Люди прокидались і помічали, що дорогі гості покинули їх, не прощаючись, і не могли пов’язати розвалений панський будинок з їхнім відходом, і знову змовились мовчати, і палили свічки на могилах 1 листопада і на Великдень. Вони мали тепер вдосталь світла.

Андрій Іванович три тижні пролежав з запаленням легень у лікарні і кінець кінцем зовсім одужав, тільки коли дивився на Олю під час уроку, пригадував лице тієї дівчини, котру вирвав із небуття чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Та й тепер старий дім не заступав ні річки, ні лісу.

…Але це нічого не пояснює, бо це не закінчення, а лише розв’язка. Незалежно від нас існує правдива оповідь про Пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками, яка пояснює все і тому небезпечна.

Тоді на землю спадав як не мор, то голод або вліті Бистриця заливала хати, доки село не перебралося на горби і звідти з розпукою дивилося, як гине збіжжя. Вода забирала овес, що вже підносився, і ще до переднівка наставав голод. Бойко мнув у жмені пустий колос, стоячи на колінах в багні, і не чув себе винним перед Господом. Але й не смів винити милосердного Бога вголос. Запинався у латану верету і йшов додому до купи мізерних дітлахів.

Та якось жили, бо не мали ліпшого краю і ліпшої батьківщини.

Пані графиня бувала хіба осінню, коли наставали сухі теплі дні і треба було навести лад врожаю. Мала десь літ з п’ятдесят, вбиралася завше на чорно і була задуже смутна. Правда, приймала деколи гостей або й сама привозила з собою родичів. Зрештою, що хлопові до пана, а панові до хлопа? Від села панський маєток відділяв з одного боку сад, а з другого — занедбаний цвинтар. Були ще й інші цвинтарі. У цім вогкому краї люди мерли як мухи, і сліди їхні швидко стирались дощем і снігом. Приходила Моровиця в образі дівки чи й старшого чоловіка і розлучала жінку з чоловіком, маму з дітьми і тіло з душею.

Челядь жила в осібнім домі, а для ключниці, старої шістдесятилітньої панни, був покійчик пообіч графининої спальні. Пані читала по ночах книжки, певно, не дуже побожні, бо інакше не привезла би з собою молодого панича і не поставила його економом, прогнавши старого. Панич оселився в панському домі. Мав на лиці той же самий відразливо-сумний вираз і не жалував нікого. Сама графиня його боялась. Панич не пив, не вганявся за дівками, але від його зимного погляду замерзала кров у жилах.

Пані поїхала пізно восени, лишивши на господарці того чоловіка без жодної слабини, що падкував коло її добра, наче воно мало стати його власністю. Удень він їздив вороним конем по селі й за селом, а коли вертався, то ніхто не смів заходити до його покою.

Якось надвечір, коли сипало першим снігом, панич вернувся не сам. Поперед себе він віз якусь людську подобизну в дранті із синіми ногами, що її, певно, підібрав десь у полі. Се було дивно, бо панич не виглядав на такого, який би мав хоч трохи жалю до ближнього. Двораки несміло приглядалися, як він ніс на руках нендзну жебрачку, що, очевидно, була непритомна. Зараз покликав ключницю й старшу покоївку, а кучера погнав до Дрогобича за доктором.

Так, се було дивно, але ще дивніше стало усім, коли по кількох тижнях слаба вийшла до зали і слуги увиділи, що то не жебрачка, а молода панна, ще й дуже красна, вбрана у графинину ще дівочу сукню. Сіла у крісло коло каміна і просиділа там цілий день. Панич вернувся, сів коло неї, і вони мовчки сиділи обоє. Певно, мали час наговоритися, бо після вечері панич взяв ту дівчину за руку, як законну жінку, і повів до себе. Але вона не могла бути його законною жінкою, бо звідки прийшла? З полів і лісів. І в чому прийшла? У забацьканій спідниці й латанім кафтанику. І куди прийшла? У чужий дім, де не мусило бути нікого без згоди на те пані графині.

