Анна задумалась. Лице її було в сю мить байдуже.

— То все від зневіри, Михасю. Я скалічена своїм оточенням і не чую в собі серця. А щодо Міся, то він жертвує ради мене багато чим. І його за се чекає покара.

— До чоловіка не пристає поговір. А на тебе все життя будуть дивитися косо. Се ти зараз так вважаєш, що тобі байдужа чиясь думка…

— Ой боже, боже, — раптом затряслася від плачу Анна. — Страшно, страшно, страшно… Але нічого не можу вдіяти. Не знаєш, як жилось мені після тебе. Попіл. Все горіло, а потім ціла купа попелу. Батько гриз мені душу. Пильнував, аби я нікуди не виходила. Ганьбив послідніми словами. Двері мого покою замикав на ключ, коли я пригрозила, що втікну з тобою. Я труїлася, невдало. Потім вмер батько. Я, знаєш, навіть не втішилася… Та що там розказувати! Вмерти не маю сили, а те життя, яке Місьо мені розхвалює, таке ж підле. Не стримуй і не відговорюй, бо я не знаю, чим усе кінчиться…

— Добре, — Михайло провів рукою по її волоссі. Вона перехопила його руку, притислась щокою. — Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти відважніша. Тим більше тобі нема чого їхати. Я скоро отримаю практику, заберу тебе з собою, і все буде добре…

— Ти се говориш, бо добрий. Я, знаєш, Міся не полюбила б нізащо, бо він злий. Боже, сон кінчився! Наче мана якась… Я думала, що найліпше втекти після Balu, тоді се не так вразить наше панство, тим більше що з Господарем мусить щось трапитись. Його ніби приносять в жертву. Слухай, — підняла вона голову, — а що ж може статися, коли я з тобою?

— Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше.

— А коли?

— Весною. А може, й скорше.

— Краще скорше.

— Я буду до тебе приїжджати.

— Будеш.

— Дитина, та й годі…

Наглий стук в двері перервав їм тишу.

— Анно! — почувся голос Міся. — Коні готові.

Дівчина зіщулилась.

— Анно, ти мене чуєш?

— Чую, — дрижачим голосом озвалась вона.

— Я з ним поговорю.

— Я сама, Михасю, я сама…

— Відчини! — роздратовано крикнув Місьо. — Чи ти з кимось закрилася?

— Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! — прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: — Я збираюся. Почекай мене на сходах.

— Ліпше у фіакрі,— завагався Місьо.

— Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати.

— Які ще там розмови? Поговоримо у дорозі. Ну, добре… Не забудь саквояж.

— Не хочу тебе мішати до того, — винувато посміхнулась Анна, — Посидь, я скоро…

Вона підійшла до Михайла, поцілувала його в чоло такими зимними устами, аж той здригнувся.

— Ти маєш рацію, Михасю. Не може бути так, аби все зле. Колись мусить вийти на добре. Я зараз вернуся, одіну бальову сукню, і ми підемо танцювати, правда?

— Правда.

— І всі будуть дивитися на нас і казати, що панна Анна знайшла своє щастя. Вони ж не злі люди. Радше нещасні. Зв’язані по руках і ногах. Як мені їх шкода, Михасю…

Вона відійшла до люстра, зажмурилась. По тому взяла невеликий саквояж, розкрила його і закрила. Перехопивши Михайлів погляд, сказала спокійно:

— Мушу заплатити Місю за турботи. Не хочу мати борги.

Уже в дверях обернулась. Михайла вразило її посіріле й постаріле лице.

— То страшний чоловік. Він здатен на все.

— Я піду з тобою!

— Ні,— похитала головою Анна. — Я сама.

Михайло лишився сидіти на тій же отоманці.

Всупереч радості, яка поволі наповнювала його серце, на плечі тиснув тягар страху. Він підхопився, заходив по покоїку. Годинника не мав, тому час тягнувся поволі…

Переміна, що настала сього вечора, надавала всьому його життю, праці сенсу. Він глянув на себе в люстро, але побачив, що лице в нього не дуже щасливе і має на собі печать пережитих нині хвилювань. Все це минеться, подумав Михайло. Та й Лесеві, мабуть, буде неприємно бачити його веселим і вдоволеним. Хворі того не люблять. Анна дуже чутлива до чужого горя. Як вона нині гарно розмовляла з Лесем! Без жалісливості, як рівна з рівним…

Михайло взяв до рук маленьку статуетку з порцеляни: хлопчик-пастушок грає на сопілці. Посміхнувся, пригадавши дитячі літа. Як сидів босий і синій під мокрою веретою, котра мало рятувала від довгого, на цілий день, дощу…

Він здригнувся, почувши ляскіт, ніби десь вистрілила ракета з фейерверком. Музика зразу урвалась, і донісся дикий жіночий лемент. Дрижачою рукою Михайло відклав статуетку і, поки біг до сходів, надіявся, що се жарт п’яних гостей, що він не стосується Анни.

