Він притулив руку до губів і провів по них язиком.

– Коли блиснув огонь, я обернувся... Знаєте, – вона підвелася... Вона підвелася і ступила крок до мене. Куля влучила їй у серце.

Він замовк і дивився на мене. Я відчував ту ніяковість, що її завжди відчуваєш у таких випадках. На яку хвилину погляди наші зустрілись, потім він відвернувся до вікна. Ми довго мовчали. Коли я нарешті глянув на його, він сидів, відкинувшись у свій куток, склавши на грудях руки, і гриз свої зігнуті пальці.

Нараз він укусив себе за ніготь і подивився на нього.

– Я поніс її, – сказав він, – до храмів на руках, – неначе це треба було зробити. Бачите, вони чомусь здавалися мені священними; вони такі прадавні, – думав я...

Мабуть вона померла відразу. Але я... розмовляв з нею... увесь час, поки ніс.

Знову павза.

– Я бачив ті храми, – сказав я уривисто; і справді, його оповідання збудило в моїй уяві яскравий спогад про ті самотні, осяяні сонцем колонади з поточеного віками пісковику.

– То був рудуватий, великий храм. Я сів на звалену колону і тримав тіло коханої на руках. Після першого переляку настала тиша. Через якийсь час ящірки повиповзали зі своїх нір і почали бігати, наче нічого не трапилося, нічого не змінилося... Панувала моторошна тиша, сонце зависло вгорі і тіні не рухалися; навіть тіні від трав на карнизах колон були нерухомі, незважаючи на стугін і тріскотіння, що розлягались на небі.

Скільки пригадую, аероплани наближалися з півночі, а бій відходив на захід. Одного аероплана було підбито, він перевернувся і впав. Я пам’ятаю це, хоч воно мене нітрохи не цікавило. Все мені тепер було байдуже. Аероплан нагадував поранену чайку, – знаєте, як вони тріпаються ще деякий час над водою. Мені було видно його крізь просвіти поміж колонами храму – чорну пляму на ясній блакитній воді.

– Тричі чи більше набої вибухали вздовж берега, потім усе вщухло. Кожного разу всі ящірки швидко розбігались і ховалися на якийсь час. Ото тільки й було шкоди від аеропланів, хіба що один раз випадкова куля черкнула камінь, де я сидів, і провела свіжу й виразну смугу на його поверхні.

Що довші робилися тіні, то глибшою здавалася тиша.

Дивна річ, – зауважив він тоном людини, що провадить звичайну розмову, – я ні про що не думав, зовсім нічого не думав. Я сидів серед каміння, тримаючи її на руках – наче в летаргічному сні... наче скам’янілий.

Я не пам’ятаю, як прокинувся. Не пам’ятаю, як одягавсь того дня. Знаю лише, що побачив себе в своїй конторі, переді мною лежали розпечатані листи, і такою нісенітницею видавалось мені те, що я сиджу тут, тим часом як направду я сидів скам’янілий у Пестумському храмі з мертвою жінкою на руках. Машинально прочитав я листи і відразу забув, про що в них було писано.

Він замовк, настала довга павза.

Нараз я помітив, що ми вже їдемо схилом від Чок-Фарм до Юстона.

Я здивувався, що час так швидко збіг. Повернувся до оповідача і спитав тим рішучим тоном, яким кажуть: «Тепер, або ніколи!»

– А вам і потім снилися сни?

– Так.

Здавалося, йому коштувало великого напруження скінчити своє оповідання. Голос його звучав тихо.

– Лише один раз, та й то кілька хвилин, не більше. В мене було таке почуття, що я очутився від безмірної апатії, підвівся й сів, а труп лежав коло мене на камінні. Худий, висохлий труп. Не вона, знаєте. Так скоро – і це вже була не вона...

Я, мабуть, почув голоси. Не пам’ятаю. Одне було мені ясно, що сюди, в наш самотній куточок, ідуть люди і що це остання образа.

Я встав і пішов через храм, і тоді побачив спершу одного солдата, з жовтим обличчям, у забрудненому білому мундирі з синьою облямівкою, а потім углядів кількох інших, що дряпалися на старовинний мур загиблого міста або сиділи там навпочіпки. Їх маленькі постаті ясніли проти сонця; вони сторожко озиралися, тримаючи в руках зброю.

