— Я помітив, що у вашому краю люди дуже поважні, ніби бояться, що завтра з ними станеться якась біда. Тільки пісні русинські дуже ласкаві. Чим ближче до гір, тим ласкавіші, певно, від того, що тут збереглася давніша мова. Я так думаю, Михасю, що колись люди говорили співаючи. Ся мова свідчить про лагідність люду, котрий не нападав, лиш боронився. Той, хто ростить хліб, любить мир і спокій, а хто не має своєї хати, котиться по світу, шукаючи собі й іншим муки. Зерно без коріння, але коли впаде в землю, то з нього може вирости велике дерево. А без зерна земля — пустеля.

— Я хтів би увидіти світу.

…Погідного дня з Ласок можна було бачити місто С. Хлопець вперше здригнувся від дивного почуття волі. Здавалось, що можна збігти з гори й піти гостинцем, не дбаючи про те, що лишилось позаду, не озираючись. Слова пана Зоріана не дотикали його серця сього разу.

— Боже, яке маленьке наше село! — вирвалось у Михася. — Я би тримав його на долоні. Чому все таке мале з гори? Якби я жив на горі довго, то н'е знав би, як виглядають люди і що вони думають. Пане Зоріане, а ми ближче до бога на горі?

Той посміхнувся:

— Бог у кожному з нас. Він не робить різниці між тими, що внизу, і тими, що наверха. То хіба люди роблять.

Се не значить, що чоловік мусить бути такий, як усі, а те, що коли він родився на шевця, то зробить дуже зле, ставши маляром без таланту. Хочеш подивитися світ — дивися, хіба вертайся додому не надто пізно, бо забудеш всі ті ласкаві слова, які в твоїй крові. Може, вони навернуть світ до миру й любові. Я вчора говорив про се з вашим священиком. Обіцявся помогти тобі в науці…

— Ой, пане Зоріане! — Михасько клякнув перед ним і поцілував руку.

— Ти що, здурів?! — злякався пан Зоріан. — Я є великий грішник, і нема чого переді мною клякати.

Земля ще дуже зимна: вночі вкривається льодом і зрана він ще тріскає під босими ногами. Може впасти сніг, й мусиш тоді сидіти на печі з меншими дітьми і перепитувати маму чи діда:

— Сніг ще є?

— Є,— каже мама або дідо. — Ще доста снігу. Бавтеся на п’єцу собі тихо.

Їм ніби байдуже, хай би сніг і вліті був. Мама, як зварить їсти, фурчить веретеном. Дідо ходять по обороті й щось там помагають татові й не дуже хочуть розказувати байки, хіба деколи пригадають, яка то була раніше зима і яка весна.

— Був раз великий голод. Такого я більше не пам’ятаю. Ще за Польщі. Файно весна почалася, і тепленько було, а в маю випав сніг і лежав цілу неділю. Всьо пропало: і бульба, і збіжжя, цвіт почорнів. Гіренько було дивитися на таку біду… Хто встидався йти на жебри, той спух з голоду. А хто виратувався — по нього моровиця прийшла восени…

Мама схлипує і перестає фурчати веретеном.

— Скажіть, тату, чи було і чи буде колись добре на сім світі?

— Господь присудив, доньцю, нас на муки. Сина свого не пожалів, послав на хрест. Видно, так має бути, аби оден чоловік терпів біль з розпуки, другий — з хороби, а третій — з голоду. Має він і чим тішитися. Скоро сонінько розтопить сніг, а цього року його много: буде озимина красна. Бог дасть, діточки підростуть на хлібі, помагати будуть.

— Йой, татунцю, мене ніхто так не звеселить, як ви… Боюся, аби зло до нас не приступило яке, бо вдурію. Маю слабу голову. Що тоді з діточками моїми буде, як я піду блудом?

— Ні я, ні чоловік твій дітям маму не заступлять.

Мусиш за них думати, а не за себе. І не хлипай, бо дивляться з п’єца. Михаську!

