Жінка Баліцького мовчки посувалася до стіни, коли чоловік лягав коло неї, вихололий на листопадовому цвинтарі. Їй здавалося, ніби він і не вмирав, а ходив на роботу, поночі вертаючись до хати. Говорили мало, бо не було про що, та й за день жінка так нагарується, роблячи за двох, що їй не до того. Та й брало її зло, що раз уже Федьо ходить, то хай би поміг трохи, бодай гній виметав з-під корови. Але не сказала того, побоялася. Хіба раз мовила, що, певно, продасть хату й забереться до доньки в Борислав, але Федьо, бувший господар на все село, навіть не муркнув. Йому вже не треба було господарки.[5]

У школі діти мали неуважні сонні очі; ніби й слухали вчителя, а ніби й не чули. Охоче йшли додому, а декотрі взагалі не ходили до школи. Це все були наслідки темряви. Андрій Іванович жив тільки тим, що осінь переміниться в зиму і стане світліше серед снігів. Він ще міцно тримався спогадів про кілька безтурботних днів канікул. Батьки роздобули для нього кави, і він тепер допізна сидів коло гасової лампи за книжкою, з дрожем очікуючи просвітління душі, яке зробить його існування цілісним і радісним, а відчуження необхідним. Їхній з Сашком єдиний шанс — залишитись непідвладним будь-яким впливам, зберегти себе. Зрештою, Уріж надавався до того. Чужий тут ніколи не ставав своїм, лишалося тільки приймати це, як даність, тішитися з того.

Директор переглянув Андрієву лекцію на тему «Чи існує загробне життя?» і зауважив, що нема посилань на матеріали XXVII з’їзду КПРС.

— Там нічого не говориться про загробне життя, — відрізав Андрій.

— Але ж ме-то-до-ло-гія! Ви щойно з студентської лави…

— Я весь просочений методологією, думаю, це видно по лекції.

— Так-так, аякже, — сказав директор, що дивився тільки на список літератури. — Але в список внесіть, бо, знаєте, перевірка. Післязавтра прочитаєте лекцію в клубі. Тема цікава, люди зійдуться.

Вдома Андрій сів за стіл і поклав перед собою чашку від кави.

— То я, — сказав.

Взяв олівці.

— То учні.

Пачку сигарет.

— То вчителі.

Коробку сірників.

— То урізькі люди.

Книжку Гессе «Гра в бісер».

— Це сам Уріж.

Він взяв ще кілька предметів, що позначали друзів, батьків, інших людей, таємниці, природу, політику. Всі ці речі знаходилися між чужих стін, і треба було знайти двері, через які він вийде, залишивши себе колишнього, примітивного, як ужиткова річ. Але яким чином, коли світ наповнений однаковими речами?

У хаті останніми днями було не так спокійно, як йому хотілося. До господині приїхав її брат. Він, вбраний у чорний костюм і білу сорочку, сидів у кутку й здебільшого мовчав. Господиня теж поводилася дивно, сиділа мовчки, як і брат, поклавши руки на коліна, а деколи тихо схлипувала. Стелила братові на канапі, але в Андрія склалася думка, що чоловік не спав, а цілу ніч сидів за столом. Андрій серед ночі прокидався від важких снів і тягнувся за цигаркою.

…Мусив іти читати лекцію. Вже стемніло. Андрій взяв ліхтарика. Клуб містився у колишній хаті-читальні за часів «Просвіти». На дверях висів замок. Андрій Іванович хотів уже йти, коли з’явилась товста завклубом, відчинила двері, запалила дві гасові лампи й сказала, що з великою приємністю послухала б лекцію, але корова щось заслабла.

— Ви гадаєте, що хтось прийде? — поцікавився Андрій.

— Всяке може бути, — знизала жінка плечима.

Андрій подумав, що урізькі люди ліпше знають за нього, чи існує загробне життя. Він вирішив, якщо збереться кілька чоловік, просто їх розпитати. Сів у першому ряді, а потім зауважив, що неприємно сидіти спиною до дверей, і почав ходити. Зрештою, було холодно.

Андрій позирав на годинник і ходив. Його лекція лежала на трибуні, обтягненій червоним полотном. Він став за трибуну, перегорнув листки й зрозумів, наскільки все це примітивне, хоч і ретельно насписуване з «Атеистических чтений». Якби зійшлися люди, він не посмів би це читати і сказав би:

— Я не знаю, чи існує потойбічний світ, не маю доказів. Хто з вас може доказати?

