— Встидайся! — скочив Гнат. — Гонь мені з хати! Гонь!

Жінка не чула встиду, бо розбиралась не задля того, щоб показати своє ще досить привабливе тіло. Але не перечила. Неквапно вбралася, причесалася коло люстерка тим гребенем, що їй вклали в гріб, і вийшла. Якби вона була жива, Гнат злупив би її на квасне яблуко.

Люба поїхала на другий день на роботу і не вернулася. Переказала людьми, що не вернеться і подає на розвід. Гнат порубав сокирою її весільну сукню і на тім застановився. Може, стало старому хлопові встидно? Певно, трохи стало, бо пішов до старого священика, що самітно доживав віку на попівстві. Церкву давно закрили. Священик деколи хрестив малих дітей, але на похорон кликали молодого священика з Підбужа. До старого ходили за потребою душі, висповідатись чи розпитати про старі звичаї.

Гнат пішов увечері, аби ніхто не видів, як він іде через усе село. Попівство було за цвинтарем, але Гнат не пішов через цвинтар, хоч то ближче, тільки глянув здалека, як біліли при місяці хрести й пам’ятники. Попівство було в невеликій хаті, колись найпишнішій на селі, а тепер змізернілій поруч з цегляними домами, вибудуваними урізькими людьми за Радянської влади. Отець мав би бути в хаті, бо світилося вікно. Гнат видерся до горба, на якому ріс великий попівський сад, і зійшов на ганок. Двері виявились замкнені. Гнат зрозумів чому, і серце його затерпло від розпуки, і посеред великого саду він закляв:

— Господи-боже, за що ти нас караєш? Що навіть твого слугу провідали вмерлі. Як маєш нас убити, то зразу вбий, але затвори двері, хай не ходять до нас небіжчики, бо ми всі поваріюємо, а я перший. Затвори двері, аби ми втворили свої. Чи ж ми в тебе, Господи, не вірили, чи тобі не молились, що ти нас мучиш?!

Гнат урвав свою орацію і на дорозі сплюнув:

— Може, якби священик не був грішний, його хату тота біда би обминула, і було би до кого прийти за радою. А в Підбужжі священик думає хіба за гроші. Нема до кого піти, най ’го шляк трафить!..

Андрій Іванович з кожним днем переконувався, що довкола нього виростає таємнича стіна відчуження, хоч не було на те підстав. Він уже трохи втягнувся в одноманітну шкільну карусель, похмурий сільський побут і вже не прагнув так, як раніше, осяйного елекричного світу. Наче минуло не кілька місяців, а кілька років. У програмах йшлося лише про безпросвітне дореволюційне життя і далеко попереду була «Пісня трактористки», де нікого не мучили, не катували і не вбивали. Свого оптимізму Андрій Іванович не міг позичити, бо сам його не мав, — вічний плаксій і безвольний молодик, як називав себе під час приступів люті. Хай-но дадуть йому по трьох обов’язкових роках волю, чи захоче він її тоді, пригрівшись у звичному середовищі, де нема великої радості, але й великого горя теж нема?

Щойно його осяяло відчуття свободи, а за хвилю відчай знову поклав на обидві лопатки. Рівний, веселий Сашко ніколи не програє, що б не поставив на карту, і вільно чується в найглухішій місцині. Бо він здатний звідусіль вийти.

Андрій притулився чолом до холодної шибки вікна, що виходило на терасу, і побачив перед собою піч, складену зі старовинних зелених кахлів, картину на стіні у важкій чорній рамі, крісло з подушкою на сидінні, ведмежу шкіру на підлозі. Цю шибку він не міг би ні вийняти, ні вибити. Вона була завтовшки з увесь покій — куб прозорого льоду, що лишає присмак піску, шпурнутого вітром з річки.

«…Мертві іноді живіші за живих, а живі мертвіші за мертвих. Я не вмію розпізнавати мертвих. Вони ходять по селі й сміються мені в лице. Ми — незнайомі, й мертві не подають мені руки. Я тут найдурніший. А дурні мають щастя, бо їм ніщо не загрожує. Коли всі тут збожеволіють, я залишусь сам у порожньому селі. Світло світитиме для мене одного, і я дивитимусь, як росте трава на дахах і асфальті, й ховатимусь від здичавілих собак, щоб вони мене не з’їли. І так доти, доки не минуть три роки. Я навчав дітей, і вони збожеволіли, а потім не було кого навчати. Я просто дивився, як росте трава і облуплюється вапно з будинків».

Андрій поклав ручку, закрив зошит і сховав його у валізку, бо йому важко було мати щоденник перед очима. Він виразно бачив, як почне складати у валізу сорочки, костюм, книжки, приладдя для гоління, рушники, мило, як притисне коліном кришку, щоб закрити замок, як одягнеться і піде через кімнату сплячої господині, намагаючись не стукати. Тільки куди? На холод, темряву, ніч? Андрій падає на ліжко і плаче. Нема нікого. Нема нікого.

Оля прокидається від легкого дихання над нею. Вона не розплющує очей, лежить нерухомо, тільки серце б’ється щораз частіше. І вже тоді, коли воно опиняється на грані між життям і смертю, Оля ворушить губами: «Мама». І чує кроки. Двері зачиняються. Все.

Може, мама боїться, що баба лежить поряд? Вона б лягла коло неї, обняла, і вони б розказували одна одній, як воно все було. Мама боїться баби.

Вранці дівчинка думає про те, що мама вмерла і похована далеко в Сибіру і що то не була мама.

Але вночі лагідна рука торкається її сплутаного волосся. Оля міцніше заплющує очі, і тіло її твердне, як камінь. Не можна нічого казати бабі. Та не буде спати, і мама не прийде.

На третю ніч ніхто не приходив. Оля лежала, скрутившись клубочком, і слухала бабине хропіння. Мама вгнівалась на неї, що вона не відкриває очі. Десь під ранок Олі приснився сон, ніби на стежці лежить ніж з золотою ручкою. Оля нахиляється, щоб його підняти, але хтось хапає її за руку…

— Олюню, вставай до школи!

Під кухнею вже горить. Оля збирається, сідає за стіл. Баба зварила їй двоє яєць і налила горня молока.

— Щось ти бліда, — каже баба. — Може, простудилась?

— Ні,— Оля дивиться на піну з молока, що висить над горням, і до горла їй підкочується нудота. — Бабо, чому мама до нас не прийде? Наталина баба прийшла, Юрків дідо, а моя мама не приходить.

— Що ти мелеш? Вмерлі не ходять.

— Раніше не ходили, а тепер ходять. Ви знаєте, бабо, що ходять. Але люди закриваються в хаті з ними, аби ніхто не видів. Чому мама до нас не прийде?

— Хто тобі таке сказав? Діти? Хтось буйду пустив, а ти віриш. Молися за мамину душу і за свій гріх!

— А як мама прийде, ви її пустите до хати?

Баба заплакала.

Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.

— Андрію Івановичу, тіштеся, — сказала Оксана Данилівна, математичка. — Завтра обіцяють включити світло.

— A-а, добре, — відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.

— Завтра все буде інакше.

— Так.

— Може, затворять двері, Оксано Данилівно, — зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.

Оксана Данилівна почервоніла.

— І ви вірите в ці казки?

— Пустіть, бо мені пора в клас!

— Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?

— Знаю.

— Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?

— Так, у сьомому класі.

— Чудово, я прийду до вас.

Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.