«Тату, ви завше були самі по собі,— казав йому старший син, викладаючи на вкритий вилинялою цератою стіл гостинці: помідори, півторта, ковбасу — все нестравне для старечого шлунка. — А мені страшно подумати, що хтось дізнається, де живе мій батько. Останній раз вас прошу: перебирайтеся до нас, бо я сюди більше не приїду. Я слабий роблюся, коли вас тут бачу. Мені повіситись хочеться!»

«Бійся бога, що ти береш собі до голови! Я сам хотів тебе просити сюди не, їздити. Я ще годний бодай раз у місяць до вас навідатись».

«Не любите ви мене, тату, — трохи спокійніше відказав син. — Це все на зло. Ви хочете принизити мене. Жебраком легше жити, ніж в достатку. Нема тепер жебраків. Усі рівні. Хто має клепку в голову, той живе краще. Я ще совісті не втратив, хоч маю і дім, і машину, і гроші на книжці. Мені серце болить за вами. Ви ж самі себе принижуєте, ставите на рівні з тими, у кого діти-падлюки! Виходить, я теж падлюка? Я зроду-віку ніколи не чув, щоб отак себе добровільно поховати у цьому… смітнику…»

«Я не хотів би завдавати клопотів своїм дітям…»

«Які ми гонорові, як кажуть в Урожі! Та якби я хотів, вас би вигнали звідси. Займаєте чиєсь місце, вам це ніколи не спадало на думку?»

«Спадало. Своє місце трудніше знайти, ніж розбагатіти. Я ще не знайшов його».

«Чесне слово, якби я не був вашим сином, то подумав би, що ви від старості помішалися!»

Михайло Басараб дивився на сина спокійними очима і хотів, щоб цей чужий чоловік пішов геть з чистою совістю, але не знав, як це зробити.

Діти не були схожі на нього. Вони не пережили того, що пережив він, і не мали страху.

Маєш чарівну паличку: торкаєшся маківки, і з неї вискакує військо в рогатих шоломах,

з пістолетами, рушницями і кулеметами,

списами, шаблями, гранатами за пазухою.

І піше, і кінне, у повному обладунку,

кольчугах, панцирах, мундирах

і білих сорочках, вишитих знаками життя: зерном і колоссям.

Вказуєш паличкою, де ворог,—

і військо послушне мчить йому назустріч.

Ллється кров, рветься земля, падає з корінням горіх, якого ти посадив з батьком,

коли мав шість років.

Сходяться у герці вояки,

колють один одного списами і багнетами.

Головне, щоб був ворог, якого ти люто ненавидиш, якого прагнеш знищити у нападі безсилля і розпачу.

Ворог, у якому зосереджене все зло,

що було і є на світі.

Ворог, котрий має тупе і жорстоке лице,

осклілі від байдужості очі.

Тисячі байдужих очей, які вміють прикидатися голубими, сірими і карими,

зеленими і чорними,

а насправді вони байдужі.

Ворог знищений завдяки чарівній паличці,

а ти плачеш над горіхом, що мав восени рясно зродити,

який ви посадили вдвох з батьком.

А батька вже другий рік нема…

Згинули вояки, оруддя твоєї волі.

Їх було стільки, скільки мачин у головці маку.

Вояки з казки, їх не вважаєш за людей.

Завжди знайдеться маківка на городі.

Але біда: ти загубив чарівну паличку,

неуважний, як усі діти.

Виріс і більше не грався у війну.

…Що таке війна, дізнався,

коли тебе випустили з маківки

1914 року

і наказали вбивати.

— То коли почнеш будувати курінь? — поцікавився Басараб у Грицька.

— А, — махнув рукою той. — Ще маю час. Треба хату до ладу привести. Дах протікає, стіна ззаду прогнила, паркан упав. Ходіть надвір, щось покажу…

Грицько постукав по віконній рамі:

— Бачите, геть струхлявіла. Треба хоч цей кусень замінити. Та й помалювати і вікна, і двері, бо того вони й гниють. А ви кажете «курінь»…

— Та ти ж хотів…

— Дровами треба запастися. Прийде осінь, зима — замерзнете. У лісі є сухі патики. Я би їх постягував на купу. Тільки б хтось привіз…

— Я піду до Страшівського. То наш сусід, може, не відмовить.

— Вам, тату, ніхто не відмовить.

— Та я й встидаюся набридати людям. Сусідка Ганя, ти її бачив, хату побілила, молоко носить, а чим я їй можу віддячити?