І ніхто б не підвівся, бо лектор стоїть за трибуною в сільському клубі, а не на естраді Гайд-парку. Можна вважати, що люди зійшлися і байдуже мовчать, оскільки до цього їх привчило життя. Він теж буде мовчати, але вже з іншої причини.

Отак минула година. Далі Андрій чекав на завклубом, щоб та закрила клуб. Двері скрипнули, і хтось зайшов, високий і чорний. Андрій якраз складав у течку папери.

— Лекції не буде, — сказав він. — Я зараз йду додому.

Але чоловік не пішов, а залишився стояти в темряві, коло дверей. Андрій пам’ятав, що є ще вихід через гардеробну, і зі злістю викрикнув:

— Я вам сказав, що лекції не буде! Чого ви хочете?

Незнайомий вийшов. Андрій взяв ліхтарика і теж рушив надвір. Йому було неприємно, що він зірвався. Чоловік стояв на ганку. Він був легко вдягнутий і, напевно, хотів погрітися.

— Ви мені вибачте, що я на вас накричав. Якби не ота безглузда затія з лекцією, я б грівся удома.

Андрій тримав ліхтарика, опустивши його донизу. Потім став виймати цигарку з кишені.

— Будьте ласкаві, потримайте мій ліхтарик, поки я не припалю, — попросив він чоловіка.

Той простягнув руку. Коли Андрій припалив, зауважив, що незнайомець іде з його ліхтариком геть.

— Ви що? — гукнув він. — Віддайте ліхтарик. Я не маю іншого.

Але ноги його ніби налилися свинцем, як це буває, коли сниться, що біжиш. І незнайомець зник у темряві, погасивши ліхтарик. А тоді Андрія відпустило. Це був ніби шок від несподіваного грабунку. На щастя, з’явилася завклубом.

— Я погасив лампи. Можете закривати. Правда, не знаю, як додому йти.

— А що сталося?

— Попросив потримати одного чоловіка ліхтарика, а він пішов з ним.

— Я маю свічку, можу вам дати.

— Дякую, але йти зі свічкою в дощ не можна.

— А що то за один?

— Я би впізнав, але, як його звати, не знаю.

— Такий високий, у чорному вбранні?

— Так.

— О, то якийсь пияк! — раптом повеселіла завклубом. — Хіба пияк на таке спосібний. Не мав ліхтарика, то позичив у вас. Завтра згадає і принесе.

— Він не був п’яний.

— Варіяти всі в Бережниці, пане вчителю! — відрізала жінка. — То був п’яний. Купите собі ще ліхтарик. Може, людині треба, а ви плачете, ніби він сотку коштував. Йдіть додому й забудьте.

Андрій остовпів від такої переміни настрою і мовчки пішов темною вулицею. Ще би мав забути…

Тим часом люди вже не стукали марно в двері сусідів, не викрикали попід вікна, а тихо вертались назад. Про все всі знали, але ніхто нічого не казав. Двері втворено, а коли вони знову зачиняться, буде все, як і перше.

Гнат Юрків, до котрого прийшла його вмерла жінка і сиділа тепер в хаті, не посмів би її вигнати. Як і не посмів би другий раз женитися, коли б знав про таку напасть. Але мав у хаті молоду жінку, і обоє чулися дуже зле. Власне, його небіжка Параня не заважала. Сиділа під образами й мовчала. Не бралась ні до роботи, ні до балачки. Гнат думав, що вона побуде та й піде. Але жінка лишилася ночувати, себто сиділа в хаті. Деколи, правда, щось шукала у шафі між лахами, хоч Люба повиносила на стрих усю її одежу, бо мала своєї досить. Люба ходила з опущеними очима і стелила Гнатові на канапі. А сама боялася, що Параня прийде до неї вночі й задушить. На третій день вона не витримала й просила, аби Гнат ліг коло неї, бо жити в такому страху не могла.

Гнат муркнув, що добре, й далі читав собі газету. Він знав, що Параня не опириця, а за життя мухи не зобидила, і що, певно, Люба покликала його спати разом задля чого іншого. А чого би він мав встидатися Парані, з якою прожив двадцять літ?

Нараз небіжка встала. Після смерті вона стала високою, хоч ніколи нею не була. Скинула з себе чорний жакет і білу вишиту блузку. Люба й Гнат повернули до неї перестрашені лиця. Параня зняла з себе решту лахів, і Люба зойкнула, бо небіжка мала все тіло в синяках, хоч вмерла не від того.