— Вірно, — відповів педагог. — Вірш Лесі Українки «Досвітні огні» побудований на протиставленні світла й темряви.

Діти почали соватися за партами, й очі у них погасли.

— Слухайте, — спитав Андрій Іванович, — а вам не здається, що темрява душить, пригнічує? Ви це відчуваєте? Ми з вами зараз опинились в таких обставинах, що ніч триває дуже довго. Ну, то як?

— Душить, — сказав хтось.

— Пригнічує.

— А як? Душить, як що?

Діти зашуміли, дехто засміявся.

— Думайте, з чим можна порівняти. Це — важке чи легке?

— Важке.

— А що важке?

— Камінь.

— А ще що?

— Земля, — сказала Юля, білява дівчинка з задньої парти.

— Добре. Послухайте ранній вірш Лесі Українки «Contra spem spero!» З латинської це означає «Без надії сподіваюсь!»:

Андрій Іванович прочитав вірш на одному подиху.

— А зараз послухайте «Досвітні огні». Цей вірш був написаний далеко пізніше, але ви помітите, що в обох поезіях йдеться про одне й те ж: боротьбу з темрявою, страхом, відчаєм. Одні люди програють, інші перемагають. Якби Леся Українка не перестала боятися темряви ще в юності, а темрява тут символ всього важкого, що падає нам на душу, — вона б не стала такою, якою ми її знаємо: мужньою жінкою-поетом. У «Досвітніх огнях» йдеться уже не про неї, а про усіх людей, тобто й нас. Перші вогні світять люди робочі, а вони здебільшого чесні, щирі й працьовиті. Можете не читати того, що написано в підручнику…

Клас вражено загудів.

— Я кажу так, бо після того ви зненавидите цей вірш і всю поезію Лесі Українки.

— То ви нам додому нічого не задаєте?

— Чому? Прочитайте уважно вірш і розкажіть про свої враження. Спочатку це буде важко. Ми вже нині спробували. А найкраще буде, коли ви візьмете в бібліотеці твори Лесі Українки і потихеньку почнете читати.

Учні кинулись до виходу, бо то був останній урок. Андрій Іванович, ще приголомшений власною сміливістю, підійшов до Олі.

— Олю, можна тебе щось спитати?

Та побіліла, ледь не впустивши портфель.

— Я хотів спитати, чому ти сказала «земля»?

Дівчинка полегшено зітхнула.

— Що ти мала на увазі?

— Вмерлих у землі ховають. А там темно.

— Але ж вони нічого не відчувають. Їм однаково…

— Якби їм було все одно, вони би не ходили…

Десь за тиждень по тому, як відрізали світло, вдосвіта Федьо Баліцький вийшов по своїй нужді надвір. По дорозі завважив, що на зрізаній грушці сидів чорний птах. Він мав біду з тими воронами і горобцями, що крали хліб, і не раз мусив стояти й відганяти, аби кури з’їли. Ледве розвиднилося, і Федьо лиш за два кроки увидів, що то крук, великий, як гуска. Круки жили в лісі, а той, певно, був слабий, бо не рушився.

— Йди геть! — сказав Федьо. — Ти яєць не несеш. Йди!

Крук прискалив на нього жовте око і переступив з лапи на лапу. Федьові вчувся запах здохлятини.

— Йди геть, не смерди мені тут!

Федьо вхопив палицю до рук. Ще бракувало йому крука на оборі. Птах перескочив на дальший кінець, щоб не дістала палиця. Федьо згадав, за чим вийшов, а коли вернувся, чорний приблуда далі собі сидів на грушці.

— Шляк би тебе трафив! — роззлостився Баліцький. — Йди, бо тя заб’ю!

Він мав нерви і такі самі слова казав не раз жінці, й та зразу стулювала писок, робила те, що їй казали робити. Але крук, хоч і не обзивався, проте не йшов. Хіба, коли камінь поцілив у крило, підскочив, але вже не міг полетіти й поскакав на город.

— Ото маєш! — вдоволено сказав Баліцький.

Якби не болото, він би нагнав крука і повісив би за ноги на тиці, аби горобців страшив.

Жінці чомусь не розказав за крука, аби знов не почала сварити. Відколи вмерла її мама, півроку тому, дурній бабі все здавалося, що кожний птах на оборі — то душа небіжки. Федьо тими дурницями не забивав собі голови, хоч вірив, що вмерлі ходять. Якби небіжчиці забаглося їх відвідати, то прийшла би в людській подобизні, так, як поклали в гріб.

