Кохання прийшло до мене з її очима, в її красі, найкраще на світі, в образі і в світлі справжнього життя, і поманило мене за собою. Я приглушив усі голоси, дістав відповідь на всі запитання – я прийшов до неї. І враз знайшов тут лише війну та смерть.
Мені спало на думку спитати його:
– А може, це тільки приснилося?
– Приснилося! – несамовито скрикнув він. – Приснилося!.. Коли ще й тепер...
Він вперше пожвавів. Обличчя йому злегка зашарілось. Він звів руку догори, зціпив її в кулак і важко опустив собі на коліна. Він почав говорити, не дивлячись на мене, і вже до самого кінця говорив відвернувшись убік.
– Ми тільки привиди, – говорив він, – навіть привиди привидів, бажання наші – як тіні від хмари, воля наша – мов солома, завихрена вітром; дні минають – неминучість і звичка тягнуті нас за собою, як от поїзд тягне за собою тіні своїх огнів, – так же? Але одна річ – реальна й достотна, одна лише річ не є виплід уяви, а щось вічне і непереможне. Вона сенс мого життя, а все інше – другорядне, навіть марне. Я кохав її, ту жінку мого сну. І ми з нею вмерли разом.
Приснилося! Як це могло приснитись, коли воно пройняло живе життя нерозважним горем, коли воно перетворило все те, чим я жив, за що клопотався, на непотрібне й нікчемне?
Аж до тієї хвилини, як її вбили, я сподівався, що нам пощастить утекти, – сказав він. – Усю ніч і весь ранок, поки ми пливли морем від Капрі до Салерно, ми розмовляли про втечу. Ми сповнені були надії – надії, що будемо жити вкупі, далеко від усього, далеко від війни й боротьби, від шалених і марних пристрастей та свавільних законів світу: «ти мусиш», або «ти не повинен». Ми не губили цієї надії до останньої хвилини. Ми стояли над усім цим, немов наше взаємне прагнення було святиня, наше кохання – священна місія...
Навіть тоді, як ми побачили зі свого човна, що чарівний обрис величної скелі на Капрі вже порито й покалічено сховищами зброї й валами, що перетворили її на фортецю, – навіть тоді не зрозуміли ми, що різанини не минути, хоч від спішних приготувань над островом у багатьох місцях зависли на сірому тлі хмари диму і пороху. Справді, я дивився на цей краєвид і балакав, наче й не було нічого. Розумієте, скеля височіла все ще чарівна, незважаючи на свої рани, з безліччю вікон, арок і стежок, підносячись терасами на яку тисячу футів, – немов величезна горорізьба з сірої маси, перехрещена майданчиками з виноградниками, цитриновими та помаранчевими гаями, групами агав, фіг і заквітлих мигдалевих дерев. Віддалік, з-під арки, збудованої над Маріна-Піккола, випливали інші човни, а коли ми обійшли ріг, то побачили недалеко суходолу ще цілу низку маленьких човнів, що пливли за вітром на південний захід. Незабаром їх вироїлось сила силенна, і найдальші з них видавалися крапками ультрамарину на тіні від західної скелі.
– Це кохання і здоровий розум, – сказав я, – тікають від безумства війни.
Невдовзі ми побачили ескадру аеропланів, що насувалися з південного небосхилу, та не надали і цьому великої уваги. То тут, то там з’являлися цілі разки маленьких цяток на небі, закриваючи всю південно-західну частину обрію, а там ще та й ще, доки нарешті вся та частина неба не вкрилася темно-синіми плямами. Часом вони були як тоненькі сині смужки, часом одна з них, а то й кілька відразу, нахилялись і закривали собою сонце і сліпучо спалахували, мов блискавка. Вони наближались, то злітаючи вгору, то спускаючись вниз, і збільшувались у нас перед очима, мов величезна зграя чайок, чи гайвороння, чи то якихсь інших птахів. Летіли вони з дивовижною рівномірністю, і що ближче були до нас, то більший захоплювали обшир неба. Південне крило ескадри летіло проти сонця, наче хмара, загострена мов стріла. І враз вони круто повернули на схід і полетіли туди, дедалі зменшуючись, розпливаючись у сонячному сяйві, аж поки не зникли з небосхилу. І тоді помітили ми на півночі, ген-ген угорі, Івішемові бойові машини, що мріли над Неаполем, наче рій комарів літнім вечором.
Нас це непокоїло не більше, ніж коли б то була зграя пташок.
Навіть далекий гуркіт набоїв, на південний схід від нас, анітрохи нас не турбував...
