Дорога була з самої глини, столоченої кіньми й машинами. Він швидко йшов і впізнав хату на горбі, обшальовану дошками й з верандою. Пес кинувся до нього, але ланцюг був короткий.

Коло газової плитки на веранді стояла зігнута жінка і щось мішала в баняку.

— Добрий вечір! Стефан Карпінський тут живе?

Жінка застигла з ложкою:

— Тут…

— А він вдома?

— Ще з роботи не приїхав.

— Розумієте, в чому річ: я йшов через колгосп, а в конторі дзвонив телефон. Я підняв трубку, і мене якась жінка дуже просила, аби я покликав Степана до телефону.

— А що за одна?

— Казала, що вона Маруся, Степанова сестра. Може, ви підете? Я залишив трубку на вікні. Ну, все. Вибачте, мені треба йти.

— Маруся?.. — зміненим голосом перепитала жінка. — Таж вона… вмерла. Так, вмерла! Ще тому три роки. У Миколаєві. Чи ви жартуєте, пане вчителю, чи мені причулось?

— Чого б я мав жартувати? Дзвонила Маруся, Степанова сестра. Підіть до телефону.

— Ні-ні!

— То не йдіть. Якщо Маруся померла, то це, певно, чийсь підлий жарт. Хіба не розумію, для чого. Я тут чужа людина. Дзвонили, до речі, не з села, а здалеку. Ви не переживайте! Розкажіть чоловікові, може, він краще знає…

Андрій вийшов надвір. Та жінка з телефону плакала по-справжньому. Він спинився за хвірткою, не знаючи, як бути далі. Треба ж покласти трубку на місце, перед тим сказавши, що Степана немає вдома. А йти в темінь йому не хотілося, та ще з такої дивної обставини.

На щастя, повз нього пройшов високий чоловік в керунку до колгоспу.

— Вибачте, — кинувся до нього Андрій. — Ви не могли б покласти трубку телефону на місце? Там, в конторі. Це вам по дорозі, здається?

Чоловік обернувся до нього. Мав бліде лице, аж занадто бліде. Десь Андрій його бачив. Одежі він не примітив, тільки овал лиця з темними проваллями очей. Чоловік кивнув і пішов униз.

— Тож вип’єм за світло! — урочисто мовив Сашко.

— За світло!

— Пригадуєш казку, як дід з бабою носили в мішках світло, доки їм не порадили прорубати вікна в хаті? Може, в твоєму Урожі треба прорубати вікна?

— Я не знаю, чого треба Урожу. Я його сприймаю деколи, як живу істоту. Здається, йому не до вподоби бетонові стовпи й вирубані дерева. А його мешканцям — байдуже, аби швидше було світло. Якби я жив там довше, то сказав би, що існує якась таємниця.

— Що, нема ніякої?

— Нема, бо жодну людину вона не цікавить.

— І тебе?

— І мене, на жаль. Наслідки суспільного виховання, яке заповнило наш мозок матеріалістичним світоглядом. У мене вже є робоча гіпотеза. Десь біля того місця, де росли оті славетні груші, можуть бути поклади якихось копалин, які створюють енергетичне поле. А тепер землю розрили і випромінювання стали сильніші.

— З тебе не вийде письменника, — засміявся Сашко.

— Жоден письменник нині не шукає того, чого нема. Та й скільки можна писати про чорного чоловіка!

— Ти ж його бачив!

— Так, але то електрик. Я впізнав його в їхній компанії.

— Коли ми з тобою пили на терасі, я раптом відчув, як ззаду до мене підходить жінка в білому і кладе мені руки на плечі.

— Як ти міг бачити, що вона в білому?

— Кажу, що відчув. І тоді ти був інакший, не такий озброєний матеріалістичним світоглядом.

— Я за цей час багато думав. Не можна піддаватись настроєві. Людям важко звикати до темряви, коли вони жили до того у світлі. Це впливає на психіку. Мені ще гірше, бо я в чужому селі і зле орієнтуюся. Але, з другого боку, я не повинен би постраждати, бо нікому до мене нема діла.

— А якісь документи про село збереглися?

— Хочеш спитати, чи хтось вів хроніку Урожа? Ні, тут не було свого Мельхіадеса, і дощі не йшли по чотири роки, і ніхто не ховав золота в гіпсову статую. Уріж — не Макондо.

— Не-не-не! — перекривив його Сашко. — А вчителі як до цього ставляться?

