— Біжіть по Олену, най відлиє!

Михайло побіг. Укол не діяв. Пройшло п’ять хвилин, десять. Гандзя корчилася, ніби лежала гола на розпеченій пательні.

— Та то ж не можна повідати, коли щось таке увидів! Хіба на другий день…

І всі подивились на Федя, ніби він тягнув Гандзю за язик. Баліцький перейшов через дорогу і побачив там невелику свіжу яму, але жодного сліду чобіт чи черевиків. Ніби той, що копав, не ходив по землі.

— Йой, пустіть! Він мене кличе! Йой-ой! — залементувала Гандзя.

Нарешті прийшла Олена, котра завше ходила в чорній хустці й білій запасці. За нею Михайло ніс бляшанку й старі газети. Вони зайшли до шопи. Михайло розтопив віск, а Олена, змовивши молитву, вилила той віск у горнятко зі свяченою водою, тримаючи його над Гандзею.

— Ага, — сказала Олена. — То був він…

Гандзя перестала корчитися. Мутні очі проясніли.

— Де я? — спитала вона.

Андрій Іванович жив тут перший рік після інституту і мав твердий намір звідси вибратись, але не знав як. Він здогадався, що ніхто йому тут з вчителів не радий, бо їхні діти, обравши цю, без сумніву, благородну професію, тинялись десь на чужині, квартируючи в різних бабусь. Але що він міг вдіяти супроти наказів, інструкцій та інших паперових драконів? Перший місяць збирав з дітьми картоплю, а коли йшов дощ, проводив уроки. Гори, що нависали над Урожем, тягнули його до себе, і то були чудові дні, коли він блукав лісами, пив воду з потоків і таке інше. Але сльота загнала його в глухий кут, дев’ятнадцяте століття, часи Васильченка.

Слава богу, що найліпший приятель Сашко опинився не так уже й далеко від Урожа і перший згодився відвідати Андрія. Той купив ковбаси, шампанського і ділився з усіма своєю радістю.

Сашко приїхав, коли вже стемніло. Андрій підскочив до дверей автобуса і встиг вхопити товариша за рукав, бо ще два кроки — і довелося б кричати.

Сашко озирнувся довкола і знизав плечима:

— Бр-р!

— Я позичив ліхтарика, — похвалився Андрій. — Ніде не можна купити. Біда…

— Лиш би війни не було, — заспокоїв його Сашко. — Ну, веди мене в своє житло, себто додому. Знаєш, мені завжди було дивно, як люди звикають до місця. За якісь три дні кажуть «ходімо додому». Певно, то омонім.

— А омонім походить від слова «омана».

— Зразу видно, що ми філологи. Але не тішся: за рік ти знатимеш аж стільки, скільки в підручнику. Далеко живеш?

— Зараз прийдемо.

— Всі села однакові, і всі квартири вчителів-холостяків.

— Ні, не всі. Це — незвичайне село.

— Чим?

— Тут панує темрява.

— В умах? Та її всюди повно! Чи ти маєш на увазі тимчасову темряву? То перейде, братчику.

— Я маю на увазі вплив темряви на людину. Це злочин — відключити електрику у такий важкий час, як пізня осінь. Світло з’явиться, але темрява добре нашкодить. Коли я зустрічаю юрбу електриків, обвішаних своїми причандаллями і мотками дротів, то їх ненавиджу. І не можу з собою нічого вдіяти. Я б порівняв їх з окупантами.

— Ну, ти даєш! — засміявся Сашко. — Коли ж ти встиг пройнятися урізькою психологією?

— Я дивлюсь очима чужинця, котрий сам не знає, чого прийшов сюди. А оті електрики знають: вони несуть темряву, а думають, що несуть світло. Може, і я прийшов з добрими намірами, а з них вийде зло?

— Що ти верзеш? Замінять стовпи, і буде світло. А про себе не думай. Ми нікому не потрібні, значить, вільні. Не дай боже, до чогось приліпитися зараз — ти вже раб довіку. Я, до речі, маю пляшку горілки. Всього пляшку. Щоби ми не ходили з тобою в темряві й не горланили «Розпрягайте, хлопці, коні!».

— А в мене шампанське. Ми підемо випити його у один дуже цікавий куточок.

— Чудово!