Дідо, великий, у довгій по коліна білій сорочці, з волоссям по плечі, заглядає за комин:

— Михаську, ти вже виріс за зиму, візьму тебе в С. по буськів. Запряжемо фіру, залатаєм міх, та й поїдем. Буськи за пару неділь прилетять і будуть чекати на нас в С., бо до Урожа не мають сили летіти.

Михасько, як кіт, скаче просто з печі дідові на груди:

— Поїдем! Поїдем!

— Не дуріть дитині голову, бо буде плакати, — тихо каже мама.

— Га, а пам’ятаєш, як ти просилася по буськів? Забула?

— Піду, тату, принесу насіння з комори. Переберемо з Михаськом…

…За якісь дві неділі Михасько з такими самими малими скаче на вигоні, по траві, де повитикалися цвіти морозу, і кричить:

Віддалік, коло випаленої громом липи, стоїть панок у всьому чорному і крадькома лапає горобців і синичок, скручує їм голови і ховає за пазуху. Михасько бачив се, й інші діти бачили. А коли набралися сміливості й приступили до липи, пана там не було, а на вершку вила собі гніздо ворона.

— То нам привиділося, — казали старші люди.

— Та же чоловік не може перемінитися у ворону!

Як би надворі не було красно, як би не тішилося все живе весною, навіть дитяче серце стискається від якоїсь нерозумної туги.

— Тримай, Михасю, міха, аби не розв’язався, як фіра зачне гуцати по ямах, — обертається до хлопця тато. Він нині з самого рана веселий.

— Добре, — Михасько обнімає щосили міх з насінням, хоч тато ще не вйокнув на коні.

Хлопець мовчить до самого поля, щоб не відкусити собі язика.

— Дай боже щастя! — кажуть стрічні.

— Дякую, дай боже й вам! — поважно відповідає тато.

Сонечко починає пригрівати. Тепер Михаськові вже не так зимно. Він примічає перші цвіти, поверх яких куриться туман, чорні верхи гір, ліс і дорогу, залиту болотом.

Тато сіє овес, а малий стоїть коло воза і дивується, як то може вирости з легеньких сухих зерняток стіна зеленого, а потім білого вівса, сніп з якого буде стояти на різдвяні свята під образами. Тато раз у раз вертається, насипає в решето зерна і не обзивається до хлопця.

Притулившись лицем до шорсткого міха, дитина дивиться догори, в небо, звідки сіється спів пташка. Се друге диво, бачене ним досі: маленька сіра пташинка співає цілий день над полем, яке засіває його тато.

Одного дня Михайло Басараб піде з Урожа. Минують літа, і на цвинтарі спочинуть його дідо, мама й тато. Тільки б не настав час, коли земля перетвориться в пустелю, коріння зотліє й обірветься пуповина між жайворонком і сіячем…

Уріж, 1986 рік

ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ З БЛИСКУЧИМИ ГУДЗИКАМИ

З першого жовтня рівно на два місяці Уріж мав поринути в темінь: приїхали електрики міняти дерев’яні стовпи на бетонові. Коло церкви, на якій ледве виднілась табличка з написом «Музей», поставили вагончики і позвалювали нові стовпи та різне потрібне їм причандалля. Почали електрики з того, що зрізали на Границі три старі грушки. Декотрі з людей зітхнули полегшено, бо ті грушки росли на нечистому місці й відтепер нібито з села знято покуту, а інші настрашилися, аби не було чого гіршого, а Федьо Баліцький, що не пропускав дармиці й уночі ходив по пастівнику з ліхтаркою, шукаючи печериці, щоби бути першим, дав літру самогонки трактористу, чужому чоловіку, котрий приїхав з електриками, і той привіз грушки йому на обору. Порохно, сама кора, але все їдно якісь дрова.

Діти плакали за телевізором, дівки й хлопці — за дискотекою, жіночки — за пральними машинами; чоловіки могли сидіти й при гасовій лампі, аби лиш були карти й горівка, а старим — байдуже: їм вік зійшов у темряві.

Свічки й батарейки в магазині розкупили, назичили нафти, почистили гасові лампи і стали чекати темряви. Бувало, що трансформатор перегорить чи стовп переверне вітер, але ж то день-два, а тут два місяці сліпай. Ба й радіо теж мали відключити.