…Першого жовтня пополудні молодий вчитель української мови й літератури Андрій Іванович затягнув у фізкабінеті чорні штори, збираючись прокрутити перед семикласниками діафільм про Лесю Українку, коли лампа фільмоскопа раптом погасла. Певно, перегоріла, подумав він і гукнув хлопцям, щоб увімкнути світло. А коли не засвітилось, розвів руками і сумно посміхнувся:

— Ну, що ж, подивимось через два місяці!

Діти просили його не відтуляти штори, але він невблаганно їх розсунув. За вікном не було на що дивитися: сипав зимний дрібний дощ і перед новою школою рельєфно виділялось жовте болото.

— Ми тепер з вами матимемо вдосталь темряви, — сказав Андрій Іванович, зіщулившись від тоскного передчуття.

— А як ми будемо уроки робити?!

— Так, як і я, при гасовій лампі. У мене теж не буде світла. Вважайте, що це випробування для нас: темрява боїться розумних і освічених людей.

— Ага! А у місті все є світло!

— Я мав на увазі темряву неуцтва…

Андрій Іванович прийшов до вчительської, сів за свій стіл і став чекати, що буде далі. Після останнього уроку не треба летіти додому, тим паче на першому році педдіяльності. Може, якісь вказівки директора або завпеда, може, треба прибити наочну агітацію чи вислухати чергову інструкцію з райвно. Він склав руки на столі, несвідомо копіюючи одну з відмінниць, що вчилася у сьомому класі, невесело позираючи на дощ, бо не мав парасоля. Надбігли вчительки, всі до одної старі й одружені, і почали скоренько збиратися.

— Ви чого не йдете?

— Може, я комусь потрібен…

— Таж нема світла.

— Я знаю.

— Треба все завидно поробити, як ви не розумієте!

Директор бубонів у кабінеті, зачинившись з завгоспом, і в школу почала скрадатись сонна тиша.

Андрій Іванович натягнув пороховика, підняв комір і, схожий на журавля, що не зміг відлетіти у вирій, подибав на квартиру, себто додому.

…Оля повільно збирала книжки в портфель, вийняла з-під парти кусень хліба зі смальцем, щоб, як завжди, віддати його Боскові. Коли вона йшла коридором, то намагалась на пальцях, бо від її мештів, підбитих залізом, йшла луна по всій школі, їй було тяжко на серці, не через те, що нема світла, а що не можна буде вийти з хати, бо баба не давала їй парасоля на забави. Вітер з дощем вдарив її по лиці, й дівчинка затулилась рукою. Хтось взяв її за плечі й легенько підштовхнув уперед. Вона відсахнулась. То був їхній новий учитель Андрій Іванович. Він теж не мав парасоля. Але, певно, загубив його або забув, бо, прецінь, заробляє великі гроші. Оля з бабою жили на 50 рублів пенсії. Як баба вмре, то Олю заберуть у дітдом. Але баба так скоро не вмре. Оля до того часу сама піде на роботу й нікому не буде стояти в ласку. Їхня хата — за магазином, ота, побілена на синьо і вкрита бляхою. Оля помагала перед великодніми святами білити. Сварилась з бабою, що та дає забагато синьки. Біла хата ладніше виглядає. Але баба не послухала.

Боско крутився коло фіртки. Оля сунула йому в пащеку хліб з смальцем, а папір сховала до кишені.

— Їж борше, Боску, бо баба надійде. І ховайся в буду, там тепло.

Дівчинка погладила його по жовтій голові з лапатими вухами:

— Нині, певно, ніде не підемо, хіба що дощ перестане.

У хаті сиділа цьоця Сташка.

— Змерзла, Олюню?

— Змерзла, цьоцю! — відказала дівчинка, заледве розшпилюючи закоцюблими пальцями верхній гудзик. — Дуже зимний дощ. І світла нема. Ми хотіли діафільм дивитись… Бабо, що є їсти?

— Голубці.

— Я сама, бабцю, візьму. Сидіть.

— Файна онука, шанує бабу, — вдоволено всміхнулась цьоця Сташка.

— Не має кого більше шанувати. Як віддасться, то буде шанувати чоловіка й свекруху.

— Йой, бабо, які ви! — почервоніла Оля і пішла перебратися до покою.