— Я певен, що і вони бояться. Інакше б не зіпхнули на мене лекцію: «Чи існує потойбічне життя?» Бо це б наставило проти них село. А з мене нічого не станеться, бо я лиш гість…

Електрики поставили нові стовпи, але не квапились натягати дроти. Переказали бригадиром, що зроблять швидше, коли їх будуть гостити кожен день. Їм не дуже повірили, бо ту роботу можна зробити пізніше або раніше. Дехто й далі возив світло з міста в торбах і кишенях, але жінки стали радитись, як би то поставити тим дідькам горівки, може, стануть зговірливіші. Зварити борщ, наліпити пирогів кожна зуміла б, справа була хіба в горівці.

Хтось дав гроші, хтось варив, і врешті-решт у Корчишиній хаті наладували обід. Позичили ще одного стола, лавок. Три жінки подавали, а стара Корчиха сиділа коло печі й лущила фасолю. Між електриків не було старих, самі молоді хлопи. Жили вони по селах і, певно, мусили знати, як то зле без світла. Та й жаль було дивитися на їхні невиспані, посинілі з холоду лиця.

— А що, хлопці, може, нині мені натягнете дроти? — спитала стара Корчиха.

— Що, так дуже хочете?

— Та хочу перед смертю троха світла увидіти.

— І телевізор хочете подивитися, бабо?

— Люди — то мій телевізор. Тішуся, як виджу багато людей. Колись у старій хаті коло їдної миски сідало дванадцятеро душ.

Бабі налили келешок.

— Хе! — сказала Корчиха. — На такий холод файно лигнути чогось гарячого. Їжте, хлопці, та й чіпляйте дроти до мого стовпа.

— Мамо, — всміхнулась бабина донька, суха, як скіпка, на противагу грубій Корчисі, що зачервонілася від горівки, — світло включать, як усюди дроти повісять. Ви на тому не розумієтеся.

— На електриці я не розуміюся, а на дечім розуміються ліпше, ніж ви усі. Ви пощо ті грушки зрізали?

— Які грушки? Хіба мало ми грушок зрізали на селі!

— Ті три грушки на Границі, через які Федьо Баліцький вік стратив. Я казала, що з них зроблять йому хреста. Чи вже зробили, Марисю?

— Нині дерев’яних хрестів не ставлять, мамо, хіба залізні. Та й що ви від людей хочете? Чи то їхня воля діялась? За таке бог не карає.

— Добре, що руки не всохли. Раз не всохли, значить, то не гріх. А Баліцький полакомився на дармицю, та й не жиє. Ще з мене вліті сміявся, що довго жию…

— А що то за місце? — спитав молоденький чорнявий електрик. — Чорт там жиє, чи що?

— Най тебе бог ховає від того слова, синцю! Могила там, дуже давня могила. Не мож її було рушати.

— Якби на тій могилі стояв хрест, то ми би її не рушили.

— То така могила, на якій не було хреста відвіку!

— Мамо, дайте людям з’їсти…

— Най їдять. Більше я їм не маю що повісти.

— Не знаєте, чия то могила?

— Не знаю! А як знала, то забула, — відрубала Корчиха й висипала фасолю з миски до баняка.

Стало тихо, лиш сьорбали й стукали ложки. Корчиха задрімала. Голова їй впала на груди. Вона збудилась і пильно подивилась довкола.

— А той хлопець чого не їсть? — тицьнула пальцем в кут, де висів календар.

— Я? — здивувався один, виймаючи кістку з рота.

— Та не ти, а отой чорнявий, такий бліденький, що коло тебе сидить.

— Коло мене ніхто не сидить, — відказав хлоп. — Вам, бабо, щось приснилося.

— Нич мені не приснилося. О, куди ти вже йдеш? Нічого не їв, не пив…

Електрики покинули їсти і витріщилися на порожнє місце, де стояли тарілки й келишок.

— Я думала, що вас більше буде, — сказала одна з жінок. — І ніхто там не сидів, Корчихо. Вам щось привиділося.

Двері розтворилися зсередини і так лишились.

— То вітер, — сказав бригадир і закрив двері.— Певно, хлопці, нині не будем робити по обіді. Я той Уріж знаю. Як почнеться вітер, то кару робить. Нігде-м не видів такого злого вітру.

Олина баба не була зла, ні. Могла її обізвати, згентелити, але ніколи не била. Не мала кому скаржитися, бо Оля була сирота, хіба богові: «Бог видить, як я терплю!» Вчителям ніколи не скаржилась, певно, боялась, щоб не передумали дати онуці плащ на зиму й чоботи.