Михайло розгубився і, коли сусідка переступила поріг, вхопив її руку, поцілував. Ганя почервоніла, але швидко спам’яталась і лукаво посміхнулася:

— Я аж на двадцять літ помолодшала, як ви мені, пане Михайле, руку поцілували!

За тиждень Басараб навів лад у хаті, скопав городець і думав тепер, чим його засадити. Певно, картоплею, цибулею, кропом, чий запах він так любив, буряком, морквою. Ще квіти, щоб зацвіли найраніше. Сам він не родився ні квіткарем, ні городником. Любив дивитися, як росте й цвіте, проте жодна таємниця землі не була ним розкрита. Але ж урізькі люди вважали його за свого! Правда, на старшого сина ніхто б не сказав, що він тутешній. А на молодшого?..

Вітер на мості зривав капелюха, тому він притримував його обома руками. У долині, під насипом, стало легше. Вітер пхав у спину, і Басараб пішов за вітром по пасовиську з квітами морозу, що цвіли при самій землі, як кожна квітка ранньою весною. Село з-за ріки виглядало на те село, яке він колись покинув: лагідне, затишне, захищене від вітрів садами.

Він міг дивитися на нього вічно, а ще б діждатись, коли зацвітуть черешні. У селі, і на Ласках, і по лісах — всюди черешні.

Михайло звернув до Черхавського лісу, ще напівсонного й тихого. Ліс ріс по обидва боки горба, що звався Обоча, власне, не ліс, а зруб, що вигнався калиною, ліщиною і молодими дубками. Він знав, що не підніметься навіть на Обочу. У лісі ніщо так не любувало ока, як квіти. Басараб пам’ятав ще їхні назви: проліски, золоті ключі, зозульки, конопельки, але плутались вже інші, літературні назви: первоцвіт, медунки, анемони. Золотими ключами відкривав бог весною небо, а коли прилітали зозулі, зацвітали зозульки. У цьому гарному і незмінному для кожної дитини світі гадючник в’язолистий звався божим тілом, пухівак — котячими лапками, жовтий болотяний ірис — когутиками, вовчі ягоди — диким бозом. Хто, крім дітей, міг вигадати ці назви, коли в неділю або у свято вони прибігали до лісу? Їхні матері приходили сюди з веретами, щоб врізати свіжої трави корові, а до ліку вживали трав ближчих: звіробій, чистотіл, рум’янок. Ліс — то таки дитяче царство, і тільки діти мають право називати все живе, коли дорослі дають назви імена речам, зробленим їхніми руками.

Давня мова не мала в собі фальшивих слів, а коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс — найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.

Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…

Щур більше не вилазив на стіл. Старів на очах і невдовзі мав лишитися товаришування з господарем цієї хати. Годинами нерухомо сидів коло помийного відра і дивився, як чоловік, надівши окуляри, сліпає над книжкою. У грудях в нього щось скрипіло, ніби позсихалось. Так вони зійшлися всі троє: хата, щур і Басараб, троє старих, яких пильнувала смерть з годинником у руці.

Висохле тіло, ти колись було спрагле.

Не час тебе зруйнував, а досвід.

Я знав колись хлопця. Він помер у двадцять два роки і був старіший за мене, тодішнього й нинішнього.

Я пережив його майже на сто років,

але не став мудріший, бо мене не з’їла хвороба і лікарі мені не казали:

«Помреш улітку; в липні або в серпні, якщо пощастить.

На всяк випадок кинь писати вірші».

Вчорашній гімназист начитався Вольтера,

надихався отруї львівських кав’ярень. Панночки-

каналії носили його серце в сумочках по черзі.

Не мав куди дітись, вдома злидні,

мамина надія, пропив усі гроші,

а наостаток платив кров’ю.

Дивився на себе в люстро і бачив не поета

Олександра Козловського,[1] а трупа.

І безсило стискав кулаки, плювався,

кричав: «Ти, потворо!»

Просився: «Хочу вмерти на твоїх колінах,

Маріє. Я жив увесь час між мурів.

Їхня пліснява вбила мої легені.

А вірші пишу тільки тому,

що боюся смерті».

(Неправда. Хто знає, чого я прошу?)

«Я б хотів пливти у козацькім човні,

минаючи Київ, минаючи Канів і Січ.

А на дні розвівалося б довге волосся русалок. Вони манили б мене до себе,

але я б не дався. Я доплив би до давніх язичеських капищ,

де досі моляться багатьом богам,

а не одному: сонцю, грому, коханню,

де мені не належиться нічого

і належиться все.

Гирло — це ж і є витік».

Сусідка Ганя принесла насіння чорнобривців. Михайло просив її колись.

— Може, вже пізно сіяти?

— Сам раз. Земля прогрілася. Дайте я вам посію.

— Дякую, я сам. Знаєте, відвик від землі, то мені за втіху в ній порпатися.

— Як хочете. Виджу, бульба у вас файно зійшла. Ще день-два — й треба обсікати. Невістка нашу вчора пробувала. То добре, що сухо. Не заростає. Дасть бог, восени будете зі своєю бульбою. Всі мене питають, чи ви надовго приїхали. Я кажу, що не знаю. Ви би взимі до сина перебралися. Старшому чоловікові треба тепла…

— Може, й переїду, — відказав Михайло. — А ви що, вже йдете? Посиділи би трохи.

— У кухні палю, аби не згасло. Думаєте, не хочу з вами посидіти? Робота. Малу нині до школи не пустила, бо перемо. Невістка цілий день у місті, то все на мою голову. Я собі думаю, що цілий вік гаруєш, а той роботи не видно. Сяду увечері коло телевізора — очі злипаються в старої. Ви хоч світа увиділи, а я хіба в сорок третьому році, як був голод, з мамою на Волинь ходила міняти лахи на бульбу. Ото всі мої вандрівки. А ви аж в Америці були…

— Та ні, Ганю… До Італії доїхав, а як треба було сідати на пароплав, вернувся назад.

— Шкода… Були б тепер паном. Слали би нам посилки з Америки. Кася Федикова маєтку доробилася на тих посилках, що брат з Канади висилає. А як він, не дай боже, вмре, то їй всі гроші відпише, бо бездітний вдівець. Мають люди щастя. Прийду до вас в неділю або ви до нас приходьте. Десь вам самому скучно сидіти?

— Та трохи скучно.

— Ходіть покажу, де сіяти чорнобривці. Візьміть мотику.

Михайло Басараб відчув гострий запах чорнобривців, якийсь наче не квітковий, і зрадів, що пам’ятає його. Не мав у собі хліборобського розуміння того, що все потребує свого часу: сіяння і сходження, ріст і цвітіння, і що людині не дано пришвидшити цей процес, хай вона навіть відчуває доконечну потребу побачити цвіт чорнобривців.

Зробив рівчачок і пропускав між пальців легке насіння, схоже на наконечники пір’їн, що вростають у тіло малих пташок. Загорнув усе землею. То було щось інше, ніж садити цибулю чи картоплю, бо, скільки б не садила квітів людина, їх завжди мало.

Поснідав чаєм. Магазинний вже закінчився, то Михайло заварив собі вишневих гілочок, ще раніше ним зрізаних. Вишні й черешні уже цвіли. Намастив хліба повидлом. Давно йому так не смакувала їжа. Крихти хотів укинути в рот, але згадав про старого щура і висипав коло печі.