По обіді вона, як котик, скочила на піч, ще й вкрилась коцом. Оля дуже любила слухати розмови баби з сусідами. Старі багато пам’ятають, а баба найбільше. Але не дуже хоче повідати, хіба як хтось прийде. Про мертвих, котрі мають покуту, про панський двір, про отого пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками… Але нині баба почала пригадувати молитву до серця Ісусового, і в Олі стулились очі. Їй стало тепло, жовті квіти проросли між жовтого листя, а на деревах виросли нові лискучі зелені листки. На кожній гілці сиділо по білій пташці, і ті пташки співали. Оля ходила боса по землі й слухала. То було на горі, а внизу текла річка, а в річці купались малі діти, голі й самі. Вода була неглибока, але Оля зійшла з гори, щоб припильнувати тих діток. Та на березі вона побачила лише гусей і засміялась…

Жінка понесла свині їсти й перечепилась об грушеву гіллю, впустивши на землю повне відро помий з хлібом і товченою бульбою. Прийшла до хати і закляла:

— Шляк би тебе трафив з твоїм гешефтом! Ледве-м собі голову не зломила!

Скинула з себе заталапану панчоху й показала здерте коліно.

Баліцький читав «Вільну Україну». На столі вже була наготовлена лампа, хіба запалити. А коло неї сірники.

Від жінки смерділо помиями.

— Вмий си ноги, розтелепо! Треба дивитися, куди йдеш.

— Як не забереш то дрантя з обори, то поїду в Борислав до Марусі! А ти си можеш скрутити карк!

— У суботу поріжу, — примирливо сказав Баліцький, бо трохи чувся винним.

Він насунув шапку на голову й вийшов з хати. Аби відсунути грушки вбік, треба з четверо хлопів. А всі на роботі. Та й впом’януться за горівку. І ще закуски схотять.

Та ліхтарка світить, як вовкові в зубах. Дурна баба вгробила два буханки хліба. Не могла позбирати. Баліцький повибирав у відро котрі ціліші кавалки, налив теплої води й трохи ранішнього молока. Най хоч то подзьобає паця. Грушки не гнилі, хіба дуплаві, як то у кожнім старім дереві мусить бути дупло.

…Коли автобус виїхав на гору, Василь Прокопович, котрий сидів на самім переді, свиснув:

— Усьо. Відключили. Мироне, чуєш, прийду нині до тебе в карти грати?

— Ти ліпше нафти дістань, бо нема чим світити, — гостро відказала його жінка Маруся, тримаючи на колінах сітку з хлібом.

— Нащо мені нафти, дорогу до ліжка сам знайду!

— Ти, лайдаку, — буркнула Маруся під голосний сміх.

— То на кілько, кажуть, світло відключили? — спитала її стара Габриха, хоч сама добре знала.

— Кажуть, на два місяці.

— Ая, на два! — сказав Мирон. — У вас, бабо, на городі стоїть стовп?

— Стоїть, але не на городі, а в саді. А що?

— Заплатите сотку, поставлять залізний.

— Ая? — сполошилась Габриха.

— Бігме, цьоцю, — підтвердив Василь.

— Не дам! Відки я возьму сотку, як я 40 рублів пенсії беру? Аби мої очі того світла не виділи…

— Брешуть вони, цьоцю, — сказала Маруся, переставши сміятись.

Автобус в’їхав у село. Дощ вже перестав, але полишались баюри й болото, яких ніхто не завважив. Раніше тим, хто приїжджав увечері, присвічували вікна Корчихи, а нині там ледве блимало червонаве світло. Проклинаючи й ойкаючи, люди вибрались на асфальт.

— Нічого! — сказав весело хтось з петеушників. — Темнота — друг молодьожі!

Сусід у темряві не впізнавав сусіда, жінка — чоловіка, приятель — приятеля. І всі тихо розходились по хатах.

Облуплені стіни старого панського будинку шкірились рудою цеглою. Зсередини віяло холодом, і туди по неділях пияки тікали з дому, щоб всістися на поламані парти і бенкетувати, протестуючи проти темряви й нечистої сили, що двісті років жила в цьому домі. Зрештою, вдень ніхто нічого не боявся. А хто боявся, той не лазив через вікна.

Позаду будинку виходила тераса, з якої було видно майже покинутий колгосп з розваленою конюшнею і. силосними ямами, а ще далі річку Бистрицю, хоч і чисту, але вщент розриту бульдозерами, що брали гравій. Ну, а далі поле і, звісно, ліс. Коли заходило сонце, невибиті шиби ясно горіли і клен, що ріс на терасі, теж палав холодним вогнем. Стіни дали тріщини, у які можна було пропхати руку і наткнутись на порожнечу. Оля іноді сиділа надвечір на терасі, коли сонце заходило за гору.