, напівдикі часи дев’ятнадцятого століття, коли чоловіки були мужні, а жінки – наївні. Найбільше люблю такі історії. Цікава була доба: брудні залізниці, старі залізні паротяги, що викидають клуби диму, кумедні, маленькі будинки, екіпажі, запряжені кіньми! Ви мабуть не читаєте книжок?

– Е, ні, – сказав Меріс, – я вчився в сучасній школі і нам там не випадало вдаватися до цієї старомодної дурниці. Мені задосить доброго фонографа.

– Звичайно, звичайно! – згодився гіпнотизер і почав придивлятись, чого б йому ще взяти після драглів. – Ви знаєте, – мовив він, накладаючи собі якоїсь темно-синьої страви, дуже смачної на вигляд, – за тих часів майже ніхто й не думав про нашу науку. Я гадаю, коли б хто сказав тодішнім людям, що через двісті років цілий клас лікарів працюватиме виключно коло того, щоб відтискати в пам’яті потрібні і стирати непотрібні думки, контролювати і притлумляти інстинктові, але небажані імпульси тощо, – і все це робитиме за допомогою гіпнозу, – вони б і віри не пойняли, що це можливо. Лише мало хто знав, що накази, дані під час гіпнотичного сеансу, – навіть наказ забути щось або не захотіти чогось, – буде виконано по скінченні сеансу. А проте вже й тоді дехто міг би сказати їм, що такий наслідок гіпнотичного навіяння настає свого часу з неменшою неминучістю, ніж, скажімо, проходження Венери.