Містер Вейс запевняв мене, що описи містера Кейва були дуже багаті на подробиці і позбавлені того зворушення, яким визначаються галюцинації. Та треба пам’ятати, що всі спроби містера Вейса побачити такий же ясний малюнок у блідому опаловому відблиску кришталю зосталися невдалі, хоч як він силкувався. Різниця в силі вражень у цих двох людей була дуже велика, і цілком зрозуміло, що те, що містер Кейв бачив виразно, здавалося містерові Вейсу лише тьмяною туманністю.
Краєвид, згідно з містером Кейвом, завжди являв собою розлогу рівнину і робив таке враження, наче містер Кейв дивився на нього з чималої височини, немов з башти або щогли. Далеко на сході і заході цю рівнину обмежовували високі червонясті скелі; вони нагадували містерові Кейву скелі, які він бачив колись на одному малюнку, але на якому саме, цього містер Вейс не міг установити. Скелі тяглися двома пасмами на північ і південь (містер Кейв міг визначити сторони світу за зорями, видними вночі). Вони відступали в майже безмежну далечінь і, не зливаючись одна з одною, губилися там у тумані. Кейв був ближче до східного пасма скель, і коли він побачив їх уперше, над ними сходило сонце, і він розглядів безліч якихсь постатей, що ширяли в просторі, темніші за сонце і ясніші за власну тінь; містерові Кейву вони видалися птахами. Далі простягалася довга низка будівель, – він неначе дивився на них згори; близько темного краю малюнка, де світло ламалося, вони робилися невиразні. Були там також, біля широкого блискучого каналу, цікаві формою дерева, темно-зелені, як мох, або чарівного сірого кольору. Щось велике й осяйне пролітало крізь увесь малюнок. Та першого разу містер Кейв бачив на малюнку лише окремі порізнені виблиски; руки йому тремтіли, голова тряслася, видиво з’являлось і зникало, затуманювалося, розпливалося. І спочатку йому було дуже важко віднайти ту саму позицію, в якій він упустив малюнок з очей.
Коли містер Кейв удруге виразно побачив малюнок, – то був краєвид уздовж долини. Трапилося те за тиждень після першого разу, і цей переміжок часу не дав йому нічого, крім принадних, але незадовольняючих виблисків та деякого корисного досвіду. Тепер краєвид видавався іншим, але Кейв був певний, – і цю чудну впевненість цілком ствердили його дальші спостереження, – що дивився він обидва рази на той дивний світ з того самого місця, дарма що в різному напрямку. Довге чоло того великого будинку, що його дах він бачив перше внизу просто себе, тепер виднілося в перспективі. Містер Кейв упізнав його дах. Перед чолом містилася масивна довжелезна тераса, а внизу, біля середини тераси, на деякій відстані одна від одної височіли височенні стрункі щогли з прикріпленими до них невеличкими блискучими предметами, де відбивалося сонце, що заходило. Про значення тих невеличких предметів містер Кейв догадався лише пізніше, коли описував цю сцену містерові Вейсу. Тераса нависала над хащею пишної чарівної рослинности, а далі тягся широкий моріжок, на якому спочивали якісь приземкуваті істоти, схожі формою на жуків, тільки значно більші. Поза моріжком стелився розкішно вибрукуваний рожевим каменем шлях; ще далі, облямована буйною червоною травою, тяглася долиною вздовж далеких скель дзеркальна водна поверхня. Повітря, здавалось, виповняли зграї великих птахів, літаючи величними кривими; a по той бік ріки підносилися численні пишно пофарблені будівлі, що леліли металевою різьбою і гранками серед лісу дерев, подібних до мохів та обрісників. Раптом щось промайнуло кілька разів крізь увесь малюнок, немов помах самоцвітами оздобленого віяла або тріпотіння крила, і якесь обличчя, певніше – верхня частина обличчя з дуже великими очима з’явилась немов біля самого лиця містера Кейва, але ніби по той бік кришталю. Містера Кейва перелякала і вразила цілковита реальність тих очей, аж він відхилився, щоб подивитися позад кришталю. Він так заглибився в свої спостереження, що був наче приголомшений, побачивши себе в холодній темряві своєї маленької крамнички з її звичним пахом метилу, цвілі й занепаду. А поки він розглядався навкруги, блискучий кришталь почав меркнути і незабаром зовсім згас.
