– А гармати були на них?

– Маленькі гармати з дуже вибухливими набоями. Ядро вилітало із заднього кінця рури, а заправлялись гармати з переднього кінця. Про все те, звичайно, знали в теорії, бо ще ніколи не були вони в бою. Ніхто не міг напевно сказати, як це все буде. А тим часом, я гадаю, було дуже приємно так швидко і легко кружляти в повітрі, мов зграя молодих ластівок. Мені здається, що й самі літуни теж не уявляли собі ясно, що воно справді буде. Ці летючі бойові кораблі були лише незначною частиною воєнних винаходів, яких набралося безліч, зроблених за добу довгого непорушного миру. Було винайдено і вдосконалено силу всяких таких речей, – безглуздих, диявольських виграшок, ні разу ще не випробуваних: величезні машини, жахливі вибухові речовини, велетенські гармати. Вам відомий огидний спосіб праці дотепних людей, що винаходять такі речі; ці винахідники скидаються на бобрів, що будують свої греблі і зовсім не думають про те, що від цього річка виступить з берегів і затопить околицю!

Коли ми в сутінках спускалися до нашого готелю крученою стежкою, я все яскраво побачив: я бачив, що в невмілих руках шаленого Івішема світ простує до неминучої війни, і приблизно уявляв собі, якою буде війна за даних обставин. Але ж і тепер, хоч я й розумів, що не пізно мені повернутись, я не міг присилувати себе до цього.

Він зітхнув.

– То була для мене остання можливість. Ми не пішли до міста, аж поки не небі не з’явилися зорі. Ми походжали по високій терасі, і моя подруга радила мені вернутися.

– Любий мій, – говорила вона, підвівши до мене миле своє лице, – це смерть. Життя, що ти провадиш, – смерть. Вернися до них, вернися до своїх обов’язків.

Вона заплакала і, міцно пригортаючись до мене, приказувала крізь сльози: «Вернися, вернися!»

Далі вона раптом примовкла; глянувши на неї, я відразу зрозумів, що вона надумала зробити. Це була та мить, коли стаєш прозорливим.

– Ніколи! – сказав я.

– Ні? – спитала вона здивовано і, здається, трохи злякалась того, що я відповів на її думки.

– Ніщо в світі, – сказав я, – не присилує мене повернутись. Ніщо! Я зважився. Я вибрав кохання, і світ повинен поступитися. Нехай буде, що має бути, я хочу тільки так жити – хочу жити для тебе! Ніщо не зіб’є мене з моєї путі, ніщо, моя люба. Навіть, коли б ти вмерла... Навіть, коли б ти вмерла...

– То що тоді? – ніжно промовила вона.

– Тоді і я вмру!

Не встигла вона і слова сказати, як я почав говорити з усім красномовством, на яке був здатний у тому житті. Я вихваляв кохання, я доводив, що наше з нею життя героїчне і пишне, а той жорстокий, безчесний світ, від якого я відрікаюсь, цілком заслуговує, щоб його відкинути. Я докладав усіх зусиль, щоб змалювати все якнайяскравіше, бо хотів переконати не тільки її, а й себе самого. Ми розмовляли, вона пригорталась до мене, змучена хитанням між тим, що їй видавалось шляхетним, і тим, у чому, вона знала, було щастя.

Нарешті я надав усьому героїчного вигляду, все лихоліття землі змалював, як розкішну оправу до нашого незрівнянного кохання, і наші бідні, нерозумні душі кінець-кінцем повірили в цю велич, зачаровані цією пишною ілюзією або, певніше, сп’янілі з неї під тихими зорями.

Отак я пропустив момент.

То була остання можливість. Саме в той час, коли ми походжали по терасі, вожді на півдні і на сході обмінювалися думками, ухвалювали постанови, і гаряча відповідь, що мала покласти кінець Івішемовій сваволі, вже виформовувалася, щоб незабаром пролунати. По всій Азії, по всьому океану, скрізь на півдні і повітря, і дроти тремтіли від одного заклику: готуйся!

Бачите, жодна людина не знала, що то є війна, ніхто не міг собі уявити, які страхіття принесе вона з собою за всіх тих винаходів. Мені здається, більшість людей гадала, що вся війна полягатиме в блискучих мундирах, войовничих кличах, урочистих процесіях, прапорах та бойовій музиці, – і це в той час, коли половина світу одержувала продукти споживання з країн за тисячі верстов!