Кожного дня – кожного разу, коли мені снилося далі – ми все ще не тямилися з захвату, все ще шукали собі притулку, де могли б жити й кохатися. Втома, тривога і злигодні перемагали нас. Ми припали пилом і брудом, подорожуючи пішки, ми блукали напівголодні, пойняті жахом, бачачи трупи і втікачів-селян, – незабаром войовничий дух посів увесь півострів. Усе те мучило нас, та від того ще більше міцніло наше прагнення врятуватися за всяку ціну. О, яка вона була відважна і терпляча! Вона, що ніколи доти не знала злиднів і страждань, не тільки не втрачала мужности, а ще й мене підбадьорювала. Ми блукали по країні, спустошеній і пограбованій юрбами перехожих мародерів, шукаючи виходу з неї. Ми весь час ішли пішки. Спочатку здибали ми дорогою інших біженців, проте не приєднувались до них. Дехто втікав на північ, декотрі змішувалися з натовпом селян, ще загатили всі шляхи; чимало людей записувалися в добровольці, і їх посилали на північ. Багато хто захоплювався усім цим. Ми трималися осторонь. Ми не взяли стільки грошей, щоб підкупом дістати дозвіл на переїзд на північ, і я боявся за свою подругу, щоб вона не попалася в руки юрбам цих новобранців. Ми ви́сіли в Салерно, завернули від Кави на південь, пробували пробитись до Таранто проходом через Монте Альбурно, та мусили повернутися через брак харчів. Так ми спустились аж до Пестумських боліт, де стоять оті величезні самотні храми. Я сподівався, хоч і не дуже цьому вірив, що в Пестумі нам пощастить знайти човна і знову виплисти в море. І отут-то й наздогнала нас війна.
Душу мені окрила якась сліпота. Я бачив, що нас оточили, що ми піймались у велетенські тенета війни. Багато разів бачили ми здалеку загони, що сунули з півночі різними напрямками; ми наражалися на них у горах, де вони прокладали шляхи відвозити амуніцію і ставили гармати. Одного разу нам здалося, що вони стріляли в нас, гадаючи, що ми шпигуни; так чи не так, але в нас стріляли. Не раз ховалися ми в лісах від аеропланів, що кружляли над нами.
Та все це тепер не має ваги – всі ті ночі втікання і муки... Нарешті ми опинилися серед відкритої місцевости, поблизу величезних храмів Пестуму, на білій кам’янистій рівнині, вкритій колючим чагарником, порожній, пустельній і такій пласкій, що евкаліптовий гай в далині видно було аж до коріння. Все це так і стоїть перед моїми очима. Подруга моя сиділа під кущем і відпочивала, бо була дуже стомлена і виснажена, а я стояв і силкувався відгадати, як далеко одні від одних містились гармати ворожих армій, що перестрілювалися. Бачите, супротивники стріляли ще з великої відстані, – з отих страшних нововинайдених гармат, до того часу не пробуваних у роботі, що їх набої влучали на великому віддаленні, крім того стріляли з аеропланів... А якого лиха можуть накоїти аероплани, – цього ще ніхто й не уявляв собі.
Я знав, що ми опинились між двома арміями, і що вони зближалися. Я знав, що нам загрожує небезпека, що нам не можна зупинятися тут, не можна тут спочивати.
Усе це я розумів, та тільки якось підсвідомо, так наче до нас воно не стосувалось. Найбільше я думав про свою подругу. Нестерпний біль краяв мені серце. Вперше вона зневірилась і, впавши на землю, зайшлася слізьми. Я чув, як вона схлипувала в мене за плечима, проте не обертався, знаючи, що їй треба виплакатись, надто бо довго стримувалася вона заради мене. Це добре, розважав я, що вона поплаче і відпочине, а тоді ми знову вирушимо в тяжку нашу дорогу. Я й гадки не мав, яке зависло над нами лихо. Ясно бачу, як сиділа вона тоді – і оці її милі коси, що розпустились по плечах, можу хоч зараз змалювати запалі її щоки.
– О, коли б ми були розлучилися! – сказала вона. – Коли б я була відпустила тебе!
– Ні, – відповів я. – Навіть тепер я не каюсь. Не хочу каятися; я вибрав і хочу витримати до кінця.
І тоді...
Угорі, на небі, щось блиснуло і вибухло, і я почув, як навкруг нас задзижчали кулі, мов раптом кинута жменя гороху. Навколо посипалися відбиті скалки, закрутилися шматки цегли, потім усе стихло...