На другий день Федьо побачив уже не крука, а чорного кота. Той сидів на стовбурі й тримав перед собою зламану лапу. Побачивши Федя, коцур жалібно нявкнув, наче просив збадати лапу. Федьо відчув, що волосся в нього на голові їжиться. Жінці він ні словом не обмовився: чекав, поки та сама не вийде з хати. Але жінка здоїла корову і вже наливала молоко, щоб нести до молочарні, й нічого не казала.

— Слухай, Ганю, я видів під стайнею коцура, би-с ’му не давала їсти, бо не відчепиться.

— Нам би кіт здався. Миші пшеницю трублять.

— То старий кіт і криває. Нажени, як увидиш.

— Ніякого кота я не виділа, — нарешті сказала те, що треба, Ганя. — Певно, пішов.

Федьо вспокоївся і став збиратися.

— Ступи до Михайла, він нині вдома. Може, поріжете грушки.

— Добре.

Кіт сидів на тім самім місці й вилизував лапу.

— Йди звідси, бо тя заб’ю! — крикнув Федьо, але рука в нього не піднялася по камінь. Як відкривав браму, почув за собою сміх, ніби чоловік сміявся. Він дав собі слово нині порізати грушки.

Заніс молоко до молочарні. То була шопа, збита з дощок. Якраз через дорогу росли ті нещасні грушки, що вже почали тривожити Федьову душу. Пеньки почорніли від дощу. «Пусте, — подумав Баліцький, — то не з церкви. У тім гріха нема».

З усе ще тяжким серцем зайшов до будки, де серед алюмінієвих бідонів сиділа груба й червона Гандзя в білім халаті.

— Слава Йсу!

— Навіки слава! — відказала грубим голосом Гандзя. — Давайте скорше, бо я йду до голови.

— Таж ще не всі люди молоко принесли, пані Ганю, — здивувався Федьо. Мусив бути ласкавим з тою старою курвою, бо та вічно милилася в рахунках.

— Піду до голови, най перенесе мою шопу десь інде. Або заберуся геть!

— А що ся стало?

— Що?! Ви, пане Федю, забрали грушки?

— Ну, забрав…

— То не питайте! — і Гандзя відвернулася.

— Слухайте, хтось мусив забрати деревину. Не буде ж лежати на полі. Не я, то хтось інший би взяв. А я дав літру магазинної горівки трактористові… То що сталося?

— А! — махнула рукою Гандзя. — Прийшла-м нині, ще було досить темно. Дивлюся, коло грушок хтось є. Думала, пес, йду собі ближче. Коли дивлюся: стоїть голий до пояса хлоп з рискалем і копле. Лиця не видно. То я подумала, може, щось здохло, паця чи пес, то він хоче закопати. Кажу до нього жартом: «Ти чого розібрався? Вдурів, чи що?» Бо то не дивно, що копав, а що в таку студінь голий. І пішла-м ближче, аби дізнатися, що то за варіят… Ха-ха-ха!

І Гандзя почала сміятися. Та так, аж все тіло затріпалося і задзенькали порожні бідони.

— Ха-ха-ха!

Видно, їй не дуже було до сміху. Гандзя, щоб спинитися, стала товктися головою в стіну. Федьо зачав говорити:

— Ганю, вспокійтеся!..

Але де там. Аж коли дошка проломилася в тому місці, де Гандзя товкла головою, і така доля чекала шопу, Федьо побіг кликати на поміч. Медпункт був за новою школою. Фельдшерка вхопила якісь уколи і пігнала, наказавши Федьові закликати хлопів, хоч які тепер хлопи, коли робочий день. Михайло був удома.

Кругом шопи зібралися баби. Хтось побіг дзвонити по «швидку». Шопа тріщала і мала скоро завалитися. Фельдшерка то заскакувала, то вискакувала. Ніяк не могла дати Гандзі укола. Хтось додумався принести шнура, що ним припинають брикливу корову, і Михайло з Федьом заледве зв’язали Гандзі руки й ноги. Вона кричала, і з писка йшла піна.

Кричала Гандзя таке:

— Пустіть мене до нього!

І при тім гнула матюки.

Фельдшерка, тремтячи, всадила в неї шприц і, схрестивши руки на грудях, повторювала:

— Зараз пройде! Зараз пройде! Це — істерика.

Всі виділи, що то істерика, бо Гандзя не слабувала на чорну хворобу. Федьо тихим голосом розповів, у чім річ, і всі розуміюче переглянулись: