Сонце ще не пригріло настільки, щоб можна було відчути, як пахнуть сади. Михайло Басараб ніколи не мав саду і не міг оцінити, яке то багатство, коли біля твоєї хати цвітуть вишні. Скільки разів стискалось у нього серце, коли серед зневіри і розпачу приходили Шевченкові слова:

Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову.

На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з самого дуба на знак жалоби по чоловіку. Замолоду була гapнa. Тепер таких гордовитих жінок не зустрінеш: висока фризура з чорного волосся, делікатні риси, бліде лице. Більше заміж не вийшла, але по якімсь часі спродала маєток Сорочинському й переїхала до сина в Краків. Дивно ходити по землі, по якій ходили колись давно померлі люди, і ти їх бачив, але говорити не смів, бо був хлопом, ще й до того русином. То в лісі зникає відчуття часу, який люди називають історією, і ніхто не спитає, чи не доста, діду, з тебе такого довгого життя і довгої пам’яті, з котрої ти по сей день не навчився вибирати основне? Певно думають, що жити — то тяжка мука, ніби дертись на високу скелю. Коли ще вірили в бога, то мали якусь надію на царство небесне, а нині вважають, що їхня доля в їхніх руках. І так уже вертять-крутять тією долею, так нею міняються і торгують, що видихуються на півдорозі і падають, бо не знають, куди вони йдуть.

Михайло Басараб йшов собі помалу, навіть не тряс палицею у гніві, бо не мав палиці. Уріж — то було єдине місце у всьому світі, де правда торжествувала над кривдою, а ласка над жорстокістю. Коли щось зникало, гинуло, то поверталося через якийсь час дитиною, квіткою, молодим лісом. І світ мінився з кожним здобутком, залишаючись незмінним по суті. Ніби воскресав. Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж — урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть.

Михайло мав добрі очі і скоро розрізнив на схилі гори липу і хрест, з-під яких било джерело. Звідси брали святити воду. Довкола зеленіли кущі терену й пишно цвіли золоті ключики-первоцвіт. Квітки починались коло його ніг і бігли вздовж струмка аж на гору. Він не міг за ними побігти.

Уподобав собі місце коло одинокої грушки і там сів. Грушевий цвіт солодко пахнув, забиваючи всі інші запахи. Пелюстки опадали і лежали незаймано чисті на сухій землі. З-під грушки було добре видно Уріж, нижній і вижній, як колись казали, звідкись взявся хлопець років десяти. Ще не перебраний з шкільної форми, певно, мами не було вдома, щоб насварила. Ходив собі з довгим прутом, копирсаючи кротові купи, і цікаво позирав на Басараба. Сільські діти встидливі, то він і не сподівався побалакати з хлопцем. Усміхнувся до малого, і той став як укопаний. Видно, йому нудилося самому. Корів ще не виганяли на пашу, то не було йому в будній день товариства.

Михайло звівся і рушив до хлопця.

— Добрий день! — привітався, піднявши капелюха.

— Добрий день, — почервонів школярик, вражений тим, що такий старезний дід знімає перед ним капелюх.

— Раз ми вже здибалися, то давай познайомимось. Можеш кликати мене вуйко Михайло.

Хлопець пирснув:

— У нас на ведмедя кажуть вуйко Михайло…

— Хіба ведмідь то щось зле? Гарний звір.

— Корову роздере або теля, який він гарний? Якби я мав рушницю, то повбивав би всіх ведмедів і вовків!

— То як же тебе звати?

— Стефко.

— Ти, Стефку, послухай, що я тобі скажу. Жаден ведмідь, як має що їсти в лісі, не полакомиться на корову. А як дуже голодний, то що мусить, бідний, діяти? Ти чув, щоб у вас ведмідь хоч одне теля роздер?

— Ні, але мені дідо розказував.

— Ось бачиш. А ти би вбивав.

— А якби він на мене напав?

— Ну, тоді так, тоді треба рятуватися.

— Ходімо до лісу, — запалився Стефко. — Я сам боюся, а з вами можна.

— Якби ж то я міг вийти догори… Важко.

— Тому, що старі?

— І тому, і не тому. Хворий я, задихаюсь.

— Шкода. А я ще на горі не був. Старші хлопці ходили влітку на черешні, а мене лишили пильнувати худобу, аби в овес не пішла. Я хіба коло хреста воду пив. То зле, коли малий… Іван Миколайович хоче зі старшими учнями йти на розкопки. Знов мене не візьмуть.

— На які розкопки?

— Та ось тут, де ми стоїмо, скарб шукати. Я вже сам хотів узяти лопату й пошукати, але передумав. Вдень мене люди побачать, а вночі сплю коло баби. Ніяк не можна втекти…

— Давай трохи присядемо, Стефку. В ногах правди нема.

— Я вам палицю виріжу, хочете?

— Та я вже сам бачу, що без палиці мені ніяк.

— Я виріжу. Завтра візьму ножика.

Посідали під грушею.

— Слухай, Стефку, — обережно почав старий, — якби тут був скарб, то я сам би з тобою пішов його шукати. Я довго не був у селі, але я звідси родом і пам’ятаю багато чого. Можеш мені вірити. Люди позабували все. Якби тут взявся щось копати, то знайшов би хіба гниле дерево, і більше нічого. Бо на цьому місці люди щовесни закопували своє горе.

— Горе?

— Біду, гризоту. Скажімо, хтось голодував, хтось слабував, чи вмерла людина і всі її рідні дуже за нею тужили, чи хата в когось згоріла, розумієш?

— Угу.

— От вони й закопували горе, аби не верталося до хати.

— А коли відкопати, то вернеться?

— Хто знає… Може, воно зотліло, як дерево, а може, й ні.

— Треба сказати Івану Михайловичу.

— Скажи.

Хлопець задивився на гори.

— А ви знаєте, чому Ласки?

— Певно, від того, що турки й татари не змогли піти на дальші села, в гори. Вони ж воювали в степах, а лісу й гір боялися. Гора їх спинила, не гора навіть, а люди. Бачиш цей камінь? Може, його скотили колись з гори НА татарське військо.

— Я би тих татарів усіх з кулемета постріляв!

— Тоді ще кулеметів не придумали. Ти, як хочеш, іди на гору сам. Я буду за тобою дивитись.

— Не знаю… — завагався хлопець. — Я ще там не був.

— А ти не мусиш іти до лісу, а попри ліс. Я тебе буду весь час бачити.

Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу.

Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.

Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли.

— Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович.

— Так-так, — сказав Басараб. — Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово.

— Ще рік відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу.

— Прошу.