Хоч би панич взяв її за покоївку, а то вдягнув жебрачку в чужу одіж і змусив їй слугувати. Двораки ненавиділи їх обох. Але корилися, леліючи надію, що графиня повернеться і вижене.

Тим часом минула зима і нічого не змінилося. Паничева коханка грілася коло вогню, і ніхто не міг від неї вивідати, хто вона та звідки, хоч, може, вона була причинна і нічого не пам’ятала. Кожного вечора панич брав її за руку і вів до свого покою. Звідти не чутно було ні плачу, не сміху, ні шепоту. А втім, вона була жива істота і посміхалась до пташок, що весело щебетали собі за вікном.

Але одного погідного дня паничева коханка вийшла з двору, вбрана в стару спідницю й латаний кафтаник, прикрита дрантивою хусткою. І так знайшлася в Іцковій корчмі. Іцко прийняв її за служницю, бо жодна дівчина з села не пішла б служити в корчму, а може, вона його причарувала. Думали, що панич її прогнав, але той увечері прискакав до корчми і хотів силою забрати, але дівчина не далася. Носила воду, патиччя, пильнувала Іцкових малих, прала в студенім потоці, ніби весь вік тото робила. А перед тим здавалось, що весь вік ходила в шовкових сукнях. Така була потайна.

Весна принесла голод, а далі почалась моровиця. Цілі хати вимирали до найменшої дитини. Двораки носа не витикали з панського обійстя і нікого не пускали. Хто був живий, заливався горівкою в Іцковій корчмі. Іцко мав добрий гешефт з людської біди, але Іцкові ніхто не дивувався. Вмерлих стягали гаками на новий цвинтар і заливали вапном.

З тої холери, що викликає страшну спрагу, пересохла ріка. І хоч ще було кому сіяти, не було надії, що буде кому пожати. Вийшов тоді чоловік з ліса й сказав: «Поставте на горі хреста. Вода заб’є з-під нього, і лишитеся живі». Але люди й далі вмирали.

Тоді пішла чутка, що холера має людську подобизну і доки її не впізнали, доти вона буде труїти людей. Так було раніше, коли Моровиця ходила від села до села і умертвляла всіх без жалю. І мусили її спізнати і забити, як суку, камінням, і закопати край дороги…

(а що ж зі мною буде за те, що чужа, що і пані, й жебрачка? Вб’ють? Я не пам’ятаю чия. Була колись того пана, хто врятував мене від скону. Раз врятував — більше не захоче. Дайте мені дитину, що корчиться в муках. Я поцілую її в уста, тільки не робіть винною. На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно? Я сховалася на чужім стриху в бочці від збіжжя, а господар найшов і відвів до людей, аби мене вбили. Його хату би спалили, якби не відвів. А мій милий все одно спалив ту хату і посадив на могилі три грушки: одну за свою душу, другу — за мою, а третю — за їхні бідні нужденні душечки).

Уріж, 1989 рік

БЕСІДИ З ПЕРЕВІЗНИКОМ

Мені не траплялося здибати Перевізника поза межами цього невеличкого світу, що має форму кола й оточений горами, лісами, полями, книгами, листами від друзів. По суті, йому тут нічого робити, то він і нічого не робить, бо зробив усе. Чому ж Перевізник усе ж таки тут з’являється? Може, шукає притулку для тих, кому погано ведеться? Але ж це не їхній світ. Ці речі для чужих безголосі, очі людей з сімейних фотокарток — незрозумілі, господарі цих будинків бояться заброд і плаксивих жебраків. Та й нема такої біди, яка б зігнала всіх під спільний дах і змушувала щось вирішувати, аби врятуватись. Хто знає, що має на мислі Перевізник? Мені здається, він чогось недомовляє. Так не можна. Люди, котрі у наш час чогось недоказують за життя, не мають права вмерти. Що я кажу? І в інші часи теж. Правда, тоді існувала сповідь, безпосередньо пов’язуючись зі словом «совість». Ось воно, це слово, валяється в болоті за межами невеличкого світу, сохне між сторінок спалених книг… Хай його підніме кожен з нас, а Перевізник дивитиметься ясними, чистими очима і пригадувати нам Нові Старі Вічні Слова…