…Панна Анна стояла закаменіла, а на сходах, вниз головою, лежав Місьо, і з-під нього текла кров. Якась старша жінка рвалася до неї, але її тримали за руки паничі.

— Сука! — кричала вона. — Застрілила мого сина!

Кожен мусив доконечне зазирнути в лице Анни. Хтось вхопив Михайла за руку:

— Ти що, здурів?

Лесь Козловський виволік його з тлуму й зашепотів:

— Той здрайця наробив галасу на сходах, що панна Анна його обманула: нібито збиралась з ним втікати до Відня, а тепер знайшла собі коханка…

Михайло мало що розумів.

— Тоді вона вихопила з саквояжа револьвер… Мусила якось боронитись бідна дівчина. Я буду за свідка, пане поліціант! — вхопив за рукав служителя закону. — Той Місьо таке падло, що я сам би його застрелив!

— На все свій час, — сухо відказав той. — Пан адвокат мусить лишитися для бесіди. Треба дещо поспитати…

…Анна вмерла від гарячки через три місяці, будучи під слідством. Лесь помер у серпні. З упливом років Ваl став для Михайла лише болючим сном. Багато разів йому доводилось бачити, як сідає сонце над містом С. і ліс у його відсвітах стає чорним, а білі квіти — червоними…

— Я ще був тоді молодий. Мав-єм звиш двадцять літ, — кажуть дідо і, коли переводять очі з огня на коней, що пасуться в темряві, жмуряться. — Так говорять, що хто найстарший у родині або найменший, тому мусить щось привидітися.

— Що, діду? — питає Михасько і тулиться ближче до старого.

— Нечисте. Мерлець або й труп. Бодай раз мусить увидіти.

— А чому, діду?

— Відки мені знати, дитино? Чув тот і сам видів. Правда, не настрашився. Добре, що не було коло мене нікого. Боронь боже у той самий день повісти — можна вмерти. Певно, до рана злий дух сидить в тобі, а на рано втікає, бо боїться сонця. А як скажеш завчасу, то він почне мучитися в тобі й не зможе вийти. Чуєш, Михасю, боже збав тя сказати, що видів…

— Йой, діду, таке страшне повідаєте! Мені ще присниться…

Старий притулив до себе хлопця:

— Як будеш добрий, чесний, совісний, зла сила хоч і вступить в тебе, але ти її здолаєш. А показатися мусить, раз ти найстарша дитина. Може, тепер, може, аж у старі літа… Пострашить та й піде собі.

— Розкажіть, що ви виділи!..

— Розкажу. Піди заверни гнідого, бо до лісу пішов, волоцюга.

Михасько мав великі страхи, але мусив слухатися. Вгрівся коло вогню, а тепер зимна роса палила йому збиті ноги. «Дідо видять ліпше за мене», — подумав хлопець, йдучи в темряву. Позад нього горів огонь. Як почне пригасати, вони спечуть пару бульбів у попелі. Щось чорне стало перед ним. Михасько скам’янів. Коби тільки не зараз. Я ще малий, настрашуся. Коби не зараз. Очі за той час, поки він стояв туманом, призвичаїлися, й хлопець впізнав корч ялівцю. А за ним тяжко зітхнув гнідий.

Михасько кинувся до коня, обняв його за шию і так стояв, доки не перестав трястися і серце не забилось рівно. Тоді взяв гнідого за шнурок і повів, ласкаво приговорюючи до нього. Вернувся до діда вже спокійний.

— Чи ти дурний, Гнідку, вовкам до зубів пхатися, чи мало тобі паші? Дивися мені, не бануй за лісом, бо скажу господареві і він більше тебе не пустить на ніч… На, Михасю, дай йому кусник хліба.

— Нащо, діду? Він не слухає…

— Най не банує.

— Та хіба він чоловік?

— Худобина любить ласку. Бійкою нічого не зробиш, хіба шкоду. Навіть дикий звір і той чує добре серце.

Михасько був голодним і сам би з’їв той кусник глевкого чорного хліба, так він йому пах, аж в носі крутило, але віддав Гнідкові хліб, ще й погладив по шиї, поки той перетирав зубами лакоминку. Чув дитячим серцем, Що дідо казали правду. Копнув би Гнідка, як інші пастухи, то зараз чувся би зле. Звізди з неба дивилися на нього, а він на них, аж забув, що має землю під ногами.