Трохи далі постеріг я ще кількох, нарешті ще більше – в іншому місті на мурі. То була лава солдатів, – довга, негуста шерега.

Незабаром той з них, що перший навернувся мені на очі, підвівсь і щось скомандував; солдати позіскакували зі стіни в чагарник і пішли до храму. Командир ізліз разом з ними і повів їх. Він ішов просто на мене і, помітивши мене, спинився.

Спершу я з цікавістю дивився на цих людей, та коли побачив, що вони простують до храму, щось мене порвало заборонити їм це. Я загукав на офіцера:

– Не смійте заходити сюди, – тут я! Тут я – зі своєю мертвою.

Він пильно поглянув на мене, потім викрикнув якесь запитання незрозумілою мені мовою.

Я вдруге переказав свої слова.

Він крикнув знов, а я склав руки на грудях і став нерухомо. Тоді він щось проджерґотів до своїх людей і попростував до мене, тримаючи шаблю наголо.

Я показував йому рухами, щоб вони йшли звідси, але він підходив усе ближче. Тоді я ще раз сказав йому спокійно й виразно:

– Ви не повинні заходити сюди. Це стародавні храми, і я тут зі своєю покійницею.

Він був уже так близько, що я міг розглядіти його обличчя – вузьке обличчя з тупими сірими очима і чорними вусами. Верхню губу перетинав йому шрам, він був брудний і неголений. Він не переставав вигукувати щось незрозуміле – мабуть, про щось питав мене.

Тепер я знаю, що він мене боявся, але тоді це не спало мені на думку. Поки я пробував пояснити йому, він гостро перебив мене, десь, певно, наказуючи відійти вбік.

Він хотів обминути мене, та я схопив його за руку.

Я бачив, як він змінився на обличчі.

– Дурню! – крикнув я. – Хіба ти не бачиш? Вона вмерла!

Він поточився назад і люто скинув на мене очима. Я бачив, як спалахнула в них палка рішучість, насолода. Потім враз, суворо нахмурившись, він замахнувся шаблею... отак, назад... і проштрикнув мене.

Він урвав.

Я відчув, що потяг змінив свій ритм. Рипнули гальма, вагони здригнулись і вдарились буферами. Жива дійсність нагадувала про своє існування, озивалася гамором. Я побачив крізь спітніле вікно вагона велетенські електричні ліхтарі, що точили з високих щогл сліпуче світло в сірий туман; на запасних коліях промайнули низки порожніх вагонів; потім пропливло сузір’я зелених і червоних огнів семафора, піднесене в похмурі сутінки Лондона. Я знову глянув на змарніле обличчя супутника.

– Він застромив мені шаблю просто в серце.

З якимсь подивом, – не зі страхом, не з болем, а саме з подивом, – відчув я, як шабля пройшла крізь моє тіло. Мені не було боляче, знаєте, зовсім не було боляче.

Замиготіли жовті огні платформи, спершу швидко, далі повільніше і нарешті спинились після сильного струсу. За вікном рухалися туди й сюди невиразні постаті людей.

– Юстон! – вигукнув чийсь голос.

– Як ви сказали?

– Я не відчув ні болю, ні гострого пекучого уколу. Лише здивовання, а потім все поглинула тьма. Розпалене, брутальне обличчя переді мною, обличчя того, хто мене убив, неначе віддалялось. Потім воно зовсім зникло.

– Юстон! – гукали голоси з платформи. – Юстон!

Двері у вагон відчинилися, впускаючи цілу повідь звуків, носильник стояв перед нами і чекав. Мене оглушило грюкання дверима, стукотіння кінських підків, і крізь усе це – невиразний, далекий гуркіт лондонського бруку. Засвіченими ліхтарями промерехтів уздовж платформи багажний візок.

Тьма, справжня злива тьми наринула і затопила, стерла все.

– Ваш багаж, добродію? – промовив носильник.

– І це був кінець? – запитав я.

Він, здавалось, вагався. Потім ледве чутно відповів:

– Ні.

– А що ж іще?

– Я не міг дотягтися до неї. Вона була по той бік храму... І тоді...

– Ну, і що ж? – наполягав я.

– Кошмар, – крикнув він, – справжній кошмар! Боже мій! Велетенські птахи шматували її тіло і билися за неї.