Климентій

Ми збиралися послухати нашого приятеля Перевізника, а ви завели суперечку довкола слів. Хіба суть у тому, яким словом нас назвати. Маємо досить слів, щоб лишитись у пам’яті. Та й звідки така певність, що ми вимремо? Таж маємо діти!

Орест

Моя донька два рази в тиждень їздить на дискотеку до центру і скаче там, як ті малі варіяти, що ми їх бачили недавно по телевізору. Питає, чи думаємо ми вибиратися з цієї діри, бо довго доведеться чекати, поки ви вмрете і я продам хату… Чули таке?

Степан

Так і сказала? Я би свою вбив за такі слова!

Орест

То вона жартує. А так мене любить. Хіба слова не шанує: що на умі, те й на язиці.

Климентій

Послухаймо Перевізника, може, він нашу розмову запише, і тоді знесуть не наші будинки, а ті бетонові, бо всі захочуть жити у міщанському раю. Прошу, друже!

Перевізник

Якби знайшовся хоч один чоловік, котрий не встидався б назвати себе міщанином і гордився б цим, честь слову була б повернута. А питання про клітку, любі мої Климентію і Оресте, — це питання про волю-неволю. Ти, Климентію, міг би жити інакше, ніж живеш?

Климентій

По правді, ні. Моє життя — як добрий кожух, що шиється на вік, а, бува, ще й синові переходить у спадок.

Перевізник

А ти, Оресте, хотів би, щоб тебе у тяжку годину оточували свої, не чужі люди, сусіди й родина? Тобі ж незле сидіти з нами?

Орест

Ясна річ.

Перевізник

Я теж можу цілком щиро сказати, що добре між вами чуюся. Спокійно. І тут немає жодної вигоди, розрахунку, хоч я чудово розумію, що не міг би тут бути за свого, бо у мене є перевіз, і ріка, й зелений острів. Той острів для мене те ж саме, що для вас ваша вулиця Зелена. Ми обрали їх вільно, без примусу — яка ж це клітка? Дім не може бути кліткою, коли стіни його зведені твоїми руками або руками твого батька. Оце є воля. А неволя — коли не маєш ні дому, ні друзів. Тоді ти скрізь чужий.

Місто виникає спочатку з потреби знайти захист від ворога, але потім воно перетворюється в притулок для тих, хто не здатний збудувати власний дім: волоцюг, ледарів, базік, одним словом, чужинців: перетворюється в киплячий котел людності, що не має ні батька, ні матері й воліє їх не мати, бо надто мало землі, щоб прогодувати рідних на старість. Тіснота не зближує людей, дратує їх. Вони стають хворими на тісноту і не знають від неї ліку іншого, крім усамітнення. Це тривало тисячі років, доки не витворилася впевненість, що самотність — це закон існування кожної людської істоти. І зараз неможливо нікого переконати в протилежному, оскільки причини цього стану безнадійно забуті. А все просто — від людини відібрано клаптик землі й сад, який вона вільна там посадити. Відібране справжнє, а взамін вона одержує створене чужими руками і, таким чином, втрачає опору для духу.

Климентій

Бачу, друже, тобі не подобаються міста. Але того, що сталося, вже назад не вернеш. Та й доми для людей будують люди, а не дияволи. Самі для себе будують.

Орест

Особливо ті, нові… Хоч будують їх наче й люди, але з таким наміром, щоб чоловікові жилося там найгірше. Та куди не підеш, здається, що все робиться на зло: і в магазині, і в канцелярії, і у автобусі — ніби ти не людина, а непотріб. Після всього того найліпше сховатися в хаті й нікого не бачити.

Степан

Отже, справа не в домах, а у людях, з якими щось сталося. Як ти гадаєш, Перевізнику?

Перевізник

Давніше майстер відповідав за кожну річ, що виходила з-під його рук, навіть за шило, не кажучи вже про чоботи. Кожна річ мала своє лице. Нині безликі речі творять безликі люди і навпаки. Але гріх було б сказати, що такий стан остаточний. Людина не може миритися з безликістю. Вона мучиться від того, часом не здогадуючись про причину власної і чужої байдужості. Шукає самотності, а потім виходу з неї. Шукає розривки, хай навіть то буде збирання марок чи купівля речей. З одного боку, прагне дорівнятися до інших, а з другого — лишити собі хоч трохи власного лиця. Тому не треба судити людину, котра шукає, як і ту, котра не знайшла нічого і завмерла. Може, вони повірять колись у свій острів.

Мене тягне до вас тому, що зберегли незмінною людську сутність: створили дім і сім’ю, захищаєте їх, коли весь світ розпадається і гниє, пильнуєте, щоб не зірвало бурею дах і не похитнулись стіни, шануєте вмерлих і споминаєте їх… Маєте землю під ногами, навіть тепер, коли не кожен селянин пам’ятає, що топче прах своїх предків.

Орест

А коли нашу вулицю зметуть бульдозерами?

Перевізник

Щось мусить лишитися у серці, бодай почуття власної гідності. Колись цілі народи переселялись з місця на місце. Ті, котрі не берегли роду, зникли з лиця землі. Так і кожна окрема людина, ставши безрідною, стає безликою, бо все на світі скріплене кров’ю поколінь. Чи годиться визнавати власне безсилля перед стихією? Певно, що це непорядно. Ви не хилитесь за вітром, який сьогодні дме зі сходу, завтра — з півдня, а позавтра ще звідкись. Якщо вам скажуть: продай хату й поселись у центрі, де зручніше, то ви цього не зробите, бо негоже продавати рідний дім заради ванни, газу й каналізації. Коли скажуть: ви обмежені й не сучасні, то хто з вас стане бити себе в груди й обіцяти, що зміниться? Бо це той же вітер. Людяність і милосердя — завжди сучасні.

Степан

А що ж буде з нашими дітьми? Вони ж слабкі.

Климентій

Бо ми в них не віримо.

Перевізник

Золоті слова, Климентію! Якщо не віриш нікому, то захитається віра в себе. Із тисяч зерен, посіяних абияк, поверх землі, сходять лише одиниці, а ті, що любовно прикриті родючим грунтом, сходять усі. На жаль, мушу вас покинути. Час мені йти, бо вже пізно.

Климентій

Ти ж іще прийдеш до нас, правда?

Перевізник

Так, коли буду вам потрібний. Я ж зустрічаюся і з щасливими, і з нещасливими, з бездомними і влаштованими якнайзручніше…

Степан

Дуже дякуємо тобі, Перевізнику. А для нас, друзі, ще не пізно. Може, підемо до Йосипа, все ж трохи розрадимо чоловіка?

І Перевізник, попрощавшись, рушив темною вулицею. У повітрі ще з суботи пахло димом від паленого листя. Кожного разу цей дим нагадував йому щось інше. Деколи весну, як по селах білять хати і згрібають у садках торішнє листя, що вже не має запаху мертвої рослинної плоті, деколи сморід горілого сміття з урн, що спалахувало від непогашеного недопалка, але завжди дим, вогонь нагадували йому вечір.

— Я думаю, — сказав Орест, дивлячись у темряву, — що наш Перевізник — дуже одинокий чоловік і через те беззахисний. А раз його ніхто не захищає, то він мусить боронити інших…