Отакі були перші загальні враження містера Кейва. Вся історія його видив напрочуд точна і докладна. З самого початку, тільки долина майнула перед його очима, це дивно вразило його уяву, а коли потім він почав обмірковувати подробиці того видовища, його захоплення обернулось на пристрасть. Він занедбав справи і думав лише про той час, коли можна буде повернутися до спостережень. І от через кілька тижнів після того, як він уперше побачив долину, прийшли ті два покупці, що настирливо намагалися купити кришталь, і йому ледве пощастило врятувати його від продажу, як я вже розповідав.
Тепер, коли це вже зробилося таємницею містера Кейва, він ставився до неї як до найбільшого чуда, як до речі, на яку можна потайки глянути, підкравшись нишком, подібно до того, як зазирають діти в садок, куди їм заборонено ходити. Але містер Вейс, молодий учений-дослідник, мав особливо чіткий і послідовний склад розуму. Скоро кришталь та його історія стали йому відомі, а побачена на власні очі фосфоресценція впевнила його, що справді в словах містера Кейва існувало зерно істини, – він узявся систематично досліджувати цю справу. Містер же Кейв якраз почав учащати до нього, щоб потішитися видовищем дивної країни, і з’являвся щовечора з пів на дев’ятої до пів на одинадцяту, а часом і вдень, коли містера Вейса не було вдома. Він приходив також і по суботах, після обіду. Отже містер Вейс з самого початку старанно все записував, і то цій його науковій методі маємо ми дякувати за те, що було доведемо зв’язок поміж напрямом, в якому первісний промінь потрапляв до кришталю, і змістом малюнку. Поклавши кришталь у скриньку з проверченою в ній маленькою діркою, щоб пропустити стимулюючий промінь, і перепинивши за допомогою голландської сажі доступ світла куди не треба, містер Вейс значно поліпшив умови спостереження; незабаром це дало їм спроможність споглядати долину в будь-якому напрямку.
Проклавши отак дорогу для дальшого, ми можемо дати тепер коротенький звіт і про химерний світ усередині кришталю. Спостерігав змальовані тут речі лише містер Кейв, і метода праці в обох була завжди однакова: містер Кейв дивився в кришталь і переказував свої спостереження, а містер Вейс (він ще студентом навчився такої мудрої штуки – писати в темряві) стисло занотовував його слова. Коли кришталь погасав, його виймали зі скриньки, клали на своє місце і знов засвічували електрику. Містер Вейс розпитував і навідними зауваженнями з’ясовував те, що залишилось було незрозумілим. І справді нічого не могло бути менш примарного та реальнішого за все це.
Увагу містера Кейва скоро привернули до себе подібні до птахів істоти, що їх він таку велику кількість щоразу бачив під час своїх попередніх спостережень. Його перше враження незабаром змінилось, і він якийсь час уважав, що то денна порода кажанів. Потім йому спала на думку досить кумедна річ – що то, мабуть, херувими. В них були округлі голови, дивно подібні до людських, і це саме очі одного з них так налякали містера Кейва під час його другого спостереження. Вони мали широкі сріблясті крила без пер, майже такі ж блискучі, як луска в риби, щойно витягненої з води, і так само ніжно мінились вони різними барвами. Ці крила відрізнялися від звичайної, відомої містерові Вейсу будови крил в птахів чи то в кажанів; вони були прикріплені до вигнутих ребер і, наче проміння, виходили просто з тіла. Найкраще віддамо їхній вигляд, коли уявимо собі крила метелика на вигнутих ребрах. Тіло було невелике і мало під самим ротом два жмути хапальних органів, подібних до помацків. Хоч це й видавалось містерові Вейсу неймовірним, проте він кінець-кінцем цілком переконався, що саме цим істотам належали великі будівлі, майже людські на взір, і розкішний сад, що надавав такого чудового вигляду розлогій долині. Між іншим, ті будівлі, як відзначив містер Кейв, відрізнялись ще тим, що не мали дверей, а великі округлі навстіж відчинені вікна були за входи і виходи цим істотам. Спираючись на свої помацки і склавши крила так, що крила робились як патичок завбільшки, вони стрибали всередину. Але поміж ними була ще безліч істот з меншими крилами, схожих на великих бабок, нетлів чи летючих жуків, а по моріжку ліниво лазили туди й сюди блискучо-барвисті велетенські земляні жуки. Крім того, на шляху та терасі виднілися ще якісь істоти, подібні до великих мух, але безкрилі; вони заклопотано шкандибали, підстрибуючи на своїх схожих на руки помацках.