Господиня Ганна Григорівна випила з ними горілки, нагодувала і була би ще довго розпитувала, а вони ще довго розповідали, коли Сашко хитро викрутився:

— Дякуємо за гостину, але Андрій обіцяв показати свій кабінет, поділитись досвідом.

— Та вже ніч, хлопці!

— Сторож нам відкриє, а завтра перед дорогою я би хотів виспатися. Та й вам пора спочивати.

Андрій заскочив у свою кімнату за портфелем.

— А я не знав, що придумати. Дивися, зірки! Тут є панський будинок, покинутий, а ззаду нього тераса. Будем там пити.

— Давай, — байдуже згодився Сашко. — У моєму селі є хіба покинута стайня.

Андрієві стало прикро, і він замовк. Сухе листя шаруділо під ногами, коли вони йшли липовою алеєю. Дім з колонами білів просто перед ними і здалеку видавався таким, ніби мешканці його спали.

— Початок XIX століття, — сказав Сашко.

— Це — перебудова XIX століття, а фундамент набагато давніший. З того боку побачиш. Дивись, дім стоїть на самому краю горба. Так було дуже невигідно будувати житловий дім.

— Тут, певно, великі підвали?

— Величезні! Багато ходів, правда, замуровано.

— Ти що, встиг там побувати?

— До минулого року тут була школа. Я ходив забирати з вчителями деякі речі.

Андрій показав Сашкові, як лізти, і за хвилю вони вже стояли на викладеній пощербленими плитами терасі. Білі стіни й зірки освітлювали її досить ясно.

— Ну, як? — спитав Андрій.

— Розкішно! Особливо цей клен, що виріс з муру.

— Сісти нема де. Он там, дивись, були двері, через які виходило панське сімейство дихати вечірньою прохолодою.

— Тут, певно, є й привиди?

— Аякже!

Андрій поставив на підвіконня червону грубу свічку, запалив її і відкоркував пляшку шампанського. Вона тихо зашипіла.

— Привиди люблять тишу. Господиня каже, що тому, хто їх шанує, не ображає їхньої пам’яті, вони зла не заподіють.

— Цікаво, яке зло можуть заподіяти привиди?

— Настрахати до смерті. Зрештою, сам подумай, то колись були живі люди, як ми з тобою, а тепер вони блукають по сплюндрованому домі, і їм, звісно, прикро на це дивитись…

— До привидів мені нема діла, але я естет.

— Між іншим, тут не вживають цього слова. Є або вмерлі, котрі «ходять», або «нечистий», злий дух. За що вип’єм?

— За красу руїни!

— Ого, який декадент!

— А ти — містик. Слухай, маєш такий матеріал. Сідай і пиши історію цього дому.

— Я не знаю його історії.

— Вигадай! То — твоє. Я ще не знаю, за що б мені взятися. Усе, що я пережив, суцільна нудота, яку не врятує навіть найвишуканіша брехня. Поки що пишу щоденник.

— У мене відраза до щоденників, — скривився Андрій.

— Слухай, через два роки ми станемо такими, як усі вчителі. Згадай Васильченка. Не можна заснути, не маємо права. Хай нема театрів, музеїв, товариства, багатьох потрібних книжок, але є здатність думати, немає суєти, біганини. У нас є останній шанс — стати самими собою, здобути трохи мудрості, аби почати нове життя. До речі, як тут з дівчатами?

Андрій засміявся.

— Я серйозно питаю, бо якщо ти здурієш і тут оженишся, то пропадеш.

— Нема тут ніяких дівчат.

— А взагалі, це складна проблема…

І Сашко почав ходити по терасі взад і вперед. Андрій палив цигарку за цигаркою, відсьорбуючи холодне шампанське. Свічка опливала червоними патьоками. Він дивився на Сашкову тінь, що рухалась повільніше, ніж його постать, і подумав, що тінь не повторює людини і невідоме її призначення.

На терасі були забиті цвяхами двері. Оля любила сидіти на їхньому порозі. Була ніби в сховку, бо клен затуляв її від колгоспного подвір’я. Зараз листя з нього обірвав вітер. Оля брала до рук великі пересохлі листки і складала їх докупи, наче сторінки книжки. Від щілин між плитами тягнуло холодом підземелля. Там була вічна темрява і щось таке, про що їй до сліз хотілось дізнатись. Олі багато разів снилось, що вона опинилась в підземеллі і не може звідти вийти. І кожного разу було однаково страшно.

Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.