Чоловік з блідим обличчям спинився. Я глянув на нього; він втопив погляд в підлогу вагона. Маленька залізнична станція, низка навантажених вагонів, будка вартового, затилля якогось будиночка промайнули повз вікно, простугонів міст, відбиваючи луною гуркіт потягу.

– Після того, – знову почав мій супутник, – мені часто снилися сни. Три тижні я жив тільки своїми снами. Найгірше було те, що траплялися ночі, коли мені нічого не снилося, коли я перекидався з боку на бік на ліжку в справжньому, ненависному житті, а там... у тій країні, що я втратив... відбувалися події – знаменні, жахливі події... Я жив лише вночі; мої дні, той час, коли я не спав, те життя, що я тепер проваджу, видавалося неясним, далеким сном, темною оправою, палітурками книжки.

Він замислився.

– Я міг би розповісти вам про все, змалювати найменші подробиці сну, а що я робив удень, – того я не пам’ятаю, про те я нічого не зміг би сказати. Пам’ять зраджує мене. Життєві справи зникають від мене...

Він нахилився наперед і закрив руками очі. Довгий час мовчав.

– Що ж по тому? – спитав я.

– Війна загриміла, як громовиця.

Він дивився просто себе непорушним поглядом, так наче бачив щось неописанне.

– Що ж було потім? – допитувався я.

– Коли б надати цьому хоч найменший відтінок нереальности, – сказав він стиха, немов сам до себе, – все здалося б лише кошмаром. Та не був то кошмар. Ні! Все справді сталося.

Він дуже довго мовчав, аж я почав турбуватися, що не почую кінця його історії. Але нарешті він ізнов заговорив тим самим тоном сповіді.

– Хіба нам лишалося щось інше, крім одного – тікати? Я не сподівався, що війна зачепить Капрі. Чомусь я вірив, що Капрі стоятиме осторонь усіх подій, зовсім до них непричетний. Та минуло дві ночі, – і вже на острові скрізь кричали, галасували, майже всі жінки і чоловіки носили значки – Івішемові емблеми; замість музики всюди чулися безладні військові пісні, чоловіки записувались у добровольці, а в танцювальних залах відбувалися військові вправи. Весь острів сповнився безугавним гамором; пішли чутки, що бої розпочалися. Я не сподівався цього. Я ще так мало зазнав утіх життя в Місті Насолоди, що не розумів цього піднесення аматорів. Сам я не втручався в справи, нагадуючи людину, що могла б, якби схотіла, запобігти вибухові порохівні. Я пропустив нагоду. Тепер я був – ніщо; найпослідущий хлопчина з Івішемовим значком важив більше. Натовп штовхав нас і кричав нам у вуха; проклята військова пісня оглушала нас; якась жінка напалася з вереском на мою подругу за те, що в неї не було значка. Ми пішли додому під лайку та крики – моя подруга бліда й мовчазна, а я – вкрай роздратований. Я так розлютувався, що посварився б з нею, коли б запримітив хоч натяк докору в її очах.

Вся моя пиха спала з мене. Я ходив туди й сюди по нашій гірській кімнаті, а за вікном темніло море і з півдня спалахувало якесь світло, то зникаючи, то знов з’являючись.

– Нам треба виїхати звідси, – знов і знов говорив я те саме. – Я вибрав інше і не хочу брати участи в цьому заколоті. Я не хочу мати нічого спільного з цією війною. Нас ніщо з цього не обходить. Тут нам не місце. Поїдемо!

І вже другого дня почалося наше втікання від війни, що охопила ввесь світ.

Усе, що трапилося з нами потім, – було втікання, саме лише втікання.

Він хмуро замислився.

– Скільки часу це тривало?

Він не відповів.

– Скільки днів?

Обличчя його було бліде і скривлене, руки стиснуті. Він не звертав уваги на моє зацікавлення.

Я намагався запитаннями навернути його знову до оповідання.

– Куди ви поїхали? – спитав я.

– Коли?

– Та коли покинули Капрі.

– На південний захід, – відповів він і скинув на мене очима. – Ми поїхали човном.

– А я гадав, аеропланом.

– Їх усі захопив ворог.

Більше я не розпитував його. Трохи перегодя він знов почав з якоюсь переконливою одноманітністю.

– До чого тоді все воно? Коли справді ця війна, ця різанина й насильство – життя, нащо тоді ми прагнемо насолоди, краси? Коли нема пристановища, нема ні одного мирного місця, коли всі наші мрії про спокій, про затишок – тільки облуда і пастка, – навіщо нам тоді сняться такі сни? Не безчесна пристрасть, не ганебні наміри довели нас до цього, – то кохання примусило нас шукати самотини.