— Траву в саду косить, сливи рве.

— Ганя — добра жінка.

— Хіба мені що? Ні задуже добра, ні задуже погана. Проста сільська баба, до того й хитра.

— Завжди ти обмовиш людину, Грицю…

— Ха, чисто урізьке слово «обмовиш»! Я не пліткар. Можу людям в очі сказати, що про них думаю. Для вас це грубо, але є така штука, задля якої варто все життя собі перевернути…

— Яка ж то штука? — посміхнувся старий.

— Вільний дух. Не смійтеся, що це з приводу сусідки. Вона мене мало обходить. Розумієте, тату, вільний дух — це щось таке, з чим треба народитись і повсякчас берегти його. У вас є його трохи, але ви надто прив’язані до свого коханого Урожа. Може, у вас його більше, ніж у всіх цих людей, разом узятих, але все одно менше, ніж у мене. Запорожці теж мали вільний дух, здоровий, зверніть увагу, бо не вміли сидіти в містах і замках, а тільки штурмували їх з чистого поля. Воля була дорожча за життя. Не стало козаків — почали плодитись хитрі раби. Правда, вільний дух все ще живе в нашому народі, тільки якийсь соромливий, наляканий. Як уже вчує чоловік свою силу, пити почне, біди наробить, до дурнів полізе сперечатися. То все без гордості, без гонору. Наші люди, «западенці», як мене там звали, мають гонор, але замість вільного духу хитрість. А хочете, назву це обережність. Ви не будете сперечатися з дурнем, не полізете цілуватись хтозна з ким, правда? Але так уже вчепитесь у свою хату, наче в ній живе бог. Вас як вовка буде тягнути до неї, а поманять ідеєю — брата, рідну матір уб’єте, спалите хату і втічете до лісу!

— Ото вже загнув, — похитав головою Басараб. — Певно, бандерівців маєш на увазі? Хіба ж то вільний дух? То гіпноз, і навіть не масовий, який організувала купка авантюристів.

— Ви мене не зрозуміли, тату. Я хотів спершу сказати, що після зруйнування Січі в українцях вільний дух став виявлятися в гультяйській безтурботності або в терпінні. Страждати і, намагаючись визволити вільний дух, надірватись, а тоді вже вмерти. Ваш улюблений Сковорода вільний дух знайшов не в стражданні, а десь посередині між незлобивістю і стражданням чи швидше всього в книжках. Але я, мій дорогий таточку, не пілігрим і ви ним теж ніколи не були. Я визволив вільний дух у колонії, а ви, мандруючи у тому світі, який видавався вам тісним, теж свого роду тюрмі. Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж.

— Звідки ти це знаєш? — здригнувся старий. — Я про це ні з ким не говорив…

— І добре робили. Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство… Ваше щастя, тату, що ви не пишете книжок, бо раніше довелось би вам повіситись, а тепер не знаю. Нема гіршого, коли всі люблять одне й те саме.

— Я тебе погано розумію, Грицю… Хочеш, скажу, що таке, на мою думку, вільний дух? Це — коли маєш бодай трохи віри. Її ще порівнювали колись з гірчичним зерном. Значить, її потребувалося зовсім мало, аби відстояти себе перед кривдою. Щоб інших відстояти, треба тисячі гірчичних зерен. Але, буває, й одного нема. Тоді й вільного духу нема. Гірка віра, зате твоя. Як кожний любить по-своєму, так і віра в кожного своя. Вільна людина — то є віруюча людина.

— У кого?

— У себе. Чи у бога, до якого хоче дорівнятися.

— Ну, тату, розвели ми з вами філософію! Раніше, хоч і треба, ніяких розмов не було, а тут ніби прорвало. Наче стільки того світу, що ця старезна хата, яку треба підновити, аби її вистачило бодай на наш вік. Ви, певно, втратили всяке відчуття часу? А я досі переконаний, що це таки двадцяте століття, бо мої вуха оглухли від поїздів, електричок, п’яних матюків. Мій вільний дух ще не справився з ними. Мушу пхатися туди, бо там є рух, не те слово, якесь кружляння по колу. Куди б не їхав — вертаєшся знову. Наче й не їдеш. Тому я прийшов пішки. Мабуть, це й змінило все. Подумати хіба, за тиждень Грицько Басараб майже забув, що бачив стільки паскудства на своїм віку, і якщо не бив підлоту в морду, то гриз від безсилля кулаки, а все ж не сидів спокійно. Те, що я казав вам про вільний дух… то просто з мене виходить отрута.